Все її життя промайнуло поруч із цією мальовничою тихоплинною річечкою. Утім, з дитинства вона пам’ятає річку широкою і повноводною, коли разом з однолітками купалися у чистих плесах, вудили рибу. Потім на Супої виростали її діти, бавилися внуки.

— І тепер мати дуже любить ходити до річки, — ділиться Анатолій Павлович, 79-річний син довгожительки, котрий разом з двоюрідною сестрою Аллою Михайлівною доглядає за матір’ю.

Про «мандрівки» Уляни Омелянівни повідала й Алла Ващенко, соціальний працівник, котра двічі на тиждень навідує стареньку:

— Якось зустрічаю бабусю Уляну на вулиці кілометрів за півтора від її хати. «Куди це ви прямуєте так далеко?» — запитую. А вона відповідає, що ходила на кладовище «провідувати свого чоловіка Павла». Минулого літа, бачила, ходила вона й до магазину, до церкви. Уляна Омелянівна не зігнута, рівна, ходить без ціпка, має добру пам’ять і... характер. Хотіли її, найстарішу, сторічну жительку нашої громади сфотографувати — не захотіла.

Дивіться, мовляв, якою я була молодою, з чоловіком, двома дітьми, сином та донькою (на знімку), а для чого я вам стара? Так і не вмовили...

Уляна народилася «у піст», ранньої весни 1920 року, у родині Омелька та Лукії Придворних. За святцями був день святої Уліани, то священик і охрестив цим іменем новонароджену дівчинку.

У селянській сім’ї, крім Уляни, було ще троє дітей. На друге літо після голоду тридцять третього року маленька, худенька 14-річна Уляна вже сапала буряки на колгоспному полі. Бо так «загадував» бригадир: з дорослими мали свою «дольку» на бурякових гонах і підлітки. Двадцятирічною вийшла заміж за доброго і роботящого місцевого парубка Павла Буряка. З перших днів війни чоловіка забрали на фронт, а вона в липні 1941 року народила сина Анатолія.

Страшні роки окупації закарбувалися в пам’яті молодої жінки на все життя. Її батькові через переслідування окупантів довелося тікати з рідного села, і десь у чужих краях він помер. Матір розстріляли за батька в Золотоноші. Уляна не знала, де подітися з малим сином...

— Коли батько повернувся з фронту, — пригадує Анатолій Павлович, — мені вже п’ять років виповнилося. Я його не впізнав, а він мене — так. Мати ожила. Поранений, та живий повернувся наш рятівник. Батько був грамотним, і його поставили працювати бухгалтером. Мати продовжувала трудитися в ланці. У 1953-му в мене народилася сестра Валя. Після цієї події мені навіть довелося на рік покинути школу, бо мати дуже занедужала, і я глядів сестру. Та згодом усе налагодилося. Ми із сестрою закінчили школу й роз’їхалися туди, куди нас закинула доля.

А доля повела дітей Уляни та Павла Буряків дуже далеко. Анатолій закінчив технікум, став меліоратором і поїхав за призначенням працювати до Росії, в Астрахань. Валентина створила сім’ю в Казахстані, народила трьох дітей, має вже онуків.

— Коли я вийшов на пенсію, — продовжує Анатолій Буряк, — вирішив повернутися додому. Батьки були вже похилого віку, потребували допомоги. Два моїх сини також жили в Україні, а з дружиною ми розлучилися. На 87-му році життя, у 2008-му, помер батько, а мати, слава Богу, як бачите, жива, ще й зараз «виховує» мене.

Цікавлюся, у чому секрет довголіття Уляни Омелянівни, адже прожила вона нелегке, сповнене тривог і нескінченної праці життя. Анатолій Павлович замислюється і відповідає: «Це такий рід. I материна сестра, а моя рідна тітка Надія, також довго жила, хоч і мала небагато добра в житті. Мати моя віруюча людина. Майже 70 років прожила в мирі та злагоді з батьком. Була стримана, ніколи не вживала алкоголю. Ніколи не переїдала. Харчувалася тим, що вирощувала в домашньому господарстві. Ми тримали корову. Коли повернувся з Росії — у батьків були кози. Й тепер мати ні дня не проживе без молочного. Дуже любить борщ, гречану кашу, вареники, пиріжки, які готує нам на наше замовлення односельчанка, добра людина і господиня Катерина Кива».

...Сторічні іменини Уляни Омелянівни припали на початок карантину. «Ще й таке доведеться пережити», — по-філософськи висловилася ювілярка й переказала у сільраду, щоб не йшли до неї з вітаннями, а «берегли себе».

Та подарунок, підготовлений головою Плешканівської ОТГ Наталею Іваховою, довгожительці таки згодом вручили. «Спаси Господи, діти, що пам’ятаєте про мене», — сказала на це втішена Уляна Омелянівна, радіючи теплу, сонечку та тихому плескоту Супою.

Черкаси.

Фоторепродукція Алли ВАЩЕНКО.