На знімку: Іван Васильцюн із дружиною і синами.

Гірське село Осій відоме іменитими особистостями. Тут народилися знакові українські письменники Федір Потушняк, Іван Петровцій, народний артист України співак Іван Попович... Серед його уродженців почесне місце посів і колишній військовий комісар Закарпатського обласного військового комісаріату полковник Іван Васильцюн. Майже все своє життя син шахтаря Петра Васильовича і простої колгоспниці Йоганки Дмитрівни присвятив військовій службі.

— Скажу відверто, — почав розповідь Іван Петрович. — Батьки і слухати не хотіли, щоб я пов’язав своє життя з армією. Вони бачили мене ким завгодно, але не військовим. Тим більше, що я вже з другого класу випасав овець. Дотепер поважаю працю тих, хто трудиться на землі, доглядає за худобою. Пізніше, вже будучи старшокласником, я зайнявся конярством. Умів їздити верхи на коні. Це просто класно! Особливо ввечері, коли за вершини гір ховається натруджене сонце. Ти залишаєш коней пастися, а сам повертаєшся додому. Старожили часто розповідали страшні історії, як на гнідих нападали вовки. Та за моєї пам’яті такого не було.

Серед своїх перших учителів дотепер згадує колишнього директора Осійської школи, відомого на Закарпатті педагога Петра Потушняка. Це була проста, але дуже мудра людина. Він і справді сіяв у дитячі душі добре, розумне, вічне. Був прикладом для школярів, вів літературний гурток для талановитих діток. Кращі твори друкувалися на сторінках районної газети «Нове життя».

Коли Іван закінчив Ільницьку загальноосвітню школу у сусідньому селі, то потайки від батьків (гроші на дорогу дали родичі) вступив до Ростовського вищого командно-інженерного училища ракетних військ стратегічного призначення, яке закінчив у 1982 році. Отримав звання лейтенанта та диплом інженера радіоелектроніки з управління автоматизованими системами ракетних носіїв.

Службу проходив у підрозділах стратегічних ядерних сил колишнього Союзу. Здолав шлях від оператора чергових сил до заступника командира з’єднання ракетного озброєння.
38 років віддав службі

У 1994 році був переведений у розпорядження міністра оборони України. Проходив службу на станції попередження про ракетний напад у Мукачеві, потім був скерований у військові комісаріати. У різні роки служив військовим комісаром Воловецького, Іршавського і Хустського районів. У листопаді 2011-го призначений на посаду військового комісара Закарпатського обласного комісаріату.

— Це надзвичайно відповідальна робота, — ділиться роздумами Іван Петрович. — Ти відповідаєш за долю тих, хто захищає честь Батьківщини. Рішення, які приймаєш, насамперед повинні бути виваженими. Тим більше, що на сході України розпочалися воєнні дії. Майже кожен день був насичений подіями. В Ужгороді я зустрічав міністра оборони України, начальника Генерального штабу, послів тих країн, з якими межує наша область.

Спільними зусиллями робилося все для стабілізації ситуації на Закарпатті та недопущення провокацій. Думаю, ми всі пам’ятаємо ті часи. Постійно доводилося тримати руку на пульсі. Робота вимагала сумління, старання та творчого підходу за будь-якої ситуації. Насамперед я вдячний Богу і своїм батькам, які навчили мене поважати і цінувати людей. Коли ти перебуваєш на виконанні завдання, успіх залежить від кожного, хто є в підрозділі. В армії я навчився цінувати час, бачити головне і не боятися ухвалювати рішення, бо у військовій справі найгірше — неприйняття рішень, що потім спричиняє смерть людей.

Військову службу Іван Петрович закінчив на посаді начальника оборонного планування Сил спеціальних операцій Генерального штабу Збройних Сил України. Календарний строк служби становить 38 років. Був учасником бойових дій.

За визначні заслуги в забезпеченні обороноспроможності України, зміцненні національної безпеки, бездоганну багаторічну службу, зразкове виконання військового обов’язку та виявлені при цьому високий професіоналізм, честь, доблесть відзначений понад двадцятьма нагородами та відзнакою міністра оборони України «Вогнепальною зброєю», а також відзнаками інших силових структур. Має також грамоти та подяки Закарпатської облдержадміністрації та облради.

Іван Петрович пишається тим, що пройшов додаткове навчання на курсах «Розвиток стратегічних національних ресурсів» за програмою університету Торонто (Канада). Тут почерпнув багато нового, поглянув на армію з іншого боку, зробив певні висновки, які, звісно, знадобилися в роботі.

Доклав сил для відродження села

Незважаючи на те, що Іван Васильцюн тепер у відставці, йому стало в пригоді те, що свого часу навчався і отримав сертифікат Львівського інституту приватного акціонерного товариства «Вищий навчальний заклад Міжрегіональна академія управління персоналом» за спеціальністю «Менеджер малого бізнесу». Саме це й привело його колись на посаду заступника ільницького сільського голови.

Роботу розпочав із впорядкування центру села. Проблем було чимало. Але він з ентузіазмом взявся за доручену справу. Неабияке значення мало і приведення в належний порядок, згідно з чинним законодавством, усієї документації. Потім взялися за депутатські комісії, розгляд скарг і пропозицій, наповнення дохідної частини бюджету, створення дієвої системи використання бюджетних коштів. Сільрада відроджувалася на очах. Ільничани раділи за своє село. Громада поволі ставала на ноги.

Однак чимало ідей залишилися нереалізованими. Зокрема, мріяв створити при сільраді раду старійшин села, куди б входили шановані люди Ільниці. Незважаючи на поважний вік, чимало б могли зробити для громади колишні: голова райдержадміністрації Іван Клим, директор Іршавського абразивного заводу Василь Дубішко, директор Ільницького дослідного заводу Дмитро Матіко, художник Василь Ловска, підприємці Іван Козар, Петро Зовдун, Василь Кадар, Володимир Попович...

Утримує виробництво на плаву

Саме в цей час і запрошують Івана Петровича на посаду голови правління ПрАТ «Іршавський абразивний завод». Він, звичайно, як патріот краю погоджується. Проблем вистачало. Однак він доклав чимало зусиль, щоб разом із колективом однодумців розв’язати їх. І йому, як успішному менеджеру, це вдалося.

Нині завод випускає понад 200 найменувань продукції. Збут готової продукції та і надалі залишатися на ринку виготовлення абразивного інструменту — серйозний виклик для заводу. Це може забезпечити хіба що висока якість продукції та своєчасне виконання замовлень. Абразивні круги мають великий попит не лише в Україні, а й за кордоном, тож їх виробництво збільшено вдвічі. Налагоджено тісні зв’язки з Азербайджаном, Молдовою і Грузією. На підприємстві робітники та інженерно-технічні працівники мають достойну зарплату. Вони ані на мить не припиняли роботу підприємства.

ПрАТ «Іршавський абразивний завод» продовжує працювати, люди вчасно отримують заробітну плату. Все робиться, щоб власними силами наповнювати скарбницю підприємства, бути на бистрині життя. Адже за кожним працюючим — сім’я, діти...

І про особисте

Незважаючи на зайнятість на роботі, І. Васильцюн повсякчас велику увагу приділяє культурному розвитку села. Має тісні зв’язки з відомими художниками Закарпаття. Дотепер дружить із народним художником України Василем Свалявчиком, часто спілкується за філіжанкою кави з митцем Василем Ловскою та народним артистом України Іваном Поповичем.

У Івана Петровича — чудова дружина Оксана Іванівна. Разом виростили двох синів-соколів, які пішли стежкою батька. До речі, обидва воювали на сході України, уже дослужилися до високих чинів. За чесну і сумлінну службу, як і батько, нагороджені бойовими орденами і медалями.

У вільний від роботи час (а чи є він у нього?) бавить онуків. Вони, як і дідусь, непосидючі, постійно в русі. Іван Петрович дуже радіє їм: вони — надія родини і майбутнє України.

Василь ШКІРЯ, Василь НИТКА.

Іршавський район
Закарпатської області.

Фото з сімейного архіву.