Охоронці врожаю в колгоспі ім. Й Сталіна. 1947 р.
Ця велика за розмірами книга є колективним твором багатьох, дуже багатьох людей, у ній зібрано біди ще живих і спогади про тих, котрі не витримали влаштованих їм страшних випробовувань і в муках відійшли у засвіти. Але водночас цей колективний твір не забув і тих виродків роду людського, котрі організували пекельні іспити українському народові. І, нарешті, цей фоліант вказує, як маємо виходити з тих пасток, що їх розставляють на нас вороги. Отже, поза всякими сумнівами, перед нами велика Книга, й її головний автор — НАРОД.
Вступ
«Москва слезам не верит», — давнє російське прислів’я. «Білокам’яна не вірить і крові», свідчать бувалі українці.
Тримаю в руках грубезний том у твердих обкладинках. На титулі зображено пам’ятник: стоїть тендітне дівча, поряд — хлопчик-дитина обіруч притискає до себе паляницю, над ними підвівся крилатий небожитель, а в ногах закам’янілої трійці буяють живі квіти в кошику, перев’язаному синьо-жовтою стрічкою. Вгорі титулу напис:
УКРАЇНА
ГОЛОДОМОР
1946—1947 років,
а внизу:
НЕПОКАРАНИЙ
ЗЛОЧИН
ЗАБУТЕ ДОБРО
Ці визначні для фоліанта слова викарбувано великими світлими літерами на темному тлі.
Ось така серйозна обкладинка.
Упорядник та автор Книги Андрій Бондарчук. Перший рецензент її доктор історичних наук, професор Київського національного університету імені Т. Г. Шевченка В. І. Сергійчук.
Книга складається з десятків колись засекречених документів комуністичної епохи, фрагментів з праць науковців, безлічі свідчень простих людей як з місць, охоплених голодом, так і з західного регіону України, який посуха оминула, а колективізація прийшла дещо пізніше.
Ця страшна історія почалася з того, що прагнення народів СРСР та плани, його комуністичних вождів, різко розминулися. Народам потрібно було мирно працювати, народжувати дітей і виводити їх у люди, а московському керівництву забаглося, використавши факт перемоги над гітлерівською Німеччиною, поширювати у світі азійський комунізм, створювати так званий табір соціалістичних країн і ділом доводити новим товаришам по партії, що Совєтський Союз не лише їхній політичний зверхник, а й вірний дружбан та хлібосол.
Але де взяти хліб для Європи? Звісно, з колгоспів! Їх для того й створювала далекоглядна партія більшовиків, щоби без непотрібних суперечок брати з кожного господарства стільки, скільки треба і навіть ще більше. Шкода тільки, що через війну та опір українських націоналістів не вийшло швидко створити колгоспів у Західній Україні. Але, крім Західної, є ще Велика, цілком околгосплена Україна, тож є звідки брати хліб і до хліба для європейських товаришів!
Проте 1946 року все пішло навскосяка, бо Україну, а також західні області Росії спіткала велика посуха. Зібраного хліба могло б вистачити — якщо уже економити — на прохарчування міст і сіл, перетримання залишків худоби, а потім ще й обсіятися. А на постачання державі можна було виділити хіба що зовсім небагато. Не кажучи вже про хлібні ешелони та кораблі до Європи, якими марила комуністична партія.
Як усе починалося
«Ні корови, ні свині,
Тільки Сталін на стіні.
Ще й показує рукою
Куди їхать за мукою».
3 народного гумору.
Україна не змогла виконати повністю план хлібозаготівель, тож Йосиф Сталін зняв з посади Першого секретаря ЦК КП (б) У Микиту Хрущова, а на його місце призначив Лазаря Кагановича, який на республіканській нараді партійно-господарського активу в Києві оголосив нове завдання партії: ще разок піднатужитись, аби значно збільшити надходження зерна державі.
Дехто з місцевих керівників підтримував цю директиву, хтось відбувався мовчанкою, а перший секретар Дніпропетровського обкому партії висловивсь у тому дусі, що коли область виконає ще й додатковий план, то не матиме що дати людям на трудодень, та й відсіятися буде нічим. Л. Каганович скоренько замінив цього баламута Леонідом Брежнєвим, який перед тим був першим секретарем на Запоріжжі. Ось так виростали слухняні Москві партійні вожді.
Але й маленькі вожденята на конкретних місцях, зокрема й на заході України, що їх повсякчас підштовхували різні кагановичі, не дрімали. Аби й звідти, з одноосібницьких ланів одержати державі побільше хліба, а собі ще й по червоному ордену на груди. Тож комуністичні верховоди зі Снятинського району Станіславської області проявили, так би мовити, творчу ініціативу. У сільраді села Потічок в одному з кабінетів розмістився перший секретар райкому партії Пятун, у другому — другий секретар райкому Утукін, у третьому — райуповмінзагу Овдієнко. А в четвертій кімнаті з ґратами на вікні влаштували «темну».
Викликаних уночі селян по одному заводили спочатку до першого секретаря. Той намагався переконати хлібороба, аби він протягом двох-трьох днів кров з носа вивіз додаткову кількість хліба державі. Якщо селянин погоджувався, то підписував зобов’язання, і його відпускали з миром. Але таких були одиниці. Усіх незгодних заводили поодинці до другого кабінету. Якщо й там співбесіда не давала партійцям потрібні результату, селянина спрямовували до третього кабінету, з якого долинали крики й матюки, там поважних у селі господарів, здебільшого вчорашніх фронтовиків обзивали бандитами. А коли й це не допомагало, незгодні заштовхували до «темної» з пропозиціє «подумати». Якщо й після «думання» селянин «не підписував «бомагу», Овдієнко спрямовував його знову у «темну», де вже були напоготові завпаспортним столом Гагарін і міліціонер Стефак. Вони били нещасного кулаками й прикладами автоматів.
Тоді постраждали Дмитро Мартин (вибили два зуби), Антон Баранкевич, Іван Семерга, Михайло Шумко. Випадки побиття селян траплялися по інших селах району, але нікого за ці злочини не покарали.
Хлібороби не віддавали залишків збіжжя керівним комуністам району не тому, що прагнули позбавити їх орденів, а через те, що власні продовольчі запаси після першої хлібоздачі стали мізерними, дарувати державі було нічого.
А ось низка свідчень з місць про те, до чого призвела людей політика Москви. Адам Кутвіцький з Красилова Кам’янець-Подільської області розповідав: «Страшні то були часи, люди були пухлі і вмирали з голоду, як мухи. Головним вважалося дожити до весни, а тоді вже їли траву, кропиву, цвіт акації».
В. Порохницький із села Кононча Канівського району свідчив: «Наша сусідка баба Марія тупцяла за моїм молодшим братом, коли той ловив їжака та смажив його на вогні, благала: «Гришо, дай мені їжачка. Ти собі другого знайдеш, а я ж помру, як не поїм нічого»... Багатьох рятувала річка Рось. Варили й споживали двостулкових молюсків...»
Кілька рядків з праці науковця Володимира Сергійчука в нашому викладі: «У вісімнадцяти селах надзбручанських районів Кам’янець-Подільської області від голоду померло майже 1100 чоловік. Люди вмирали вдома, трупи лежали вздовж доріг, на ланах, під тинами...»
У селі Касперівка Ново-Одеського району Миколаївської області серед інших селян страждала від голоду родина Лідії Покотило-Штонди, в якої було семеро дітей — і нізвідки жодної допомоги. Зате ходили уповноважені, зазирали по горщиках. То ця жінка, відчайдушна через безвихідь, сказала їм: «Якщо знайдете в нашій хаті хоч би щось їстівне, то можете розстріляти всю нашу сім’ю, а хату спалити!»
У цьому ж селі жив дванадцятирічний брат Лідії Альоша. Після жнив він брав відерце, саперну лопатку й ходив у степ, шукаючи по стерні мишачі нори. Розкопував їх, вибирав звідти мишачі запаси на зиму. Приносив ту пшеницю разом із землею, менші сестрички з мамою перемивали й висушували зерна. Альоша перемолов їх у жорнах, мама спекла пиріжники з квасолею. «Нічого смачнішого в ті часи ми не їли. Спасибі мишам!» — згадувала родина Штонд.
Уперед, на Західну!
«Прощайте, родные,
Прощайте, семья!
Гренада, Гренада,
Гренада моя!»
Михайло Свєтлов, російський совєтський поет. Народився 1903 року в родині ремісника в Катеринославі (нині Дніпро). Безсумнівно, його земляки-ровесники теж шукали порятунок на Західній Україні, яка для них стала своєрідною мрією на ймення Грєнада.
Влада — від московської до колгоспної — зробила селян голодними. Люди працювали, але на трудодень — нуль без палички. Що робити? Безпаспортного в місті не пропишуть і роботи не дадуть. Єдиний вихід: їхати на Західну Україну, де нема колгоспів, отже, там можуть бути харчі. Чи не по всій Європейській частині СССР ця новина заволоділа умами голодних. Але обережні казали: «Колгоспів там ще нема, але бандери ще є». В умах східняків — майже без різниці з українського чи з російського вони терену — слово «бандерівці» вважалося близьким за змістом до слова «бандити», яке всі добре знали, бо банди грабіжників о тій порі шастали повсюдно. І ні в кого не було в голові, що слово «бандера» на заході Європи означало «знамено», а на заході України — повстанців, захисників місцевих селян від московських здирників.
Голодуючі зі всіх східних областей України, а також з Брянської, Калузької, Курської, Смоленської областей Росії дійшли висновку, що бандери, звісно, страшні, але голод ще страшніший, тож треба їхати й добувати хліб там, де він ще є.
Добиралися поїздами, обліплюючи платформи та вагони. Багато хто з голодних не доїхав: на смерть замерз або дорогою вмер від виснаження. І все ж десятки тисяч таки діставалися до місць своїх сподівань. Вони стукали — і їм відчиняли, вони благали хоч крихту — і їм давали, вони, пропонували щось з речей на обмін — їх вислуховували і намагалися хоч чимось допомогти. Але й тих, у кого нічого не було, крім порожніх шлунків та лахміття на тілах, заводили до жител, садовили до столів, годували.
Але поміч запізнювалася. Шмат хліба, який поспішливо проковтував зголоднілий прохач, не маючи перед тим кілька днів жодної крихти в роті, вмирав страшною смертю по підворіттях, і ніхто нещасному вже не міг допомогти. Після багатьох таких трагедій хлібодавці зрозуміли, що вщент виголоджених повертати до нормального життя треба обережно. Тож, незважаючи на слізні прохання дати ще, годували їх малими порціями протягом певного часу. Ось цитата з книги: «Деякі умирали прямо в парку, де висів портрет вождя і плакат: «Спасибі товаришу Сталіну за наше щасливе життя!» Це було в Бурштині Станіславської області.
Захід України з однаковою увагою приймав і своїх, тобто українських східняків, і з Росії, наділяючи їх тим, що й самі мали: склянкою зерна, борошна чи крупи, а часом і шматочком сальця. Сільрада вручала своїм десятникам записки до місцевих мешканців з проханням приймати приїжджих на ночівлю — і ті розводили стражденних по хатах. Ніхто не відмовляв у ночівлі, у вечері та сніданку. Західники не мали розкошів, зате в них були чутливі до чужої біди серця.
Та й самі голодуючі, якщо ще мали сили, брали долю у власні руки. Скажімо, ходили стежками Дрогобиччини, часом знаходили чи й віднімали в собак кістки, товкли їх на металі в порошок, який переварювали на вогнищі й так споживали. Це був неоціненний досвід з попереднього голодомору, бо юшка з такого «порошку» теж рятувала від смерті.
Нізчимний супчик варили чоловіки зі сходу на волинському лузі. Пастушки з села дізнались від дядьків, який то в них готується наїдок, тому відрядили до села гінця, і той притарабанив хліба, сала й молока. Чоловіки дякували хлопчакам за підтримку, а дітлахи, що то значить виховання, бажали: «Здорові їжте!»
Благодійництво
«Біда плаче, біда скаче,
Біда пісеньки співа!»
Народне прислів’я.
Ми жили на хуторі села Грабове (Старовижівський район Волині. — Ред.). До нашого двору зайшов підстаркуватий чоловік з Житомирщини. На ньому була шинеля, а під нею саме дрантя. Посадили його до столу, дали поїсти. Він обідав, а по ньому шнурували воші... А в нас тоді знатурилася корова, не дозволяла до неї підступитися, не те що видоїти, наставляла роги — от-от вдарить!.. Тож чоловік, пообідавши, каже: «Ведіть до корови».
Вигнав розбійницю з сараю, прогнав її кілька разів по подвір’ю, потім почав лагідно називати її на ім’я, нарешті попросив дати йому дійницю. Спокійно видоїв. Вдячні селяни запросили благодійника вдруге до хати, пропекли його одежу в печі, обдарували на дорогу харчами. А потім довго розмірковували над тим, які трапляються на світі характерники. Вони можуть багато чого, але, на жаль, більшовикам такі таланти не треба.
«До нас у Доросині (Рожищенський район на Волині. — Ред.) прибився по голодному ділу чоловік з Полтавщини. Побачив у хаті швейну машинку й загорівся: «Коли ви не проти, то я — кравець, — можу обшити всіх вас і ваших сусідів!». Так він і працював, обшивав чоловіків, жінок і дітей. Платили йому продуктами, а він їх щомісяця відвозив родині, що голодувала».
Знесилений від голоду й туберкульозу юнак Григорій Гуртовий втрапив на рятівну Волинь із села Корніївка Запорізької області. В Торчині його нагодували, вилікували, прихистили, поставили на ноги. Через роки він там організував відомий усій Україні історичний музей. (Автор цих нотаток двічі писав про цю чудову людину спочатку в «Радянській Волині», а через роки — і в «Радянській Україні»). На схилі життя Гуртовий замислився над пережитим, запитав себе: чому сталося так, що його, а поряд з ним і тисячі інших східняків, прихистила саме Волинська, а не якась інша земля? По тривалих роздумах дійшов висновку, що цю землю населяють небагаті статками, але щедрі на душевність добрі люди, які під час третього, влаштованого Москвою голоду, на противагу партійним вказівкам, урятували тисячі східняків. За цей тихий подвиг вони заслуговують високого поцінування від імені всіх урятованих.
Ще про вождів московських та місцевих
«Пей, товарищ Орлов,
Председатель Чека.
Пусть нахмурилось небо,
Тревогу тая, —
Эти звезды разбиты
Ударом штыка,
Эта ночь беспощадна,
как подпись твоя».
Михайло Свєтлов.
Львівський обком партії інформував ЦК КП(б)У: «По линии органов МВД, МГБ дано указание о том, чтобы лиц, распространяющих антисоветские и клеветнические разговоры, направленные против колхозного строя, арестовывать и предавать суду».
Витяг з постанови Ради Міністрів СССР про затвердження плану вивезення 1946 року з України до Москви 25 тисяч тонн овочів до 15 листопада. Постанову підписав Лаврентій Берія.
Ленінградські керівники схвильовано інформували Раду Міністрів СССР, що її рішення щодо вивезення овочів з України і завезення до їхньої місцевості виконується незадовільно.
17 квітня 1947 року виконком Миколаївської обласної Ради та обком КП(б)У просили начальника головрибзбуту Мінрибпрому СССР т. Зельдовича «отпустить для снабжения руководящего состава области ко дню 1 Мая рыбтоваров повышенного качества: икры кетовой 500 кг, икры паюсной — 30 кг, балыков — 100 кг, сельдей иваси — 1000 кг, консервов разных — 1000 банок... Предисполкома облсовета Терещенко, секретар обкома КП(б)/У Гордеев».
Треба розуміти, що дефіцитні продукти з баз СССР одержували не тільки миколаївські вожді. Всі вони — і в Києві, і в областях — жили незрівнянно краще, ніж народ, яким керували.
Каганович таки вимів увесь хліб з зколгоспленої України. Населенню, аби не вмерти з голоду, нічого не залишалось, як шукати порятунку серед західників. А Москва повезла зрошений сльозами та кров’ю українських трудяг хліб до країн Європи. Мовляв, ось які ми гуманісти!
Через такий «гуманізм» лише у Вінницькій області виявилося до ста тисяч дистрофіків, просто кажучи — доходяг. З них на 1 квітня 1947 року померло 1241 чоловік.
Секретар обкому КП(б)У М. Стахурський вніс свою лепту в розвиток сумних подій, надіславши до районів керівну вказівку про використання за браком інших продуктів сміттєвої трави пирію. Він звертав увагу на те, на ланах росте багато додаткового корму у вигляді коренів пирію. Тож треба їх викопувати, сушити, перемелювати й здобрювати ними січку, а борошно й дерть використовувати на інші цілі. Борошном з пирію можна поліпшувати харчування колгоспників. За рахунок цього заходу можна значно виправити ситуацію...
Чи не об’ївся, бува, т. Стахурський кетовою ікрою та баликами, що його зрештою потягло на пирій? А втім, ця шкодлива трава на колгоспних ланах росте і множиться незалежно від партійних директив, і — що головне! — Москва ще не здогадалася вписати її до хлібозаготівель з України.
Або ось ще один результат від нелюдської політики комуністичної партії: «19 травня 1947 року в селі Беєве Синівського (тепер Липово-Долинського. — Ред.) району Сумської області колгоспниця Б. 1903 року народження з причини голодування повісила свою дитину 1946 року народження, а потім повісилася й сама».
Прийшла біда й у Західну
«Сидить дівки на рядні
Та й щитає трудодні.
Трудодні, трудодиниці...
Батько ходить
без штанів,
Мати — без спідниці».
З народного гумору.
3 повною перемогою на Західній Україні колгоспів над одноосібницьким господарюванням на зміну селянинові-трудівникові прийшов комуністичний кріпак, який сумлінно працювати на землі не хотів, а кудись утекти не міг, бо безпаспортний. Тому вдавав, наче працює, а його керівництво вдавало, наче платить за його роботу. Пиячив, крав і вважав, наче будує комунізм. Тож нема чого дивуватися, що туди, де загосподарила компартія, обов’язково мусить прийти голод. І не тільки він. У повоєнну Західну Україну навідалися терор над повстанцями, розкуркулення сумлінних трудяг, депортація до Сибіру перших і других, гвалтівна колективізація...
Тоді ж, у 1947-му, у майже вимерлі села Одеської, Донецької, Дніпропетровської, Харківської областей прибули аж 597 ешелонів з людьми з Росії та ще 68 ешелонів — з Білорусі для заселення тих місцевостей.
Тепер усе те зосталось у минулому. Україна стала самостійною державою. А чи хоч хтось замислився над тим, що незалежність наша почалась із заходу? 3 вільних думок, на які комуністи намагалися накласти табу, але цього разу в них нічого не вийшло.
Про це запитує східняків і Петро Мосійчук, народжений у Годомичах, селі з поліської глибинки на Волині, далекого вже 1931 року. Його родину енкаведисти разом з істрибками знищили. Тож Петро від юнацьких літ лихий на комуністів і Сталіна, співпрацював з оунівським підпіллям. За антирадянську агітацію засуджений на 25 років таборів, з яких відсидів сім. Повернувсь і став працювати в сільському клубі. На всесоюзному огляді-конкурсі клубних колективів його культосередкові надали звання «заклад відмінної роботи» й преміювали десятиденною путівкою до Москви. Таке піднесення клубного працівника із села, непомітного навіть на обласній карті, стало можливим тільки тому, що Москва не поцікавилася думкою щодо лауреата в обласному КДБ. У столиці Союзу Петро першим ділом навідався до мавзолею, поглянув на маленького чоловічка, від якого світ зазнав багато зла.
А потім прийшов до могили Сталіна. Сірий холодний камінь, понурий вусатий ідол-кат... Петро розповідав: «Стаю на могилу обома ногами. Ну що, гад?.. Наївсь українського хліба, напивсь української крові?.. Отака доля чекає кожного тирана... Не роззявляй свою смердючу пащеку... нащадок Сталіна і Гітлера — фюрер Путін! Кінець твій буде такий же! Порохном станеш — і ім’я твоє прокленуть!»
Росіяни впритул не бачать Україну як державу. Мовляв, це все надумане. Але потиху заздрять нам і тому не лінуються красти нашу історію. Бо своєї давньої та славної просто не створили. Здавалось: от нарешті з жовтневим переворотом 19І7 року московити гордо й невимушено почнуть свою славну історію. Адже більшовики прийшли до влади під гаслами боротьби за соціальну рівність! Але для виконання цих планів у них просто не вистачило ані людських якостей, ані сірої речовини. А віддавати владу розумнішим та совіснішим не схотіли. Тож почали упокорювати народи терором та голодоморами. Люди в республіках нарешті зрозуміли, їх «кинули». І, як наслідок, СРСР завершив своє існування ганебним розпадом. Але Росія ще й тепер здатна влаштовувати новим сусіднім державам кузьчину матір: то відхопила від Молодови Придністров’я, то відірвала шматок від Грузії, то вкрала в України Крим і захопила частину Донбасу. Хуліганка й бандитка Москва ще може влаштувати світові не один якщо вже не голодо-, то духовний мор. Тож народам треба бути насторожі.
Висновки
Готуймо фундамент під майбутнє
Настанова для теперішніх політиків.
Відійшов у минуле третій, влаштований комуністами, голод. Доброту західняків порятовані забули. Але за п’ять літ і заходові України знадобилася допомога, бо колективізація відібрала в селян землю, отже, й добробут. І нікому не стало діла до західняків. Тож вони знайшли вихід у поїздках на заробітки до Росії.
Нині з тієї частини Донбасу, яку захопила Московщина, чуємо на адресу колишніх рятівників нарікання: «бандери? фашисти»! Та й не лише пащекують, а й убивають! На розпочатій Росією війні вже загинуло понад двісті молодих волинян, а скільки ж іще галичан, буковинців та закарпатців!.. Оце така дяка за колишнє добро!
Але не всі такі безпам’ятні. Вже згадуваний Григорій Гуртовий після роздумів висунув ідею: спорудити монумент тихому християнському милосердю волинян. Цю ідею вже втілено в пам’ятник, що стоїть у Луцьку. Саме з його опису ми й починали нотатки: дівчина-рятівниця уособлює собою Західну Україну, хлопчик — один з тисяч прибулих з голодного краю, і крилатий ангел — щирість і доброта як волинян, так і всіх західників. Слава тихому моральному подвигу Західної України!
Пам’ятники минулому ставимо, але думаймо про майбутнє, готуймося до нього. Андрій Бондарчук радить брати за позитивний приклад Ізраїль. Це націоналістична держава, яка спирається на власні кадри, дотримується національних традицій, моралі, боротьби з корупцією. Вона дбає про рідну мову, історію, виховує патріотів і національні почуття.
Колись Андрей Шептицький казав: «Великий народ український, тільки людей серед нього мало». Але люди, тобто громадяни України, наростають. Тож Українська Держава буде й надалі! Тільки треба затямити простеньку істину: нація, позбавлена національної гордості, буде вічною прислужницею іншій або зникне.
Це тільки мала часточка з думок упорядника й автора Книги.
Узагалі у цій великій Книзі так багато розмаїтих життєвих колізій, що вона може стати в пригоді багатьом творчим особистостям як звід людських документів, народжений самим життям для того, щоби стати дороговказом до майбутнього, а також для того, аби застерегти від небажаних помилок.
Про автора фоліанта
Його Книга переживе віки
Так її оцінюватимуть
читачі
Андрій Бондарчук народився на Волині в селі Сереховичі в багатодітній селянській родині. Закінчив Львівський університет і став журналістом. Цей чоловік ставить правду і справедливість понад усе. Такий висновок можна зробити, ознайомившись з його сміливими й принциповими виступами в пресі проти погрузлих у корупції можновладців. Саме ці публікації вивели Андрія Івановнча у народні депутати 1990 року. Парламент того скликання проголосив незалежність України, і автор фоліанта не був у цій великій державній справі останнім. Бондарчук — автор багатьох книг, почесний громадянин Волині. Можна стверджувати, що цей поважний чоловік від нудьги не помре.
Р.S. Автор цих нотаток віддав Волині свої кращі двадцять літ життя, тож знає Андрія Івановича особисто від пам’ятного нам обом 1961 року, коли ми разом стали студентами факультету журналістики, а потім підтримували один одного у добрих справах.
Може виникнути запитання: як я, народжений на самому кордоні з Росією, до того ж записаний росіянином, ставлюся до Волині? Будучи цілком вільним від релігійних впливів, але залюблений в Україну, я ставлюся до Волині з побожністю. Чому? Та тому, що на цій святій землі я зустрів чудових людей, про яких згадуватиму добрим словом скільки житиму. Та навіщо розводитися про почуття, коли в мене є вірш, присвяченні Волині. Ось він:
Волині
Я прийшов до біса молодим
Під Твої, Волинь,
зелені шати.
Я пізнав Твої пісні
та жарти
І Твого вогню
солодкий дим.
Музика дівочих шепотінь,
Енергійність
парубочих мовлень —
Все це захопило,
наче повінь,
І занесло в українську рінь.
Я здолав, Волинь,
Твої шляхи
І проплив озерами
й річками,
І з душі своєї
скинув камінь,
І забув про спогади лихі.
Я пізнав приховану могуть
Волинян, що гинули
по схронах
Й бились до останнього патрона
За Вкраїни
незалежну путь.
Не забуть мені
Твоїх старих,
Що говорять правду
всім у вічі.
Слухачам парирувати
нічим
То балака мудрість
із-під стріх.
Сталось так,
що мав я хліб і сіль
3 щедрих рук
волинських землеробів,
А пізніш, як хтось
волав з них: «Пробі!»
Прагнув лихо
вигнати звідтіль.
З рук твоїх
я журналіст, Волинь,
Українець я — з твоєї волі.
Ліпшої мені не треба долі.
Дякую Тобі за все. Амінь.
Борис СИДОРЕНКО, заслужений журналіст України.
