Герой зі своєю родиною.
У поліцейських Олександра Акімова та Максима Бургаза (на знімку), напевне, найбільша в Знам’янському районі дільниця. Від Цибулевого, котре приєдналося до Дмитрівської ОТГ останнім, до Макарихи аж сорок кілометрів. Дякувати американцям і їхнім спільним з ЄС гуманітарним проектам — подарували нашим поліцейським класні машини, і тепер хлопці встигають за день, як раніше за тиждень.
Останнім часом така мобільність дуже доречна. Адже в обов’язки поліцейських входить контроль за дотриманням умов карантину, в тому числі громадянами, які повернулися з-за кордону — з Польщі, Італії, Угорщини... Таких у Дмитрівській ОТГ зо три десятки.
Добровільні помічники зовсім не зайві
«Ми дуже вдячні громадянам, які не стоять осторонь, коли поряд коїться злочин, — зауважує Максим Бургаз. — Наприклад таким, як Герман Цой із Макарихи. Ми б хотіли, щоб такі добровільні цивільні помічники поліцейських були в кожному селі».
Мова про серйозний інцидент, що стався недавно в Іванківцях: посеред білого дня в центрі села чоловік із ножем напав на місцеву жительку. Продавець городини з сусідньої Макарихи став свідком злочину і буквально кинувся під ніж, рятуючи жінку, яку досі не знав і не бачив. Чоловіка того важко не запам’ятати не лише через героїчний вчинок, а й через його не зовсім звичне для нас ім’я — Цой Герман Чи-Ун.
Герой небагатослівний…
Знаменитий тепер щонайменше на кілька сільських рад кореєць після вручення йому керівником обласної поліції Романом Козьяковим подяки і жетона «Зa безпеку та захист громади» погодився сфотографуватися без особливого бажання і щоб швидше вже скінчився незапланований брифінг на його подвір’ї.
Як усе сталося, розповів коротко: незнайомий чоловік, чию увагу привернув сувенірний прапор України в «Москвичі» приїжджого, підійшов і почав щось розповідати про державу без власного коріння, про прапор, який не стільки наш, скільки угорський або австрійський. Патріотично налаштований Цой не став суперечити вочевидь неадекватному чоловікові й повернувся до своєї городини. Аж раптом почув крик.
«Я зреагував дуже швидко, навіть для самого себе це стало несподіванкою, — каже Герман. — На крик побіг ще один чоловік (мабуть, і його треба було відзначити, а то вся увага дістається мені одному...). Словом, я миттєво опинився біля нападника й жінки, котра назвала його дурнем за кілька хвилин до цього. Вони обоє лежали на землі, боролися. До шиї жінки був приставлений ніж. Я просунув свою руку між ножем і шиєю... Навіть не думав тоді, що мене зараз полоснуть по долоні. Головне було — врятувати людині життя. Потім викрутив нападникові руку й забрав ніж. Хвилин за двадцять приїхала поліція. На момент прибуття «швидкої» жінку, яку той навіжений устиг поранити в живіт, забрали родичі. Вона була шокована... От і все».
Герман Цой коротко говорить про все. І пояснюється це зовсім не дефіцитом лексичного запасу. Кореєць за національністю, який народився в Узбекистані, тривалий час мешкав у російському Примор’ї, за багато років постійного перебування в Україні (спочатку жив у Протопопівці Олександрійського району, а десять років тому перебрався до Макарихи, де одружився із Людмилою Пустовойко, і тепер у них дві доньки) вивчив і українську без домішок, і базарний суржик.
Про людяність, чуйність чоловіка, котрий, до речі, подав документи на отримання українського громадянства й давно чекає державного рішення, розповідає і його дружина: «Він завжди готовий допомогти людині, котра потребує підтримки. Приміром, днями ми їхали через Дмитрівку й побачили, як з велосипеда упала жінка. Герман за мить зупинив машину, а через кілька секунд уже підіймав із землі ту бідолашну велосипедистку.
Виявляється, в неї запаморочилася голова…»
А для скромного героя найбільша втіха — доньки Ніка та Вікторія. Ніці вісім років, народилася 9 травня, і це фактично й звело пошук імені для дівчинки до безальтернативного варіанта. Старша Віка на той час користувалася своїм ім’ям уже три роки.
Герман Цой любить працювати на землі. Має під хатою тридцять соток городу, ще стільки ж орендує в сусіда. Раніше заробляв на будівельних майданчиках — в Кременчуці, Горішніх Плавнях. Нині воліє бути разом із доньками, спостерігати, як вони ростуть. А ще — ділитися досвідом з 16-річним сином Людмили від першого шлюбу…
…а зловмисник неосудний
Зі слів дільничного інспектора Олександра Акімова, п’ятдесятирічний нападник — місцевий. В Іванківцях, де мало не сталося вбивство, він мешкає разом із сестрою. Як інваліду ІІ групи йому періодично потрібно проходити курс відповідного лікування. А тут — коронавірус і карантин. Доїхати до міста нічим. Вчасно не отримав допомогу і почав поводитися неадекватно. Йому дали два місяці арешту. Жінці, яка отримала легке поранення, надали першу допомогу…
«У нас на території був ще один психічно хворий, — пригадує в тему Олександр Акімов. — Поки лікувався, був при пам’яті. А коли дія ліків слабшала, палив сусідам хату, труїв колодязі соляркою. Нині він мешкає у Знам’янці, і тепер його контролюють наші колеги. А ще один писав на усіх 30-сторінкові скарги в Генеральну прокуратуру і їздив на велосипеді з сокирою. Якось він із тією сокирою приїхав до нашої прокуратури. Там злякалися і дали команду негайно направити чоловіка на примусове лікування…»
От такі несподівані ракурси сільських буднів…
P.S. Відступаючи від основної теми, як тут не згадати про реформу української медицини. На її другому етапі, який призупинив коронавірус, з 1 квітня мало відбутися величезне скорочення ліжко-місць і штатів працівників медичних закладів спеціальних профілів: лікарень фтизіатричного напрямку, наркодиспансерів та психлікарень. Тільки в Кіровоградській обласній психіатричній лікарні, як розповів її головний лікар Олександр Тарасенко, із 700 ліжко-місць 200 скоротять.
170 працівників утратять роботу. На 35 неврівноважених пацієнтів дитячого відділення залишиться одна медсестра...
Кажуть, що «гроші ходять за пацієнтом». Але вони можуть не наздогнати пацієнта з ножем, не встигнути за його нестабільною психікою. На жаль, психічно хвора людина носить за пазухою не сопілку. В нашому жорстокому суспільстві люди з психічними відхиленнями часто агресивні й, хоч як це грубо звучить, адекватно жорстокі. В нас не Швейцарія, де забезпечена родина наглядає за нерозумним родичем, маючи можливість купувати будь-які ліки, оплатити послуги того, хто догляне за хворим. У нас — інша дійсність. У ній наркоман, в якого після скорочення диспансерів не зникне потяг колотися, потоваришує з агресивним психічно хворим, і підуть вони, убогі, разом встановлювати свої порядки... Одному на все начхати із причин хімічного характеру, а другий, неосудний (хоч п’яний, хоч тверезий), не розуміє, що діється навколо… І тоді вся надія лише на поліцейських. Та ще на їхніх добровільних помічників.
Фото Івана КОРЗУНА.
