На долю учасника бойових дій, інваліда I групи Петра Петровича Мілєєва, який мешкає в селищі Доброслав Лиманського району, випали нелегкі випробування на фронтах Другої світової війни, яку він пройшов від рядового солдата до старшого сержанта розвідувального батальйону танкового корпусу. Брав участь у визволенні України. У повоєнні роки був водієм у маршалів Радянського Союзу Соколовського, Жукова. На власні очі бачив Сталіна, Черчилля, вітався з Шарлем де Голлем. Сам він — особистість неординарна і цікава. Колишній фронтовик закінчив військову службу в 1972 році в званні підполковника танкових військ.

Цього року 22 червня Петро Петрович Мілєєв буде єдиним учасником бойових дій в селищі, котрий покладе квіти до підніжжя пам’ятника загиблим односельцям, які пішли боронити рідну землю від нацистського рабства і не повернулися додому. 1 250 воїнів-земляків були нагороджені бойовими орденами і медалями.

Іменини 22 червня 1941 року

Петро народився 22 червня 1926 року. На той час родина Мілєєвих мешкала в Дніпропетровську. Батько — кадровий військовий, мати — медпрацівник. У 1940 році Мілєєва-старшого, разом з сім’єю, перевели на прикордонну заставу в місто Тирасполь. Часи були тривожні. Німеччина активно готувалась до війни проти Радянського Союзу. І про те, що вона рано чи пізно почнеться, знав навіть неповнолітній Петя. Пам’ятає, як разом з однолітками, в різних гуртках, набував необхідні навички військової справи. Вже у 14 літ хлопець знав, що треба робити в разі оголошення тривоги на прикордонній заставі. Умів стріляти, літав на планері і... мріяв про мирну професію лікаря-хірурга.

...Недільний ранок 22 червня 41-го року не віщував нічого незвичайного. В цей день хлопець мав би святкувати свій 15-й рік народження. О третій годині ранку його розбудив старшина застави Шевченко, щоб наловити риби до святкового столу. Вони вдвох пішли на річку. І тільки вмостилися на березі, як тишу розкололи потужні вибухи. Рибалки дивилися у ранкове небо, всіяне ворожими літаками. Про іменини довелося забути.

І почалася війна...

По тривозі піднялася вся застава. Під бомбами ворожої авіації загинули і отримали поранення чимало військових та цивільних, у тім числі батьки Петра.

Три дні і три ночі утримували позиції прикордонники. Нарешті їм на допомогу прибув 48-й стрілецький корпус під командуванням генерал-лейтенанта Родіона Малиновського. Неповнолітнього Петра було зараховано в розвідувальний батальйон вищевказаного корпусу. З гордістю згадує сьогодні ветеран про свою зустріч і розмову з Малиновським, майбутнім маршалом, коли той подарував йому автомат ППШ й сказав: «Син начальника застави повинен перемогти ворога і дійти до Берліна». Ці слова надавали хлопцеві сил в скрутні хвилини боїв з німецькими окупантами.

Ні кроку назад!

Радянська армія відступала аж до Волги, де в липні 1942 року наступ гітлерівських військ було призупинено. Розвідувальний батальйон, в якому служив Петро, був переформований в 4-й гвардійський механізований корпус. Механік-водій Мілєєв отримав нову бойову машину — танк Т-34, який, наче жива істота, вірою і правдою служив йому до 1943 року. Згодом корпус був істотно переозброєний, а старший сержант Мілєєв призначений командиром нового танка Т-34-85-ОП. Машина і екіпаж пройшли сувору перевірку запеклими боями на правому березі Волги, на Мамаєвому кургані. Там молодий танкіст був контужений, але відлежуватися в госпіталі не став і незабаром повернувся до бойових побратимів.

Далі — Курська битва. Петро воював в районі Прохорівки, на північ від Бєлгорода. «На полі бою все горіло і ревло, а земля здригалася. І все ж німцям не вдалося увійти в Прохорівку», — згадує у розмові Петро Петрович.

У серпні 1943 року 4-й танковий корпус брав участь у визволенні Харкова, Запоріжжя, а навесні 44-го — Миколаївщини. Згодом воїни дійшли до міста Вознесенська, а звідти на понтонах переправилися через Буг в напрямку міста Березівка Одеської області. Підрозділ вів також бої за визволення сіл Петрівка, Новомиколаївка Лиманського (Комінтернівського) району та міста Роздільна. Далі курс танкового корпусу ліг на малу батьківщину Мілєєва — місто Тирасполь.

«Пам’ятаю, — розповідає фронтовик, — як стукав у бабусине вікно і благав її відчинити двері. Вона довго не вірила, що це її онук. Тільки після того, як вигукнув: це ж я антихрист твій! — вона впустила мене до хати й міцно обняла».

Попереду — визволення Молдови, Болгарії. За визволення Югославії старший сержант Мілєєв був нагороджений бойовим орденом.

Так закінчилася та війна для дев’ятнадцятирічного Петра Мілєєва, який бився з ворогом на різних фронтах за визволення своєї Батьківщини та країн Європи.

Після війни продовжив службу в танкових військах. Після демобілізації вів активне ветеранське життя. Він частий гість у військових частинах. Про одну з таких зустрічей варто розповісти детальніше.

Танкіст — завжди танкіст

У свої поважні роки колишній танкіст вирішив згадати бойову молодість — відвідати танковий підрозділ. Доброславський селищний голова Людмила Ярославівна Прокопечко, разом з волонтеркою Валентиною Ярославівною Степановою допомогли ветерану владнати усі організаційні клопоти. І Петро Петрович, сам за кермом свого старенького легковичка, подався у непросту, як на його вік, мандрівку.

Представники командування, рядовий склад військової частини А1465 тепло зустріли загартованого в боях танкіста. Йому надали можливість оглянути сучасні бойові машини, посидіти за пультом їхнього управління, проїхати на танку почесне коло. Танкісти запросили поважного бойового колегу на своє професійне свято. Мілєєв, як реліквію, передав молодому механіку-водію танка, учаснику АТО Сергію Васильєву (на знімку) власну військову флягу. Звичайно, не порожню.

Танк, який побував в зоні АТО, став для фронтовика і своєрідною трибуною. Він, обіпершись на корпус бойової машини, розповів воїнам про деякі епізоди із своїх давніх воєнних буднів. Ось один епізод. Під час бою три німецькі «Тигри» підійшли зовсім близько до машини Мілєєва, що перебувала в укритті. Склалася патова ситуація: німці не в змозі знешкодити наш танк. Але й екіпаж Мілєєва не може покинути укриття і вступити в бій проти трьох «Тигрів», бо це неминуча поразка. І в цю мить у небі з’явився радянський винищувач під номером «08». Літак зробив розворот і пішов у піке на німецькі танки. Дві ворожі машини загорілися, а третя почала покидати поле бою. Тоді Петро Петрович наздогнав своїм танком останнього «Тигра» і знешкодив його. Звісно, йому дуже хотілося хоч щось дізнатися про свого рятівника, але це сталося вже після війни. «08» все ж таки «засвітився». А було це так. Якось зустрілися колишні ветерани війни, серед них був і генерал Олексій Чаплинський. Він розповів, як рятував наш танк від німецьких «Тигрів». Тоді Мілєєв піднявся і доповнив розповідь свого рятівника. То була хвилююча зустріч!

Петро Петрович також побував і на місці дислокації відомої 28-ї окремої механізованої бригади, воїни якої не перший рік мужньо протистоять проросійським сепаратистам на сході нашої країни, вшанував пам’ять загиблих у зоні АТО воїнів, оглянув територію частини, поспілкувався з військовими. І, звичайно, не зміг не відвідати меморіальний комплекс 412-ї батареї, не покласти до його підніжжя квіти. Тут, на цій приморській місцевості, загинули 250 донецьких шахтарів, котрі в перші дні війни чинили відчайдушний опір ворогу, який наступав на Одесу.

Доброслав Лиманський район Одеської області.