Про відмінника народної освіти, колишнього вчителя молодших класів Головківської ЗОШ І-ІІ ступенів Малинського району із піввіковим стажем, учасницю Другої світової війни, ветерана праці 95-річну Єлизавету Юхимівну Марченко (на знімку) порадила розповісти сільський голова Надія Назаренко:
— Це — людина-легенда, мудрий і творчий наставник багатьох учнівських поколінь, активний житель нашої територіальної громади, — сказала Надія Володимирівна. — Нелегкою виявилась життєва дорога цієї інтелігентної, розсудливої жінки... Їй дякують за знання, досвід та материнські поради жителі села, її учні.
— 20 червня 1941 року я склала останній екзамен у педагогічній школі, — неквапливо почала розмову Єлизавета Юхимівна. — Після 22 червня нас одразу додому не відпускали. Більше місяця вчорашні студенти впорядковували підвальні приміщення багатоповерхових будинків обласного центру. Додому поверталися пішки. Німців у Головках ще не було. Колгоспну худобу відправляли за Дніпро, а свиней і курей розвозили по дворах односельців — так готувалися зустрічати ворога.
Незабаром фашисти зайняли село. Першими з боку сусідніх Пиріжків в’їхали ворожі мотоциклісти. Поводилися чужинці дуже нахабно, грубо, зневажливо. Порядкували в обійстях селян, силоміць забирали домашню живність, городину. Колись спокійне село огорнув сірий морок смутку та хвилювань за долю рідних...
— У липні 1942 року мене разом із ровесниками із усієї області вивезли в Німеччину на примусові роботи, — зронила гірку сльозу Єлизавета Юхимівна. — Я зі своєю подругою потрапили в місто Майсен, що за 33 кілометри від Дрездена. Тут на молодих українських невільниць чекала мученицька фізична праця. Десятеро дівчат-полісянок працювали по 12—14 годин на фабриці. Нас примушували склеювати ацетоном ящики. Працювати доводилось у протигазах. Це було невимовно тяжко. У дівчат почалися проблеми з зором. Після лікування нас під конвоєм перевели на іншу роботу. Харчування було таким: на день видавали 100 грамів хліба, а вранці та в обід — пісний суп або борщ...
Одного разу німкені, котрі працювали поруч, повідомили, що радянські війська перемагають і упевнено наближаються до Майсена. Через декілька днів наші воїни справді ввійшли до міста. А нас, як остарбайтерів, фашисти повезли розстрілювати. Коли підвели до огорожі, де відбувалася страта, у небі з’явились американські літаки, які розпочали масоване бомбардування. Люди тікали, хто куди бачив. Я зі своїми подругами зупинилась у приміщенні колишньої взуттєвої фабрики, де проживала одна німецька сім’я, котра нас і прихистила. Радянські війська відступили. Ми змушені були переховуватись у напівтемних підвалах, куди нам раз на день приносили борщ без хліба. Три дні взагалі не було що їсти. Знесилені й голодні ми сиділи й чекали смерті...
Напередодні Великодня до підвалу прибігла німкеня і сказала, що до Майсена знову підходять радянські війська. Вийшовши на вулицю, дівчата не могли стримати сліз радості. Із гурту наших солдатів до знесилених дівчат підбігла медсестра і сказала, що таких виснажених людей ще не бачила. З гітлерівського полону юнок звільнили у квітні 1945 року.
— Додому потрапила аж у грудні 1945-го, — продовжує розповідь Єлизавета Юхимівна. — Нас відправили на допит, а потім із землячкою з Головок потрапили на роботу в їдальню. Згодом довелося розбирати електростанцію. Лише після цього нас відправили на Батьківщину.
Закінчивши Коростишівське педагогічне училище, Є. Ю. Марченко довгих 50 років (з 1946-го по 1996-й) навчала дітей у Головківській школі. Уроки Єлизавети Юхимівни завжди були пізнавальними, цікавими, творчими.
За сумлінну працю у 1966 році сільського вчителя молодших класів було відзначено нагрудним знаком «Відмінник народної освіти УРСР», численними грамотами, подяками відділу освіти. Разом із чоловіком — бухгалтером місцевого колгоспу імені Ніни Сосніної Миколою — виростили і дали путівку в доросле життя трьом дітям: доньці Людмилі, синам Володимиру та Анатолію, котрий уже відійшов у засвіти. Влітку приїздять у гості онуки та правнуки.
Гортаючи старі альбоми з пожовклими від часу фотокартками, Єлизавета Юхимівна обережно дістає скриньку з орденами і медалями. Найдорожчі для неї — медаль «Захисник Вітчизни», орден «За мужність».
— Ще декілька років тому Єлизавета Юхимівна приходила до нас у школу, розповідала дітям про своє нелегке життя, повоєнні будні, — каже вчитель української мови та літератури Головківської школи Олена Авраменко. — Її часто можна було бачити й на всіх заходах у селі, у сільській раді. Сьогодні її доглядає син Володимир. Але вона й досі цікавиться політикою. Раніше любила читати періодику. Ми завжди черпали із зустрічей зі старшою колегою енергію, оптимізм, мудрість.
— А які особливі секрети довголіття має ваша бабуся? — цікавлюся в родичів Єлизавети Юхимівни.
— Та ніби ніяких особливих, живе, як усі звичайні люди. Вона просто звикла трудитися, вранці — в школу, після роботи — домашні справи, город та підготовка до наступних уроків, адже це невід’ємний і дуже копіткий процес справжнього педагога. А ще бабуся — дуже віруюча людина. Жодних дієт у житті не дотримувалася. Вона любить спілкуватись, дискутувати, згадувати нелегкі молоді роки...
Щемить їй нині серце і за молодих хлопців і дівчат, котрі вже більше п’яти років воюють на сході України, тож мріє, щоб нарешті настало мирне небо над головами, й наші мужні воїни якнайшвидше живими та здоровими повернулися до рідних домівок...
Сільській вчительці за любов, доброту, мудрі поради, недоспані ночі вдячні тисячі вихованців, які розлетілися по всьому світу. Так і має бути, адже своєю наполегливою працею й відданістю дітям вона цього сповна заслужила.
Фото автора.
