Є на Черкащині, що у Корсунь-Шевченківському районі, село з ліричною назвою Квітки. Родом із нього видатний український композитор Кирило Стеценко. Уславилось воно у ХVІІ сторіччі звитягою козаків. І новітня історія не оминула Квітки. У 1944 році під час Корсунь-Шевченківської битви Квітки стали на підмогу своїй армії. Більше 500 чоловіків взяли до рук зброю. Оборонцям підносили їжу та боєприпаси старики, жінки та діти. У пеклі так званої «Квітчанської оборони» склали голови 50 жителів села. Всього загинуло мобілізованих до лав Червоної армії 435 квітчан.
«Мені 12 років виповнилося, як те лихо почалося»
Тих, хто пам’ятає події 1941 року і всієї війни, залишились одиниці. Серед них — Марія Омельківна ЛОГВИНЕНКО (на знімку праворуч).
— Мені вже йде 92-й рік. Живу сама, бо своєї сім’ї не мала, мало з ким бачуся. Тільки сусідка навідується та соціальний працівник двічі на тиждень. Було у мене п’ятеро сестер й брат. А тепер я одненька з усіх зосталася, — журно розповідає Марія Омельківна, пересуваючись двором на двох палицях. — Багато на віку пережила й побачила, багато пропало у пам’яті, а війна не забувається. Таке довелося пережити, що й у страшному сні не привиділось би...
Бабусині очі затуманюються сльозами, вона витирає їх краєчком хустки й продовжує сумну розповідь.
— Мені 12 років виповнилося, коли те лихо почалося. У 1937 році наша сім’я переїхала на Полісся, а як почалася війна, батько вирішив повернутися додому, у Квітки. Пішки йшли зі своїми пожитками з Полісся. За декілька днів добилися додому. Тим часом нашу стару хату розібрали на дрова — ними топили у школі. Голова сільради сказав батькові йти на Новоселку і селитись у хаті, де до цього були дитячі ясла. Коли додому повернулися, ще німців у селі не було. Та через кілька днів вони з’явилися й почали наводити свої порядки. Дуже лихими були поліцаї.
Особливо нажахав мене один випадок. Прийшов поліцай у наш двір, а батько якраз був на фермі. Поліцай приставив матері до спини гвинтівку й почав гнати її в село. «Куди вас ведуть, мамо?» — заголосила я. А мати хотіли мене заспокоїти та й кажуть: «Та хай ведуть! Хіба мене там з’їдять?» Поліцай на ці слова розлютився: «Хай тебе собаки їдять!» — й ще сильніше почав штурхати неньку у спину. Про що питали маму і в чому звинувачували, не знаю, але увечері відпустили додому.
Ще пам’ятаю, що в лісі переховувалося кілька наших солдатів, мабуть, з тих, що в оточення потрапили. Вони інколи приходили до людей й просили їсти що-небудь. Так один чоловік замість того, щоб пожаліти, привів поліцая, а той повів спійманих на розстріл...
Коли гнали німців із села — почалося пекло. Ми жили край поля, і багато людей з центру села тікали від вибухів снарядів до нас, ховалися у погребах. У сусідському дворі «Катюша» стояла і раз по раз так стріляла, що вуха закладало. Й саме під час одного з боїв жінка народжувала. Дочку так Катюшею і назвала...
Все село допомагало оборонятись. Ми хоч і підлітками були, але ходили в центр села, витягували вози із болота, бо дороги розкисли. Возами тоді доставляли солдатам снаряди і їжу. Взуванка у багнюці швидко рвалася, то нам видавали німецькі трофейні черевики на високій дерев’яній підошві. Зять наш своїми кіньми і вози витягав, і возив усе. З тими кіньми й в армію пішов. А солдатів тоді, у 1944-му, за наше село багато полягло. Хлопців і мужиків квітчанських одразу забрали в армію — не встигли їм і форму видати. Того ж дня, ввечері, їх у сосні побили. Рідні після бою ходили впізнавати і забирати, щоб поховати по-людському...
Як німця вигнали, весна настала, нас разом із дорослими посилали на поля. Всі йшли з лопатками косогори валять. А батьки волочили коровами. Старший мій брат Микола попід хатами ходив просив у людей, щоб дали посівного трохи. З нашого горища також мішок ячменю зняв. Землю треба було засівати, а німець ніде нічого не залишив.
Після війни люди жили дуже важко, але життя налагоджувалося. А от забути війну не можна, бо це було суцільне горе... — згадує Марія Омельківна.
«У Німеччину везли, як худобу, у товарних вагонах»
Із спогадів Варвари Никифорівни АЛЬОШИНОЇ (на знімку ліворуч).
— У середині червня 1942 року мене зловили і відправили в Німеччину. Нас тоді забрали 13 дівчат. Мені було 16. Разом зі мною така доля спіткала і Тетяну Собченко, Катерину Семиволос, Марію Сидоренко, Оксану Сіріченко, Ганну Мусійченко, Софію Горгулу, Мотрону Ціон, Ганну Собченко, Ганну Логвиненко та Параску Квітку (вона, бідна, померла в таборі). Ще двох дівчат не можу пригадати.
Із собою мали взяти в що перевдягнутись і поїсти. До Корсуня наші речі везли підводою, а ми йшли пішки. Нас зі сльозами і плачами проводжали рідні, а мене проводжала сестра. Коли прийшли в Корсунь, то на станції побачили товарні вагони. Так нас, як худобу, й повезли до Німеччини. Прибули у місто Галле, у табір. Туди щодня приходили бауери й вибирали собі працівників. Там, у таборі, Тетяна Собченко познайомилась із хлопцем й сказала, що вони подружжя, і їх разом забрали до господаря. Після війни вони обоє повернулися у Квітки.
Нас забрали в табір Гайде, і ми працювали на військовому заводі Мошвіг. У таборі вже було двоє односельців, усього нас там було 12 осіб. Жили в дерев’яних бараках коридорної системи у кімнатах по 18 осіб. Усі квітчани мешкали разом. У кімнатах були триповерхові ліжка і довгий стіл. Я спала на третій полиці. Мала дуже міцний сон і дуже любила спати. Тож коли були сигнали тривоги, і всі тікали в підвал, я їх навіть не чула і ніколи не тікала. І одного разу всі втекли, а я залишилась, бомба поцілила в наш барак, і коли я проснулась і відкрила з кімнати двері, то барак уже горів. Тоді я забрала свої речі, закуталась у ковдру і вискочила у вікно. Я лежала в лісі, доки не скінчилося бомбардування (завод та бараки знаходились у лісі), а дівчата в підвалі мене оплакували, думали, що в бараці згоріла... Найбільше тоді бомбили американці.
На роботу нас водили під конвоєм, ще й співати заставляли. Назло ми співали «Піснею про Сталіна починаєм день». За цю пісню німці дуже сердились, кричали. Було поставлять нас у шеренгу й змушують так подовгу стояти. Працювали по 12 годин, а коли за якусь провину оштрафують на 20 чи більше годин, то ці години розкидали на дні і щодня добавляли ще по дві години. На шиї на мотузочку ми носили спеціальні бирочки з номером. Всього в таборі було більше семи тисяч людей.
На заводі разом з нами також працювали німці, здебільшого це були жінки, вони обіймали посади майстрів, бригадирів. Я ніколи не забуду німкеню фрау Марту, вона мені була як мати. На той час їй було років 40, вона працювала в іншому цеху, та я по роботі до неї часто приходила. І вона щодня носила мені їсти. Нас дуже погано годували: нарубають брукви, наче свиням — і так ми харчувались. А німцям це строго заборонялося, та фрау Марта приносила, що могла: то супу в кухлику принесе, то окраєць хліба. Одного разу мене з тією їжею спіймали і сильно били. Поклали переді мною шматок хліба й допитували: коли скажеш, хто приніс, то віддамо тобі хліб. А коли я закривала очі, щоб не бачити хліба, знову били й заставляли розплющити очі. Три дні не годували, та я не сказала. Коли мене повернули на завод, то я була така знесилена, що зомліла. Наш майстер фрау Ельза відвела мене в госпіталь і попросила, щоб мене відгодували. У госпіталі доглядали монашки, дуже добре до мене ставились. Досі пам’ятаю їхню манну кашу з маслом.
Коли після госпіталю я повернулась на завод, до мене дуже добре ставились німці, які з нами працювали, і кожен, проходячи повз моє робоче місце, пхав мені в карман маленький кусочок хліба, а фрау Ельза інколи посилала в офіцерську їдальню, де повар насипав мені повну миску доброї каші. Думаю, що все це тому, що витримала побої й не видала фрау Марту.
Мої односельчанки Оксана Сіріченко та Ганна Собченко і з ними одна дівчина із села Сухин, також нашого району, тікали з табору. Їх зловили та відправили в Освенцім.
Французи мали якусь рацію чи радіо і ділились з нами новинами з фронту. Якось розповіли про «котел» у районі якогось Корсуня. Ми почали плакати, а вони не можуть зрозуміти, що сталося. І тоді ми сказали, що це наш Корсунь.
Перед звільненням нас із табору погнали в інше місце, на дорогу дали кожному по невеликій хлібинці. Люди дорогою ставили на вулиці відра з водою, і ми її пили. Йшли два дні, потім зупинились у якомусь лісі, і наглядачів десь не стало, а потім ми побачили наших. Червоноармійці направили нас у село, де стояла армія. Там нас добре нагодували ситною їжею. Пізніше нас відправили додому...
Записала Людмила МОРЕНКО.
Черкаська область.
Фото надане автором.
