На знімку: Віктор Лізенко.

Тридцять років тому, коли Верховна Рада ухвалювала Декларацію про державний суверенітет України, я працював наладчиком верстатів на найбільшому «номерному» заводі Полтави. Тоді, ще в радянські часи, до прохідних двох полтавських підприємств так званої «оборонки» щоранку поспішали двадцять тисяч (!) земляків. То були найбільш кваліфіковані робітничі, інженерні та управлінські кадри. Та всі вони, виходячи за прохідну кожного з таких «військових» заводів, потрапляли у світ суцільних дефіцитів і черг. Тож зрозуміло було, що одними лише косметичними «перебудовними» змінами державного устрою не обійтися. Тим паче за умов, коли кремлівські верховоди почали упокорювати республіки тодішнього СРСР саперними лопатками та вогнепальною зброєю…

У нібито спокійній Полтаві також тривали демократичні зібрання, мітинги. Активним учасником тих, як тоді казали, рухівських заходів я не був. Але політикою цікавився, до слів таких, як В’ячеслав Чорновіл, опозиційних діячів прислухався дедалі уважніше. Пригадую один із мітингів, який просто біля прохідної нашого заводу організував фундатор рухівського осередку в Полтаві Олександр Келим. Там, щоб його послухати, зупинялися чимало робітників. Та одна справа чути багатоголосся стосовно подальших шляхів розвитку країни з майданів чи екранів телевізорів, і зовсім інша — бачити чітке окреслення на-прямків поступу в офіційному документі вищого законодавчого органу своєї держави.

Таким воістину історичним документом стала Декларація про державний суверенітет України, прийнята Верховною Радою 16 липня 1990 року. Так, то була декларація, а не конституційний акт. Але державний суверенітет України в ній таки проголошувався, а не пропонувався тільки як вияв намірів чи постулат для обговорення. Зрештою, назви всіх без винятку десяти розділів — від «Самовизначення Української нації» до «Міжнародних відносин» — кажуть самі за себе. Тож Декларація стала міцним і надійним фундаментом вікопомного Акта проголошення незалежності України, ухваленого парламентом 24 серпня 1991 року.

Зрозуміло, що вороги нашої державності, найлютішим з яких є російський імперіалізм, сподівалися на те, що ці знакові документи так і залишаться «паперовими», суто декларативними. Та за проголошені в них принципи й цінності в боротьбі з тим ворогом уже пролили свою кров і віддали життя тисячі українців. Про це мусимо пам’ятати завжди. А тим своїм ровесникам, представникам старшого покоління, котрі й досі ностальгують за «розваленим» СРСР і, власне, своєю молодістю, раджу просто пригадати долі їхніх батьків, інших близьких родичів.

У моїй родині, скажімо, не було репресованих або замордованих штучним голодом. Але батько-фронтовик вже на початку осені 1941 року разом із сотнями тисяч (!) таких само бійців через злочинне ігнорування радянським командуванням реальних загроз і небезпек потрапив у полон до нацистів під час кровопролитних боїв на підступах до Києва. Звідти його кинули до одного з найстрахітливіших «таборів смерті» просто неба — сумнозвісної «Хорольської ями». Там би й загинув, якби не забрала чоловіка додому моя мати, тобто його дружина. Потім батькові довелося «спокутувати вину» за свій полон у штрафбаті, де його життя повсякчас буквально висіло на волосині. Зрештою закінчував війну в Чехословаччині, й після того, як подивився на життя людей в Європі, про переваги «комуністичного раю» та соціалізму мені не розповідав…

Натомість ми й досі змушені слухати старі й нові байки та міфи від сьогоднішніх кремлівських верховодів, їхніх ідеологів та пропагандистів, а також від вітчизняних політиканів — представників промосковської «п’ятої колони» в Україні. З екранів українських лише за місцем реєстрації телеканалів вони постійно закликають нас знову «подружити» з Росією, «помиритися» з Путіним і його маріонетками, покаятися за «гріхи» усамостійнення і повернутися у стійло імперії, зайнявши своє місце на її «окраїні». При цьому обіцяють, звісно, повне «благоденствіє»…

Таким діячам, вочевидь, варто порекомендувати перечитати і Декларацію про державний суверенітет, і Акт проголошення незалежності, і Конституцію нашої держави. Та нагадати про те, що викладені в них норми й постулати не потребують чиїхось «підказок» і зумовлених політичною кон’юнктурою тлумачень. Усе, що записано в тих визначальних документах, уже давно набуло сили законів, які треба виконувати. А за порушення, зокрема й за відверті заклики до «обмеження» суверенітету чи замирення з окупантом, — відповідати.

Категорично не погоджуюся також зі спробами ревізувати та принизити здобутки останніх років, пов’язані зі зміцненням нашої армії, утвердженням помісної Православної церкви України, поверненням української мови на телебачення та радіо й загалом у культурний простір держави. Усе те, на моє переконання, нинішні керівники держави повинні тільки примножувати, а не «забувати» лише на тій підставі, що на цьому наголошували їхні попередники…

Набридла, звісно, й отаманщина в середовищі патріотично налаштованих політиків. Сьогодні, перед місцевими виборами, вона лише загострюється. Уже «мочать» один одного навіть представники тих політсил, які ще вчора, здається, були найближчими соратниками. Як тут не згадати, що і Декларацію про державний суверенітет, і Акт проголошення незалежності України у Верховній Раді ухвалювали депутати з діаметрально протилежними політичними поглядами та позиціями. Однак тоді вони змогли переступити через власні амбіції заради високої мети. Сподіваюся, не забули про неї і теперішні політики.

Віктор ЛІЗЕНКО, пенсіонер.

Полтава.

Фото Василя НЕЇЖМАКА.