Сергія Нечипоренка — артиста-бандуриста й майстра з ремонту музичних інструментів Національної заслуженої капели бандуристів України імені Георгія Майбороди — знаю давно. Він завжди врівноважений, уважний, зосереджений. А інколи доводилося бачити його і з власними моделями літаків на колишньому аеродромі в Малині, де він запускав їх у повітря, переживаючи за свої витвори, як дитина...
Нещодавно мені вдалося зустрітися з молодим, талановитим і дуже винахідливим земляком, розпитати про його погляди на життя, уподобання, хобі та родину.
— Чи давно виступаєте у капелі бандуристів?
— Після закінчення музично-педагогічного факультету Інституту мистецтва Київського національного педагогічного університету імені Михайла Драгоманова я вже 13 років беру участь у одній із кращих чоловічих капел країни, заснованій ще далекого 1918-го в Києві відомим бандуристом Василем Ємцем. Виконую партію баритона.
— За цей час світу трішки побачили?
— Із капелою, художнім керівником якої є справжній професіонал своєї справи народний артист України Юрій Курач і до складу якої входять 70 чоловік, я об’їздив майже всю Україну, двічі виступали у Росії під час Слов’янських днів культури... Нині концерти та гастролі дещо призупинилися через карантинні заходи, але, якщо все налагодиться, десь у вересні маємо знову їхати з концертом по Україні.
— Як вдається запам’ятати слова не однієї сотні пісень? — цікавлюся.
— Репертуар капели, кожен виступ якої вражає своїм духом нескореності та прагненням до самобутності, дуже різноманітний і нараховує до тисячі пісень. Слова спеціально вчити не доводиться. Просто якщо знаю, що гратимемо концерт патріотичної чи козацької пісні, тоді й переглядаю партію, повторюю слова раніше вивчених чи нових пісень. Із цим поки що проблем не маю.
— Окрім виступів ще й ремонтуєте бандури?
— Так. Останнім часом завдяки настановам заслуженого артиста України, соліста-бандуриста капели Володимира Войта я опанував ще одну дуже непросту й відповідальну професію — майстра з ремонту бандур. До роботи ставлюсь відповідально, не терплю халтури та легковажності. Можу побачити або й відчути неполадку там, де її, на перший погляд, і бути не могло... В середньому на ремонт бандури витрачаю один день, але ситуації і поломки бувають різні.
До кожного інструмента підходжу індивідуально. Останнім часом займаюся і виготовленням музичних інструментів. Уже зробив власноруч дитячу бандуру-«половинку».
— Які найчастіше бувають неполадки у цих музичних інструментах?
— Найчастіше лагоджу тріщини верхньої деки, нижнього брусу, шемстоку тощо. Крім бандур, інколи ремонтую й гітари, контрабаси... Ремонтую інструменти капели переважно в майстерні, обладнаній верстатами (шліфмашинка, фрезер) «Метабо», «Макіта» (Японія) та «Джет» (Китай). Люблю працювати вдень і в тиші. Намагаюсь не лишати роботу на ніч, бо здоров’я цінніше, та й напружений робочий графік цього не дає змоги робити.
— Американський музикант Курт Кобейн сказав: «Життя — це те, що ти будуєш, це твій кросворд». Погоджуєтеся з ним?
— Звісно, кожен — коваль свого щастя й життєвого шляху. Раніше я також цікавився виготовленням кораблів із учнівських лінійок, моделей літаків... Маю їх понад десяток. Робота з деревом — це моє! Тут я «пропадаю» повністю й надовго: шукаю в Інтернеті, читаю літературу, метикую сам, удосконалюю.
— Молоді нині непросто. Завдяки кому вам усе вдається?
— Життя дуже непросте, особливо для молоді, котрій у нашій країні дуже важко знайти своє місце. Надійний тил і опора для мене — родина: дружина Олеся та сини — Михайлик, Олексій і Миколка. З ними я відпочиваю після трудових буднів, з ними мені комфортно й добре. Ровесникам пораджу ніколи не зупинятись на досягнутому, а впевнено й цілеспрямовано йти вперед.
Житомирська область.
Фото автора.
