На знімку: шлюз Вижівського водоспуску швидше нагадує водогосподарський раритет, аніж сучасну гідроспоруду.
Щодня доводиться спостерігати аномалію: річка Прип’ять у своєму верхів’ї після затяжних літніх злив давно вийшла на заплаву, а нижче за течією, біля села Любязь Любешівського району, вперто стоїть у берегах. Куди ж зникають її паводкові води?
Величезною «дірою», куди втікає вода з Прип’яті, є Вижівський водозабір — шлюз, через який вода з Прип’яті самопливом через сполучені між собою озера Святе, Волянське і Біле надходить у Дніпро-Бузький канал сусідньої Білорусі. Система ця працює вже понад два століття, забезпечуючи шлюзування каналом суден у його водороздільній частині. Аби не дати згаснути Прип’яті і зберегти її на території України, було підписано міждержавну угоду про регулювання цього стоку. Так, у меженний період він не повинен перевищувати кубометра води за секунду, решта ж має йти прадавнім руслом Прип’яті.
Сьогодні ж левова частка стоку річки, понад 13 кубів за секунду, тече саме в канал. Водогосподарники могли б перекрити їй шлях, встановивши на шлюзі додаткову шандору (дерев’яну заслінку), але тоді річка затопить села нижче по течії. Русло Прип’яті тут заросло так, що не спроможне пропускати паводкові води.
Колишній керівник обласного управління водного господарства Юрій Бахмачук розповів, що подібна ситуація виникла ще в 1989 році, коли літо було таким само спекотним і дощовим, як і цьогорічне. Річкова рослинність була такою щільною, що не пропускала воду.
Відтоді минуло вже багато років, але ситуація не змінилася. Національний природний парк «Прип’ять-Стохід», який мав би бути зацікавлений у збереженні цієї майже 30-кілометрової ділянки Прип’яті, нічого не робить, аби зарадити справі. Кілька років тому парк отримав імпортну косарку, яка призначена для роботи на водоймах. Усі сподівалися, що техніка працюватиме саме на звільненні русла річки від надмірної рослинності. Однак з
Інтернету дізнаємося, що в ці дні косарка чистить канали... в Центральному парку культури і відпочинку в Луцьку. Заробляють гроші на послугах. Нічого поганого у цьому нема, якби не страждала ділянка, за яку безпосередньо відповідає національний парк. Відтак Прип’ять у межах Любешівського району, аж до села Любязь, деградує. Подекуди нею не можна і човном проплисти, так густо вона заросла.
Фактично через нашу недбалість річка Прип’ять після Вижівського водозабору тече не Волинню, а повертає в Білорусь. Мудрі сусіди-сябри цьому лише раді: на Дніпро-Бузькому каналі вони спорудили шість міні-гідроелектростанцій. Тож що щедріше ми даруємо їм воду, то більше електроенергії вони виробляють.
Ще одна проблема, яка потребує нашого озвучення. Шлюз Вижівського водозабору дерев’яний, такі будували ще в ХІХ столітті, а можливо, й раніше. Регулювати рівні стоку ним досить важко, до того ж навіть після реконструкції в 2015 році він не дуже надійний. Поруч споруджується сучасний шлюз, з металевим затвором і бетонним тілом. Однак уже кілька років роботи на ньому припинено. Хоча ціна питання не така й висока, якихось 8—10 мільйонів гривень. Спорудження нового шлюзу убезпечить кілька волинських сіл від можливого підтоплення, дасть змогу легко регулювати обсяги пропуску води в канал. Однак усі чекають, доки вдарить грім. Тоді навіть найбайдужіший чиновник почне хреститися.
Тим часом Прип’ять замість того, аби поповнювати запаси каскаду Дніпровських водосховищ, віддає свою воду в сусідню Білорусь, а паводкова вода, яка б мала стікати з полів її руслом, утворює нові болота, затоплює людські поля і сіножаті.
Волинська область.
Фото автора.
