Довга осінь через Новий рік поволі переповзла у ранню весну. Зими не було, як і криги на Дніпрі. Того близького до середини березня дня повівав теплий вітерець. Він не здіймав хвиль, отже, плисти на гумаку, поплескуючи по воді замашними весельцями, було дуже прикольно.
I
Сивобородий рибалка вирішив протягнути пару силіконових рибок аж до верб у Короткій Протоці. Може, якась з хижачок спокуситься й опиниться на гостреньких гачках. Потиху веслував, а рідкісні дачники на березі, знаючи старого вже чимало літ, казали:
— Андрійович уже «дорожить». Треба й собі вудки лаштувати...
Приплив старий під верби — щука мовчить. Не те що зловитись — навіть по-хуліганськи гризнути силікона не хоче!
«Що ж, — помислив рибалка, — не бере хижак — спробую ловити «білу». Заякоривсь і закинув дві донки з опаришами та дощовими черв’яками. Годину постояв — майже по нулях, бо зловився лише йорж. «Є котова радість. А з «білою» бавитися, виходить, ще ранувато». Тож потихеньку похлюпав весельцями знову до дач. «Якщо не беруть ані щука із судаком, ані лящ з плотвою, то постає запитання: чи рибка не хоче брати на вудку, чи взагалі ще не припливла з місць зимового відстою?»
Торкнувся кормою берега навпроти дачних воріт. Важко вибирався з гумових обіймів. Потупцяв угору сходами, дістався своєї бідненької дачки серед кількох ошатних, приніс до води великого світлого поліетиленового «бублика», кинув у човник. Хотів відчалювати, проте поки ходив туди-сюди, за сто метрів від берега навпроти дач заякорився моторний човен. У тому місці справжні рибалки ніколи не зупиняються, бо підводні мешканці його обминають. «Отже, маю рибінспекцію. Рано вона цього року з’явилася». Тож, аби не пороти гарячки, відступив п’ять кроків від води, сів на лавочку, поставлену в минулі роки для пляжників, і майже весело подумав: «Ну-ну, хтось із нас когось та мусить пересидіти!»
За кілька хвилин двигун загарчав, човен кудись подався, і старий зітхнув з полегшенням. «От можна й укинути». Гумовими чобітьми рішуче зіштовхнув човника на глибшу воду, вмостивсь у ньому, махнув весельцями й за дві хвилини уже був на місці, яке потім можна легко відшукати за певними орієнтирами. Ще раз озирнувся на всі боки й помітив, що той човен тепер стоїть під очеретом. «Цілком можливо, що його пасажири звіддалік стежать за моїми рухами. Ну й нехай», — подумалося зморено. Розгорнув поліетилен — у ньому була акуратно складена сіточка, і енергійним рухом закинув її кінець, оснащений камінцем, у глибини. Трішки відплив назад — опустив у воду і другий кінець з камінцем. От і вся операція». Махнув у повітрі поліетиленом, струшуючи у воду сміття. Подумав: «Цей змах могли помітити під очеретом, якщо мають бінокль. Тож можуть витягнути раніше за мене, якщо, звісно, знайдуть. Адже, хоч як це парадоксально, перевага цієї снасті в її недоліку: вона незвично коротка, до того ж стоїть на глибу».
Пристав до берега, без поспіху позаносив рибальське причандалля на дачку і пішов готувати нехитру пенсіонерську вечерю.
II
Третього дня вранці Андрійович знову виплив. Ніде нікого. Орієнтири — як на долоні. Довеслував до потрібного місця. Одну за одною закинув усі три вудки: якась та зачепить. Та, що з трійником на спинці штучної рибки, таки спіймала щось на дні. Нарешті! Починає енергійно тягти... Проте силікон раптом позбувається ваготи й повертається на борт упорожні. Мабуть, зачепив лише одненьку жилочку, а вона напруги не витримала... «От що значить коротка сіточка у глибокій річці!»
Тим часом, женучи круту хвилю, під очерети підплив човен — напевне, зі знайомими «спостерігачами». І в голові Андрійовича виникає тиха радість: «Це ж добре, що зірвалася! Інакше мав би великий клопіт».
Хутко розвернув човника, позакидав подалі силікони й почав «дорожити» в напрямі верб. Проте напівдорозі повернув до очеретів.
Пропливаючи поблизу солідного човна з великим двигуном та з двома «спостерігачами» на борту, подумав: «Еге, від цих хлопців жодний порушник не втече».
Поблизу інспекторської моторки змушений був негайно підпомпувати свою діряву калошу, яка загрожувала піти на дно. Рибалка тиснув на насос, і той видавав хрипкі звуки, схожі на кашель застудженої людини...
Мабуть, на це звернули увагу пасажири моторного човна. Один з цих щось сказав другому, з чого Андрійович розібрав лише два слова: «фальшивий заєць».
Цей рідкісний вираз чи не з кулінарії застряг у мозку старого, з ним він благополучно завершив «ритуальне коло» навпроти своєї дачки.
На березі в рибалки визріло нове бачення ситуації. «Дуже може бути, що вираз «фальшивий заєць» стосується як мене особисто, так і оцінки полювання на мене. Спочатку вони мали мене за запеклого браконьєра, а коли підплив до них ближче, то нарешті побачили мене таким, яким я є по натурі. Бо справжні браконьєри ані роками, ані засобами пересування такими древніми не бувають. Отже, наші ловці порушників риболовства, очевидно, зрозуміли, що полюють на «фальшивого зайця». Тож повинні б зняти облогу».
Піддавши такому психоаналізу ситуацію, ветеран праці та аматорської ловитви уже вкотре по обіді виніс на берег своє риболовне добро разом з насосом і сприйняв як належне той факт, що спостерігачі вперше за дні зникли з цієї ділянки річки. Човни, що-правда, сновигали, але далеченько звідси. Тому приплив на відоме місце і цього разу надійно зачепив таку бажану сіточку-мережечку. Із задоволенням тягнув її на поверхню, як колись у дуже далекій молодості з неменшою насолодою цілував звабливих дівчат. Проте рибки в сіточці не видко. Ні, таки щось та є!.. Ось чимала плотвиця, а ось і підлящ... Не густо, а все ж смачний наїдок до хліба й картоплі забезпечений.
Вечеряючи, нарешті підсумував: «Якщо судити за великим рахунком, то я теж неправий. Бо моя мала сіточка, зрештою, може вважатися браконьєрською снастю, бо налаштована проти Матері Природи... Звісно, шкода, що за кілька днів почнеться заборона на риболовлю через нерест. Але після нього можна буде й на вудки щось зловити».
Та чи пощастить Андрійовичу дожити до веселих днів літа?
III
А тепер спробуймо уявити, наче інспекторам пощастило злапати старого разом із сіточкою. То що було б? Та нічого особливого! Хіба що снасть — таку ж стару, як і її власник — вилучили б.
А от якби рибінспекція помоталася численними дніпровськими затоками-протоками та ще на додачу проінспектувала разом з іншими службами базари з магазинами, де щоденно торгують свіжовиловленими щуками, судаками та сомами, та познаходила б з допомогою працівників прилавків фахових фігурантів забороненого промислу, то це було б саме те, що й потрібно Природі й суспільству! Але на такі подвиги здатні далеко не всі. Хоча б тому, що у браконьєрських «генералів» завжди напохваті надійний «щит» — велика грошва, яка зупиняє розслідування й не таких пінкертонів. Саме тому наші судді та прокурори, замість ловіння «крупняка», задовольняються хапанням скромної «тюлечки», подібної до Андрійовича, котрий дбає лише про свою вечерю.
Пригадаймо, як недавно всі ми сполошилися, почувши про коронавірус. Що ж, підстави для хвилювань дуже вагомі, бо ця хвороба серйозно загрожує кожному. Але ми чомусь забуваємо, що наше суспільство вже давно гнітить інша, не менш загрозлива, ніж коронавірус, інфекція: пандемія безмежного збагачення.
Ні, тут не йдеться про людей, котрі з усіх сил та можливостей стараються збудувати собі житло, посіяти й зібрати без втрат урожай, одержати пристойну плату за добросовісно виконану потрібну суспільству роботу. Тобто бажання забезпечити всі свої щоденні потреби — це не лише нормально, а й вищою мірою похвально.
Проте якщо природне бажання досягти власного добробуту починає втрачати всякі межі, воно переростає у жадібність, загребущість та зажерливість. Це означає, що людина позбувається останніх залишків совісті. Вона не здатна зупинитись — і далі гребе під себе все підряд — земельні ділянки, майстерні, фабрики, заводи, житлові будинки... Одне слово, з першокласного жаднюги виростає першокласний скупердяй. Він з допомогою «кривого» закону приватизовує підприємства, частину з них задля одержання дармових грошей здає на металолом, а на працюючих об’єктах не поспішає віддавати трудягам гідну плату за їхню роботу.
Так у суспільстві виростають, а потім здобувають владу олігархи — перетворювачі сліз, поту та крові своїх працівників на долари та євро, котрі незабаром опиняються в офшорах. Саме ці багачуки своїми діями змушують трудящих виїздити до країн, де люди давно навчилися не лише поважати працю трударів, а й обкладати місцевих крезів відповідними до розмірів їхніх статків податками.
І тоді старий Андрійович забуде про свою куцу сіточку, обмежившись звичайними вудками.
Мал. Олексія Кустовського.
