«З перших днів проведення антитерористичної операції на території Донецької та Луганської областей здійснював безперервну доставку та підвезення військового майна до військових частин у районі проведення АТО, чим забезпечував їхню постійну бойову готовність». Так зазначено у службовій характеристиці військовослужбовця, командира автомобільного взводу однієї із військових частин Командування Сил логістики прапорщика Андрія Павленка.

Знайомимось: Андрій Павленко — прапорщик, командир відділення однієї з військових частин Командування Сил логістики.

Із початком російської агресії на Донбасі 2014-го автомобільна частина, де й нині служить прапорщик Андрій Павленко, виконувала завдання із забезпечення усім необхідним військовослужбовців, які стримували російського агресора на східних кордонах України.

— І досі в пам’яті той день, коли наприкінці травня 2014-го, їдучи до позицій наших десантників, не знав, де зараз опинюся: чи в полоні у проросійських найманців, а може, й... на тому світі, — сміється, розповідаючи про початок своєї війни, прапорщик Андрій Павленко. — Це, напевно, не забувається ніколи. Я тоді ще сержантом був. Трапилося це на Луганщині, у Старобільську. Якраз ми колоною із кількох вантажівок везли майно, боєприпаси, пальне нашим на позиції на Донбасі. Особисто я віз своєю «шаландою», а точніше «КамАЗом», боєприпаси для БМ-21 «Град». Повнісінька машина реактивних снарядів. Дорога була важкою: рухаючись колоною, ми час від часу зупинялися, ремонтувалися просто на дорозі. Адже не вся техніка була, як кажуть водії, «на колесах». Більшість автівок до початку війни на Донбасі по кілька років, а то й більше, простоювали у боксах, а тому «тріщали по швах» під час здійснення багатокілометрових маршів. Отже, їхали околицями Старобільська, раптом нас зупиняють молодики зі зброєю, у масках та «балаклавах», і рішуче вказують місце, де нам належить поставити наші вантажівки. Потім кажуть виходити з машин і ставати у вказаному ними місці або ж і зовсім іти геть. Ми, звичайно ж, відмовляємося від їхніх «пропозицій». Потім найманці, погрожуючи зброєю і навіть демонструючи, як вона стріляє, вже наказовим тоном намагаються примусити виконувати їхні вказівки й обіцяють спалити машини разом із тим, що веземо, киваючи на каністри з пальним, які стоять поряд з ними. Хвилина за хвилиною — спір не вирішується. Тоді я не витримую і кажу, мовляв, якщо так, тоді паліть, нікуди я не піду від машини, у мене снарядів для вас всіх вистачить, що й мокрого місця від вас не залишиться. Один з них стрибнув на кузов і, відкинувши тент, крикнув, що в машині справді снаряди. Раптом почалася віддалена стрілянина. Це було 22 травня 2014 року.

Саме тоді відбулася перша операція батальйону «Айдар», у результаті якої групою добровольців з Луганська та інших міст області, а також патріотів з інших регіонів України було розгромлено та взято в полон банду проросійських найманців. За словами Андрія, виявляється, окупанти тоді протягом кількох днів блокували пересування нашої техніки у бік Луганська. Місцева міліція, яка мала б охороняти й супроводжувати колони з українською технікою, навпаки, скерувала наших хлопців у пастки, до найманців, які її забирали, а наших солдатів брали в полон.

— Так, завдяки тим запроданцям багато хто з наших хлопців опинився у полоні окупанта, — розповідає Павленко. — Але того дня, коли нарешті ті «міліціянти» зрозуміли, що ситуація не на їхню користь, просто накивали п’ятами у невідомому напрямку. Найімовірніше, нині служать своєму російському господарю. Є навіть ролик на одному з інтернет-ресурсів про бій того дня, де видно й мою «шаланду»-«КамАЗ», і як один із «ополченців» вказує мені, де припаркуватися. Але не так сталося, як гадалося, і ми вцілілі доправили нашим на передок усе, що везли із собою.

Далі, за словами Андрія, знову на колесах покотилася Донбасом його воєнна доля: у складі автомобільних колон разом із такими  самими водіями доставляли на передній край матеріальні засоби та боєприпаси. 2015-й для нього важкий і особливий рік. Адже починаючи з січня, підвозив майно та боєприпаси нашим захисникам-«кіборгам» під час оборони ДАПу, бачив, у яких умовах під смертельним вогнем удень і вночі наші вояки утримували оборону.

— Усе життя пам’ятатиму, коли зимового вечора, тоді ще був мороз, їдучи до населеного пункту на Донеччині, зовсім не знаючи місцевості, з вимкненими фарами, ми підійшли колоною до якоїсь лісосмуги, — розповідає Андрій, — а в ній уже хтось стоїть із технікою, її силуети проглядалися. А ми не знаємо: свій чи, може, чужий, противник. Думаю, от халепа. Так дурно ще ніхто в полоні не був, як ми зараз опинимось. Почали обережно перегукуватися, мовляв, хто перед нами. Ті у відповідь: а ви хто? Аж раптом крізь гуркіт моторів почув українську мову, ніби ожив, зрадів: свої, наші, українці! Так потроху ми й почали пізнавати довгі дороги Донеччини, а пізніше й Луганщини.

Потім були Піски, Авдіївка та багато інших гарних міст та сіл Донбасу. Згадує події наступного місяця — лютого 2015 року, коли став свідком тих жахливих подій, коли 10-го числа у Краматорську пролунало кілька серій вибухів. Тоді обстрілів зазнав Краматорський аеродром та житлові квартали міста. Внаслідок цього загинули і були поранені військові і цивільні, серед них і діти.

— Думав, що є мало такого в житті, чого мав би боятися, — пригадує події п’ятирічної давнини. — Але того дня, сидячи в укритті, чомусь почав думати про сина й доньку. Що можу вже й не зустрітися з ними. Так стало чомусь шкода не за те, що загинеш, а що сидиш, як миша, безпомічний і ради не можеш собі дати. Тоді вперше побачив на власні очі, як гинуть наші побратими. Там, біля Краматорська, ми просиділи десять діб — не могли рушити колонами далі через обстріли. Як з’ясувалося пізніше, агресор застосував смертоносні «Смерчі». Деякі наші вантажівки зазнали серйозних пошкоджень через обстріли, кілька згоріли вщент. Та добре, що хоч живими залишилися. Напевно, щиро молився там, у підвалах біля Краматорська, бо таки були почуті мої молитви...

Та життя швидкоплинне. От і синові Андрія — Євгенові Павленку — незабаром служити строкову. Так планують Павленки-чоловіки.

— Ні на мить не думаємо про відстрочку. Водієм буде, як я. Ми разом із сином завжди ремонтуємо, і за кермом він — вправний водій. А далі — на контракт, за батьком до війська, — каже Павленко-старший і знає, що у його родині ростуть справжні козаки та козачки, бо має ще й доньку.

Фото з сімейного архіву Андрія Павленка.