Не буду замахуватися на таку глибу, як спотворення різними імперіями історії України — на цю тему можна захистити докторську дисертацію. Натомість, запрошую вас прогулятися київськими вуличками. На яких деякі давні й прадавні сліди почали проявлятися лише після 1991 року.

Липки, або що там дивитися

У радянські часи Липки вважалися фешенебельним районом, тут любили гуляти, проте мало хто знав, яку пам’ять зберігають стіни тамтешніх маєтків. Лише наприкінці 80-х — на початку 90-х у суспільстві, а не лише у вузьких колах фахівців, виникає інтерес до цих незвичних будівель. З’являються чудові науково-популярні видання Дмитра Малакова, Михайла Кальницького, Ольги Друг, Марії Кадомської та Олени Мокроусової, у яких у всій красі відкривається дореволюційна розкіш Липок, де описуються долі, часто дуже трагічні, колишніх власників маєтків.

Ось один з прикладів. Будинок на вулиці Грушевського, 32 належав голові Київського військового округу Михайлу Драгомирову. Упевнена, ви знаєте, який вигляд мав цей воєначальник, хоча й не здогадуєтеся про це. Річ у тім, що це з нього Ілля Рєпін писав Івана Сірка для картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану».

Наш герой любив простий люд. А через своє українофільство мав постійні конфлікти з київськими жандармами, які на нього увесь час скаржилися цареві. Але Драгомиров був не лише військовим начальником, сильним духом полководцем, якого у Болгарії досі вважають героєм, а й учителем військової справи царської родини. Тому численні доноси й скарги йшли «повз касу».

Це лише одна з липських постатей, історія якої пролежала у шухляді ледь не століття, бо не дуже добре вписувалася в радянську ідеологію, тому на широкий загал її не транслювали. А ще були криваві роки визвольних змагань, у фіналі яких на Липках оселився ЧК, а потім й 30-ті з червоним терором. Насправді історій тут набереться на сотні наукових досліджень, за мотивами подій на вулиці Липській можна писати детективи, сценарії й пригодницькі та любовні романи. Але це ще, певно, попереду.

Дивовижна Галшка Гулевичівна

Коли ми згадуємо українське життя у Жечпосполитій на зламі XVI-XVII століть, то у багатьох в уяві передусім виникають замучені селяни, які постійно піднімаються на боротьбу зі шляхтою проти безпросвітної бідності й гноблення. Та чи можна уявити, що у цей само час жила українка, яка була багатою, розумною, освіченою жінкою-меценаткою, яка зробила потужний поштовх до створення Києво-Могилянської академії? Та саме такою була Галшка Гулевичівна, шляхтянка з Волині, яка певний час мешкала у Києві й подарувала свою садибу для створення Київського Братського Богоявленського монастиря та Київської братської школи. Після реформи Петра Могили ця школа перетворилася на академію, якій судилося відіграти важливу роль в історії європейської освіти та культури.

Навіть сьогодні ім’я Галшки Гулевичівни звучить екзотично. Хоча Галшка — похідне від Єлизавета, по-польськи Ельжбєта. Її біографія вивчена недосконало, можна сказати навіть поверхово. Лише 1992 року на фасаді Староакадемічного корпусу Києво-Могилянської академії встановлено барельєф меценатки. Тож й тут історія для широкого загалу лише почала проявлятися з-під великого шару забуття — й дослідників ще можуть чекати сюрпризи й відкриття.

Чесний художник Абрагам ван Вестерфельд

Раніше ім’я цього голландського художника було відоме лише вузькому колу істориків. Проте його варто популяризувати, хоча б тому, що саме завдяки роботам Абрагама ван Вестерфельда ми сьогодні знаємо, який вигляд мали у XVII сторіччі Золоті ворота, замок на Замковій горі, якою була Софія Київська та найголовніше — її фрески, на яких, зокрема, була зображена родина Ярослава Мудрого.

Абрагам ван Вестерфельд з’явився у Києві 1651 року разом з військами литовського гетьмана Януша Радзивілла, що значно ускладнило інтерпретацію цього образу для істориків. Проте Вестерфельд скористався своєю присутністю у Києві у ті буремні роки не так для власної вигоди, як для того, аби чесно зафіксувати мить. Цікаво, що таких відповідальних митців у той час більше не знайшлося! Тож малюнки Вестерфельда, точніше, їхні копії, це єдине джерело, що дає нам уявлення про вигляд Києва та його околиць середини XVII століття.

Образ художника на війні завжди цікавий й контроверсійний. Недарма Іван Драч присвятив йому вірш. Залишається сподіватися, що він стане прологом про відновлення пам’яті й про цей персонаж:

Коли град Київ
тимчасово
З військами покидав
Богдан,
Серпневий день гримів
грозово.
Горіли вишні. Цвів
катран.
В садах пилюкою
сивіло,
Списи кидало сонце
хмар,
Із князем Яном
Радзивіллом
Приїхав був один
маляр.
Абрамом ваном
Вестерфельдом
Він звався цей
придворний зух,
Що проміняв
голландську Шельду
На грім Дніпрових
завірюх.
Поміж кривавим
людоловом,
Між вічних київських
заграв
Ходив Абрам собі
з альбомом
І нам Софію малював.
Лишилось в копіях
альбому
Це старовинне
ремесло,
Що з тих часів іде
додому,
Неначе вдома
й не було.
Вічний мандрівник Василь
Григорович-
Барський

У списку незаслужено забутих імен, пов’язаних з Києвом, варто згадати й мандрівника Василя Григоровича-Барського, який після навчання у Києво-Могилянській академії, незважаючи на хворі ноги, вирушив у подорож до Риму, яка переросла у мандри довжиною у все його життя.

Подорожі Григоровича-Барського відбулися на початку XVIII століття — у період з 1723-го по 1747 рік. Тоді не існувало такого явища, як туризм, а мандрували лише купці, які вели торгівлю, військові під час воєн й прочани до святих місць.

Останні, аби забезпечити себе дахом над головою вночі й харчами, часто були змушені жебракувати, їх постійно переслідували голод й хвороби. Вічним супутником Василя був щоденник, у який записував свої пригоди, переживання, думки. З його сторінок можна дізнатися, якою тяжкою була дорога до Риму, який вигляд мала Венеція очима українського мандрівника, якими були європейські дороги.

Через півстоліття по смерті Григоровича-Барського його щоденники були надруковані й стали шалено популярними. Ними зачитувалися, їх перевидавали. А потім після подій 1917 року про мандрівника забули, бо популяризувати книгу із заголовком «Мандри по святих місцях Сходу з 1723 по 1747 рік» ще й про переживання глибоко віруючої людини зовсім не вписувалося в радянську ідеологію. Лише 2000 року видавництво «Основи» перевидало цю працю. Однак через високу ціну та нетиповий для нинішнього читача виклад особливо популярною книга не стала. Утім, згадки про мандрівника й сьогодні можна побачити на вулицях Подолу, де збереглося чимало будинків, архітектором яких був його брат Іван. Є свідчення, що він використав архітектурні замальовки зі щоденника Василя під час роботи над проектами будівель. Приміром, мотиви мандрівника можна побачити у декоративних баштах церкви Миколи Набережного. Тож, гуляючи подільськими вуличками, варто бути уважними.

У своїй хаті своя правда

Викладені історії — лише пара мазків з картини забутих імен історії Києва, які почали повертатися після 1991 року. Варто пам’ятати, що історія — потужна зброя, яку вже не раз використовували проти нас, переписуючи, приховуючи й переінакшуючи факти. Лише маючи свою державу, маємо можливість вповні відродити забуті імена, які колись були викреслені на догоду різним режимам. Й це варто цінувати.

Фото Юрія ПЕРЕБАЄВА.