У 1983—1993 роках — керівник майже міфічного хору «Журавлі», записи якого у радянські часи переписувалися з бобіни на бобіну.
Роман Ревакович є ініціатором та артдиректором фестивалю «Дні української музики у Варшаві», головою фонду Pro Musica Viva, що є організатором цього заходу. Фестиваль уважає продовженням його багаторічних зусиль, спрямованих на те, щоб наповнити польський культурний простір українською музикою.
Про те, що це не так просто, маестро наголошує практично під час кожного свого спілкування з представниками ЗМІ. Яскравою ілюстрацією на підтвердження його слів є той факт, що перший фестиваль відбувся аж двадцять років тому, а в жовтні минулого року відбулися лише п’яті Дні української музики. Таку нерегулярність Ревакович пояснює необхідністю «як концептуальних, так і фінансових зусиль». Але коли вже цей культурний захід відбувається, то проходить зазвичай у кращих музичних залах польської столиці, наприклад, у концертній студії Польського радіо чи в Національній філармонії. За словами диригента, у рамках фестивалю його організатори намагаються донести до польського слухача інформацію про те, що українська музична культура має високу художню якість. I справді, у постфестивальних рецензіях журналісти не приховують свого здивування, пишучи, що «вони про це не знали» й що «українська музика заслуговує на поширення та широку світову кар’єру».
Але пану Роману боліло і болить те, що з часу його приїзду до Варшави (у 1978 році), він не може пригадати, щоб в програмі варшавської філармонії з її власної ініціативи з’явився який-небудь українській музичний твір.
Тому Ревакович почав діяти через Міжнародний фестиваль сучасної музики «Варшавська осінь». І справжній прорив стався у 1992 році, коли вдалося переконати керівництво «Варшавської осені» до ширшої презентації української музики. Тоді у Варшаві виступив з двома концертами оркестр Національної опери з Києва. У Національній філармонії, на спеціальне замовлення «Варшавської осені», було виконано твір «Ворзель» Леоніда Грабовського. Тоді ж відбувся і перший скрипковий концерт українсько-американського диригента, піаніста та композитора Вірка Балея, грав скрипаль Олег Криса. Наступного дня П’яту симфонію Сильвестрова виконали в костелі. «Можливо, що це вдалося і на хвилі виникнення нової Української держави. Зрештою, Польща ж була першою країною, яка визнала Україну як нову незалежну державу», — ділиться спогадами маестро.
Якщо йдеться про «Варшавську осінь», то пізніше Реваковичу також вдавалося посприяти виконанню творів української музики на цьому фестивалі. Кілька разів маестро привозив оркестр зі Львова на фестивалі «Варшавські музичні зустрічі» та «Музика краківських композиторів».
«Оскільки я народжений і живу в Польщі, а коріння маю українське, то ставлю собі за мету будувати мости між Україною та Польщею. В Україну привожу польське, до Польщі — українське», — неодноразово підкреслює Ревакович. Поставивши за мету показати польську музичну культуру українцям, маестро організував хор Cappella Corale Varsaviana — колектив у складі професійних музикантів, кожен із яких має свій хор у Варшаві, а збираються разом під конкретні проекти, в реалізації яких у Києві їм допомагає Національна капела України «Думка».
У рамках реалізації проекту «Між словом і звуком» Роман Ревакович диригував прем’єрним виконанням творів молодих українських композиторів — Богдани Фроляк, Богдана Сегіна, Михайла Шведа, Олександра Шимка, Золтана Алмаші, Світлани Азарової, Марії Олійник та Любави Сидоренко: у 2008 році в Києві (Національний ансамбль солістів «Київська камерата») та у 2009-му під час великого гастрольного турне Р. Реваковича з польським молодіжним оркестром Sinfonia Iuventus містами Польщі та України.
У 2016—2017 роках результатом співпраці диригента з Національним камерним ансамблем «Київські солісти» стала серія концертів під назвою «Польсько-українські музичні діалоги» у містах Польщі та України, в програмі яких звучали твори Войцєха Кіляра, Зиґмунта Краузе, Валентина Сильвестрова, Ігоря Щербакова та інших українських і польських композиторів.
На переконання Р. Риваковича, докладаючи належних зусиль в утвердженні України як держави в плані захисту її існування, не слід залишати поза увагою інший дуже вагомий момент — «опрацювання програми виходу з українською культурою у світ». Маестро наголошує, що потреби присутності української культури в різних професійних закладах у світі не замінити жодним разовим гастрольним виїздом оркестру чи якимось іншим заходом типу днів української музики чи культури. Його оцінка дуже сувора: «Загалом у світі українська культура є зовсім невідома, і коли держава не вживатиме заходів промоції своєї культури, так буде й надалі».
Фото надано автором.
