Він з’явився ще наприкінці 1990-х — на початку 2000 років, але здійснитися йому судилося лише нині. Аби втілити задумане в життя, майстрині знадобилося чимало часу, а все тому, що до будь-якої справи вона підходить, ретельно продумуючи всі деталі. Та й на вивчення традиційних для кожного регіону візерунків знадобилося чимало часу.

Роботи Валентини Ткач, ткалі в третьому поколінні, дуже життєрадісні, в них гармонійно поєднуються сучасні та традиційні ідеї, кольори та символи. Вони є в багатьох приватних колекціях поціновувачів українського ткацтва з різних країн світу.

Але при цьому пані Валентина дуже скромна. Приміром, займаючись волонтерством, вона категорично відмовилась говорити про це, бо вважає, що допомога має йти від щирого серця і не потребує жодного піару.

— Пані Валентино, як народилась ідея тканої карти України, якою вона буде?

— Це буде велике ткане панно, яке складатиметься з невеликих квадратиків із зображенням традиційного для кожного регіону України орнаменту. А почалося все, коли я вивчала ткацтво в Державній академії керівних кадрів культури і мистецтв, мене зацікавили традиційні орнаменти, символіка українських килимів. Але інформації на той час було дуже мало, а хотілося дістатися до самого коріння. Я переглядала дуже багато орнаментів на килимах, на стародавніх вишивках.

Шукала інформацію, зверталась і в Спілку майстрів у Києві. Вони дали дуже багато інформації та напрям, де можна дізнатись ще більше. Шукала і в бібліотеках, і запасниках. У нагоді стали й вирізки з газет та журналів, розповіді мистецтвознавців.

Під час цієї пошукової роботи дізналась дуже багато, побачила, які чудові килими в нас ткали на всій території України. Вони чимось схожі між собою, бо велась торгівля і майстри вчились один в одного, утім, усі роботи різні, мають свою «родзинку». Це мене ще більше підштовхувало до вивчення. Ось тоді, якось на підсвідомості, й виникла ідея виткати карту України з елементами кожного регіону. Хочу залишити це для історії.

Адже кожен регіон унікальний, має свої традиції. Наприклад, на Івано-Франківщині — яскраві орнаменти, які майстри брали з природи. Скажімо, гострі ромби — то гори. Подільські килими мають вазонний тип, де композиція орнаменту складається з кількох великих рослин фантастичної форми, що виростають з чудернацької вази. Вінниччина — це насамперед килими з геометричним орнаментом, розташованим на чорному тлі, або верети з орнаментом та іншою технікою ткання «настилом» на червоному тлі тощо. Кожна символіка має якийсь глибокий сенс, символічне значення. Про килимові орнаменти Луганщини чи Донеччини важко було щось дізнатися. Про це мало хто пише, навіть у спеціалізованих книжках рідко може пощастити щось знайти. Але ж українські хати в Східній Україні прикрашали вишитими рушниками, а на свята вдягали вишиванки. Та й війна на сході ускладнювала пошук.

— А звідки у вас захоплення ткацтвом?

— Ткацтво — це наша спадкова справа. Я ткаля в третьому поколінні. Ще з діда-прадіда в нашій родині всі ткали килими та доріжки, полотна для одягу, рушники тощо. Мені завжди було цікаво дивитись, як працює мама, які орнаменти в неї виходять. Крім того, що вона ткала вдома, ще й на ткацькій фабриці працювала. Але ніколи не втомлювалася, навпаки казала: я без ткацтва й дня не можу прожити. А батько був директором фабрики художніх виробів «Перемога» в Богуславі із 1970-го по 1984 рік.

Пам’ятаю себе малою — років п’ять мені було. Ми тоді жили в квартирі, і ткацький верстат стояв в окремій кімнаті. Мені дуже було цікаво, що ж там робиться, але мама не дозволяла підходити до ткацького верстата. Якось вона пішла на кухню готувати їсти, двері були не зачинені, і я прокралась тихенько туди. Кімната була сонячна. Я підійшла до верстата, понатискала на підніжки, батан порухала. Намагалась все робити тихенько, щоб мама не почула. Але раптом щось у неї на кухні впало, а мені здалося, що вона вже йде, то я швиденько з тої кімнати вибігла, щоб мене не «застукали» на гарячому. Коли стала старшою, інтерес не зник, навпаки вилився у власну справу.

— Чи важко навчитись ткати?

— До нас на майстер-класи приїжджають і дорослі, і діти. Звісно, всі люди різні. Одному розкажеш — і він уже тче, як професіонал, комусь треба трохи потренуватися. Буває виріб косенький-кривенький, але настільки милий, що його хочеться зберігати. Адже людина, коли тче, вкладає туди свою душу, свою енергію. Важливо й те, з яким настроєм ти все робиш. Тут без витримки, терпіння нічого не вийде. Але мене дуже тішить, що нових майстрів щороку з’являється більше, адже лише знання своїх традицій, культури, символіки робить нас нацією.

— Це так збіглося, що ви ткач і за професією, і за прізвищем?

— Мабуть, так Бог дав. Бо моє дівоче прізвище Вовкула, а чоловікове — Ткач.

— То ви чоловіка за прізвищем обирали?

— Мабуть. Дізналась прізвище, от, думаю, гарний буде чоловік для спадкової ткалі (сміється). Коли ми одружились, я навчила його ткати. До речі, в роду колишнього чоловіка також були ткачі. Тож, мабуть, усе, що відбувається, стається не просто так.

— У вашому арсеналі чимало виробів: усілякі килими, подушки, рюкзаки, сумки, підставки для чашок тощо. Але, можливо, у вас є найулюбленіша, дорога для вас річ, з якою б ви ніколи не розсталися?

— Так, така робота була, але я її продала. Мусила, бо треба було дітей ставити на ноги. Це був 2000 рік, я саме почала вивчати килими, які ткали на Київщині в XVII—XIX століттях. Тоді натрапила на цікаві килими із запасників і вирішила зробити свою авторську роботу. Це було моє перше складне полотно. Саме організовувалася виставка богуславських майстрів ткацтва в Спілці майстрів. Тоді й Іван Нечипоренко виставляв свої чудові рушники, і Олена Попова, і Валентина Мащенко.

Запропонували виставити свої килимки й моїй мамі. Оскільки я вже мала в арсеналі декілька авторських робіт, то запропонували мені привезти й свої. Я наважилась, як то кажуть, на свій страх і ризик. Але в Спілці майстрів мої роботи дуже сподобались. Це для мене було перше визнання, велика подія. От один із цих килимів — «Маки» — тоді й знайшов свого покупця. Його, до речі, було представлено в журналі Спілки майстрів «Народна творчість» за 2000 рік. Пізніше з цим елементом я ткала й інші килими, але то для мене було перше визнання і перший успіх. Незабутні враження.

— Наскільки я знаю, ви ще далекого 1995 року почали пошук автентичного орнаменту килимів Центральної України. То який він, цей орнамент?

— Килими Київщини мають переважно чорне, темно-коричневе або темно-темно сіре тло. На них має бути багато кайми по краях, а в центрі — квіти. Майстри ткали ці квіти ніби в розрізі. Кожна квітка переосмислена, інтерпретована. Це могла бути шипшина, рута, півонія, ружі та інші. Кожна майстриня ткала цю квітку по своєму. До того ж Київ був центром торгівлі, сюди привозили товари з різних регіонів, країн. Кожна майстриня переймала якийсь досвід, орнамент або ідеї. Ще раніше, десь у XVIII столітті, майстри ткали свої автентичні вироби, і це ще більше додавало тим роботам цінності. Зустрічаються і такі орнаменти в килимах, що відразу можна сказати: це авторська робота конкретного майстра, видно, людина щось пережила, пропустила крізь себе і втілила в килимі чи іншому виробі.

— А у вас свій фірмовий знак, якийсь авторський почерк є, щоб подивившись на роботу, можна було однозначно сказати: це Валентина Ткач!

— Так, є. Нас розпізнають за орнаментом жоржини — це чотирипелюсткова квітка. Саме її ми взяли як логотип нашої ткацької династії. Колись мама побачила її у вишивці, переробила по-своєму, підбирала свої кольори до різного тла. Загалом щоразу підбираються нові кольори із квітника маминого, і квітка виходить дуже гарна, всім подобається, і нас по ній пізнають.

— Ви часто берете участь не лише у вітчизняних, а й у міжнародних виставках, фестивалях. Через красу ваших робіт іноземці дізнаються про нашу країну. Що вони говорять, які емоції у них виникають?

— Зазвичай іноземці сприймають наші виставки дуже тепло, радісно. Кажуть, що в захваті від виробів наших майстрів. Дехто згадує своїх родичів з України, хтось розповідає, що і в їхньому роду були ткалі. Одні підходять по декілька разів, роздивляючись роботи, інші — не можуть відірватися, фотографують, щоб було на згадку. Відгуки завжди позитивні.

Пригадую, під час однієї з таких поїздок до Туреччини, де ткацтво, до слова, дуже розвинуте, ота славнозвісна жоржинка викликала неабиякий інтерес. Згодом мені у Фейсбуці надіслали фото роботи місцевого турецького майстра, який виткав квітку, але по-своєму. І це було дуже приємно, адже фестивалі для того й організовуються, щоб ділитися досвідом.

— Не намагалися переманити вас?

— Ні (сміється)! Я люблю Україну! Тут моє місце сили. Як їду за кордон, мене вистачає на тиждень, максимум — два. Далі я вже не витримую, хочу додому.

— Народження нового килима — це, певно, особливий процес, з чим його можна порівняти?

— Порівняти можна хіба з народженням дитини. Буває, що роками виношуєш задум. Має з’явитися чіткий образ, якщо його нема, то й виткати його складно. А коли ти вже чітко бачиш обрис майбутнього килима — потрібно братися до роботи. І ось коли килим витканий, ти ніби пуповину перерізаєш, від’єднуючи його від основи. А далі починається його нове життя — він має тішити око, зігрівати своїм теплом і створювати комфорт у новій оселі.

— Скільки потрібно часу, аби виткати середнього розміру килимок?

— Усе залежить від складності орнаменту. Але найбільше я люблю експериментувати з кольоровими смужками. Який настрій — такі кольори й вибираєш: яскраві, теплі або інші. Але людям ці смужки теж дуже до душі. От такий смугастий килимок розміром 1х2 метри можна виткати днів за п’ять.

Загалом хочеться ткати так, щоб вироби піднімали настрій людям. Дуже люблю ділитися роботами у Фейсбуці. І навіть уже ніби трохи залежна від лайків (сміється). А якщо хтось ще й відгук напише, то це дуже надихає. Життя ж воно не дуже веселе, а що більшій кількості людей піднімаєш настрій, то й жити якось веселіше й легше стає.

— А що для вас ткацтво загалом?

— Це моє життя, невід’ємна частина мене. Якось моя дочка в мене запитала, що б я робила, якби не ткала? Тоді я замислилась, і знаєте, напевно б, малювала або якоюсь іншою творчістю, пов’язаною з кольорами, займалась. Буває так, що деколи настрій поганий, але, коли починаю щось робити з молитвою, все вирівнюється.

— Ваші діти також вже опанували ткацтво?

— Довгий час вони не цікавились процесом. Але вже у сім рочків навчився ткати син, десь так само й дочка. Я їх не примушувала, бо вважаю, що діти самі мають обирати своє покликання, ми ж не можемо знати, хто яку місію має виконати. Зрештою, мій син став музикантом, а донька біля мене, в майстерні. Нині часто тче, щось творить. Мені подобається, що вона хоче втілити у виріб якусь свою ідею, а не повторює мене.

— А звідки черпаєте натхнення, як народжуються візерунки?

— Навіть не знаю. Це може бути що завгодно: погода, люди, якісь фото або подія. Буває, хочеться виткати великий килим — роблю великий або навпаки щось маленьке. Якось придумала маленькі підставки для чашок. Виткала спочатку для себе. Думаю, подивлюся, чи надихатиме мене, чи підніматиме настрій. Якось виставила фото цих робіт у Фейсбуці й отримала багато позитивних відгуків. Адже хороший настрій — це запорука нашого здоров’я.

— Дякую вам, пані Валентино, за розмову і бажаю творчого натхнення та енергії втілити в життя все задумане.

Розмовляла Олена ГОРБУНОВА.

Фото надано автором.