Кобзар Василь Жданкін  (ліворуч) під час фестивалю «Червона рута».  Чернівці, вересень 1989 р.

Державні символи незалежної України: синьо-жовтий стяг та Державний Гімн «Ще не вмерла України і слава, і воля…» — національні сакральні знаки, в яких закодована і тисячолітня історія боротьби за свою землю, і успадковані від пращурів сила духу і непоборна жага волі й свободи. Знаки, які допомагали народу, багато разів нищеному репресіями і голодоморами, в найтяжчу годину не впасти, піднятися, відродитися. Якимось магічним чином мелодика слів і кольорів проникала в серця українців і піднімала їх знову і знову на боротьбу за свою долю. Недаремно синьо-жовтого прапора вороги боялися, за нього саджали в тюрми і вбивали, його ненавиділи і забороняли. За нього, за слова «згинуть наші вороженьки, як роса на сонці… в ріднім краї панувати не дамо нікому» патріоти свідомо йшли на смерть.

Автор цих слів — етнограф, фольклорист, поет, активний діяч українського національного руху на Правобережжі Павло Чубинський. Текст вірша, написаного за півгодини юристом із Борисполя восени 1862 р., швидко поширився серед українофільських гуртів, об’єднаних у Громаду. І вже 20 жовтня шеф жандармів князь Долгоруков дав розпорядження вислати Чубинського в Архангельську губернію «за вредное влияние на умы простолюдинов», де українець митарився довгих сім років. Твір Чубинського, до якого написав музику церковний композитор Михайло Вербицький, наводив страх і на радянську владу. Коли в СРСР вирішили створити гімн для кожної окремої республіки, то пісню «Ще не вмерла Україна» відкинули як шкідливу і здатну викликати сепаратистські настрої в українців. Цікаво, що радянська влада заборонила і «Запорозький марш», який у виконанні сліпого кобзаря з Роменщини Євгена Адамцевича вперше прозвучав з концертної сцени у 1969-му. 12 квітня 1970 р. твір виконали в Національній опері, відтоді у виконанні Державного оркестру народних інструментів України під керуванням народного артиста, лауреата Національної премії імені Т. Г. Шевченка Віктора Гуцала та інших творчих колективів звучав на багатьох концертах, і навіть у 1974-му на сцені Большого театру в Москві. Партійних апаратників вразило, з яким піднесенням люди реагували на марш, тож надійшла вказівка звірити твір з піснями січових стрільців. І хоч збігу не знайшли — комуністи більше не дозволили виконувати марш, що вважається другим українським гімном.

Тектонічний зсув Василя Жданкіна

Точкою неповернення українців до сталінсько-єжовської культури «ходіння строєм» став перший молодіжний фестиваль «Червона рута», який проходив у Чернівцях у вересні 1989 року. До набуття Україною незалежності ще майже два роки, ще в таборах по Сибірах сидять політв’язні,  КГБ, збиваючись з ніг вишуковує прояви українського націоналізму, а на фестивалі — вишиванки, дівчата в жовтих блузках і синіх спідницях. Таких міліція випроваджує за межі стадіону, де вирує фестиваль, застосовує силу. На знак протесту проти свавілля людей у формі на сцену з палкою промовою піднімається бард зі Львова Василь Жданкін. Його звернення до міліціянтів: «Будь людьми, хлопці» стадіон зустрічає оплесками й схвальними вигуками. А потім на мить завмирає — народившись у глибині серця, з грудей співака виривається сильний і непоборний голос, який примушує завмерти і слухати… «Гей там на горі Січ іде, малиновий стяг несе». Стадіон вибухає вигуками «Слава! Слава! Слава!» і знову завмирає. Василь Жданкін, хоч на його кобзі порвалася струна, починає співати «Ще не вмерла Україна…» Спів підхоплюють Віктор Морозов і Едуард Драч. Коли їх голоси стихають, стадіон, над яким з’явилися синьо-жовті прапори, відлунює вигуками «Слава Україні!», «Героям слава!», «Україні волю!»

То було перше публічне виконання забороненого твору, що в 2003 році стане Гімном незалежної держави. Тоді проект закону «Про Державний Гімн України» підтримали 334 народних депутати із 433, що зареєструвалися для голосування.

Проти висловилися 46 обранців, участі в голосуванні не брали Соцпартія і Компартія.

— Щоб заспівати в епоху «розвиненого соціалізму» з великої сцени «Ще не вмерла Україна..», треба було мати велику мужність, — каже музикант Ігор Рожко. — В одному зі своїх інтерв’ю бард сказав: «До речі, я нічого не узгоджував з організаторами. Навпаки, вони застерігали мене від чогось такого радикального. Тож коли я заспівав гімн, то побачив, як один із організаторів «Червоної рути» заліз під стіл…»

Це був героїчний виступ, який руйнував тоталітарну радянську імперію.

З кобзою — у Сибір, в Америку, на передову

Василь Жданкін народився у станиці Гурмай, на Кубані, де витав дух запорозького козацтва, переселеного сюди після знищення Січі Катериною II. Виростав у Білокриниці Кременецького району на Тернопільщині, в родині, де, за словами його двоюрідного брата, інженера-електрика Олександра Шелюка, «співчували УПА», а тітка Василя була зв’язковою у загоні повстанців. Інший брат Леонід каже, що талант Василя «це — генетичне». «Його мама Галина Володимирівна була дуже обдарованою, гарно співала. А ще була спортсменкою, чемпіонкою України з метання ядра».

Оточення, мова, народні, стрілецькі, повстанські пісні, без яких не обходилося жодне сімейне свято, заклали в душу хлопця кодекс честі — завжди відстоювати справедливість і допомагати тим, хто в біді. Таким знали його друзі по студентському гуртожитку, колеги. Василь довго шукав себе — спочатку навчався в Українській сільськогосподарській академії, потім у Львівській консерваторії, закінчив диригентський факультет Рівненського інституту культури. Був учасником

«Товариства Лева», театру-студії «Не журись», з кобзою об’їхав чимало міст і сіл України, виступав більш ніж у 20 країнах — США, Аргентині, Канаді. Останніх років п’ятнадцять на Різдво їздив у Якутію, де на його пісні, написані на слова Тараса Шевченка, Григорія Сковороди, Богдана Лепкого, Івана Малковича й інших сучасних поетів, цілий рік чекали якути й українці-переселенці.

У кожній поїздці в Якутію співака супроводжувала молодша донька Анастасія, нині аспірантка Кременецької гуманітарно-педагогічної академії.

— Дорога Якутією завжди була важкою, бувало, за десять годин ми долали не більше 400 кілометрів, дошкуляв холод, але тато не відмовлявся від поїздки за тисячі кілометрів до вже близьких йому людей, бо знав, він тут потрібен, — каже Анастасія. — Ми виступали у маленьких клубах, де було дуже холодно, глядачі в унтах, а ми у вишиванках, співаємо, колядуємо. Перед виступом батько завжди розповідав, про що пісня, історію її написання, адже не всі розуміли українську мову, але ми бачили — всі відчували її. Одного разу поверталися з полюса холоду і проїжджали метеостанцію. Чоловік, який супроводжував нас, зауважив, що на станції живе «дуже древній українець». Тато хотів заїхати до нього поколядувати, але машина вже минула поворот. Вирішили наступного разу відвідати земляка, та менше ніж через рік він помер, і тато решту свого життя шкодував, що не відвідав того чоловіка.

— Василь ставився і до людей, і до пісень, як до скарбу, — каже дружина Ірина Жданкіна. — Не було пісні, якої б він не любив.

У репертуарі кобзаря чудовий набір — «Чернова рілля ізорана», «Гей літа орел, літа сизий», «Журавлі» («Чуєш, брате мій, товаришу мій»), цикл колядок на слова Богдана-Ігоря Антонича.

— Він і сам писав музику, — розповідає пані Ірина. — Часто брав у руки «Золотослов», книгу найдавнішої за походженням народної поезії, її друга назва «Поетичний космос давньої Русі» (видавництво «Дніпро», 1988 р.) і наспівував тексти. Так народжувалися нові пісні. Василь був особливою людиною — у нього була внутрішня сміливість, він завжди кидався рятувати того, від кого всі відвернулися. А ще він був дуже самокритичний, боявся, що порушить свої моральні принципи. Був патріотом рідного краю, любив оці стежки, кременецькі гори, кожну квітку в нашому саду, їх пахощі. Часто купував дерева, квіти, щоб посадити біля будинку. У вільну хвилину любив майструвати. Хоч би де він був, завжди казав: «Треба повертатися на Батьківщину».

— Татові пісні із «Золотослова» про сіячів, бджолярів, про те, яким має бути справжній господар, тепер можна почути на різних концертах, вони є на дисках, — каже донька Василя Жданкіна Христина Фещук. — Інколи він писав тести і на них музику — так з’явилася «Билина про Кременець».

— Татові часто пропонували концерти в різних країнах, але йому було важко на чужині, він найбільше любив своє місто, дім, і в цьому теж його патріотизм, — додає Анастасія.

Василя Жданкіна з бандурою можна було побачити у в’язниці, серед літніх людей, у монастирі. Він не гнався за грошима — зароблене в Німеччині, Австралії віддав у Фонд допомоги дітям Чорнобиля. А ще піснями підтримував зруйнований окупантами Донбас.

— Ми разом їздили у Сєвєродонецьк, тиждень прожили в бліндажах, вибухи поруч, — каже Анастасія Жданкіна. — Тато мріяв повернутися туди знову…

Життя володаря чудового сильного голосу і гран-прі першого фестивалю «Червона рута» несподівано обірвалося рік тому — на вулиці рідного міста його збила машина. Та Василь Жданкін продовжує жити — в спогадах рідних і друзів, в історії…

Фото з відкритих джерел.