Олекса Сокіл і Андрій Біжко.

Не скоро про них знімуть фільм чи напишуть книжки. Про те, як вони знаходять тіла загиблих на російсько-українській війні та повертають їх рідним. Про що думають, коли доторкаються до історії, освяченої кров’ю. З керівником громадської організації «Пошук-Дніпро» Андрієм Біжком нас познайомив інструктор, командир ПТВ 46-го окремого штурмового батальйону «Донбас-Україна» ЗСУ сержант Олекса Сокіл. І відрекомендував Біжка як свого побратима: «Дуже шкодую, що Андрій і його команда не мають статусу учасників бойових дій, не надягають військову форму і не стають в один стрій із добровольцями. Пошуковці вважають, що вони — не герої. А для мене Андрій і його команда — Герої. Дуже Великі Герої. Бо саме вони повертали Героїв додому. Повертали пам’ять про них».

— Андрію, робота пошуковця специфічна, і це не тільки копання. Ви пішли добровольцем туди, де стріляють, без зброї. Це страшний, але святий вибір. Чому пішли?

— Свій вибір зробив давно — цікавився історією і пошуком солдат Другої світової війни. У 2014 році Міністерство оборони запросило добровольців із пошукових організацій зі всієї України для виконання завдань з пошуку, ексгумації та евакуації тіл загиблих героїв із непідконтрольної частини України. Ми поїхали. Спочатку жили в розташуванні військової частини біля Курахового. На лінію розмежування, яку ми перетинали, нас супроводжували військові: до неї — наші, а там — «їхні» озброєні люди. Лінія фронту відкривалася зранку, а о 18.00 закривалися переїзди. До цього часу ми мали встигнути повернутися. Телефони відключали, фотографувати було заборонено. Біля нас постійно були кілька військових, які контролювали наші дії. А ми тільки виконували свою роботу: перевіряли території, знаходили хлопців, які були на поверхні, серед уламків розбитої техніки, в воронках, тіла упаковувалися у спеціальні мішки, кожному присвоювався ідентифікаційний номер. Потім був опис: де знайшли, що знайшли. Все, по можливості, забирали із собою і перетинали з ними лінію розмежування назад. А в районі Курахового передавали останки наших бійців представникам МО, які перевозили їх до моргу.

У 2016 році «та сторона» заборонила вхід наших груп. І все. Але ми готові у будь-який час продовжити свою роботу.

2014 рік. Поблизу Степанівки. Танк лейтенанта Артема Абрамовича, який здійснив таран російського танка, прикриваючи відхід української групи.

— Розглядаючи фото із пекла Іловайська — фрагменти техніки серед поля, зав’язані чорні пакети з біоматеріалом, експонати з виставки про російсько-українську війну, хочеться дізнатися: як ви справлялися з емоціями, запахами, страхами?..

— На початку надягали  маски, хімзахист, мазалися «зірочкою». А потім щось там, усередині, переключилося, і всі ці засоби стали заважати. Звикли. Звикли до запаху війни.

Справжній пошуковець має бути без емоцій, бо вони заважають контролювати себе і ситуацію. Декому з колег вистачало виїхати на «мінус» тільки раз. Я на такі завдання був налаштований. Готував себе до того, що добровільно йду шукати хлопців. Зберегти їхню пам’ять. Вписати їхні імена в історію. Але я і не здогадувався, якими насправді будуть ці пошуки і що знайдені та повернуті будуть у таких об’ємах...

Коли працюю, намагаюся взагалі ні про що не думати, щоб не з’їхати з глузду.

Я єдиний раз був на похороні знайденого воїна — Колі Швеця із Дніпропетровської області. І після цього вже не міг їх ховати. Бо треба не згоріти.

— Пам’ятаєте день, коли знайшли першого бійця?

— Наприкінці вересня ми заїхали в бік Іловайська, а потім рвонули на Савур-Могилу. Приїхали, викопали яму за наводкою координаторів, а там нічого не було. Вмовив піти із супроводжуючим у село, де працювала група електриків із дротами. Питаємо: «Бачили, де ховали українських загиблих?» — «Не бачили!» Вони не хотіли говорити. Наш супроводжуючий із ними перебалакав. І до мене: «Можу показати, де укропів скинули». Пішли за село, за крайньою хатою на виїзді стоїть дерев’яний хрест «Спасі і сохрані». Біля хреста — сліди. Для мене, як для пошуковця, було зрозуміло, що земля порушена. Завжди важливі свідчення і деталі. Чоловік сказав, що було три ями... Солдатів скинули з носилками.... А ями були заготовками під наші стрілецькі позиції. Копаємо чотири метри вздовж і два — в глибину. А там каміння, ґрунт сипучий, важкуватий. Задіяли щупи — це наша зброя. Перша яма виявилася порожньою. Закопали. Присіли відпочити. Коли по дорозі у напрямку села їде автопонтоноукладчик. Зупинився. З нього вискочили четверо озброєних чоловіків. Підскочили до нас, стали по периметру, перезарядили зброю, наказали у надривній формі залишатися на місцях. У їхніх обличчях не було нічого доброго. Після перемовин із супроводжуючими вони поїхали. Не знати звідки підбігає невеличкий пес. Від нього йшов специфічний запах, який ні з чим не переплутаєш — запах гнилого м’яса... Я глянув на годинник: 16.15. Нам треба було до 18 повернутися на нашу територію. Бо потім за тебе ніхто не відповідав. Хлопці прямували до машини, а собака йшов зі мною останнім, він зупинився біля другої ями, почав крутитися та рити. Щось десь у душі колихнулося. Завтра ми могли сюди вже не повернутися. «Юра, — кажу своєму другу, — дай лопату, а раптом...» Вирішив на швидку шурфанути. Почав копати. Собака між лопатами і ногами почав лізти у розкоп. Швидко підійшов Ігор Слюсар зі щупом. Зробили зондування. Пішов різкий запах від висмикнутого щупа. Кажу: «Сто пудов є!». У нас було мало часу, і я не знаю звідки бралися сили. Сепари зрозуміли, що нас з ями не витягти. Вони крутилися, але не заважали, казали: «Швидше забирайте своїх укропів!». Ми наткнулися на носилки. Той мужик не збрехав. Тобто, думаю, тут наших троє! Трупи не розклалися. На всіх трьох була форма, голови були зав’язані, й облич ми не бачили. Поруч — іконки в гарному стані. Ми їх склали. І у мене було таке враження, що час зупинився. Ми всіх трьох дістали, коли ще не було п’яти годин. Хвилина в хвилину ми проїхали пункт перетину. Таке враження, що хлопці нам допомагали: вони і мертві воювали за нас... Пізніше я дізнався, що один із тих Героїв був чемпіон світу Темур Юлдашев із Луганська (його позивний "Тренер"), командир підрозділу, який штурмував Савур-Могилу разом із підрозділом мого побратима Олекси Сокола.

— Досвід пошуку солдатів Другої світової вам допомагає?

— Багаторічна практика відпрацювання місць виявлення останків, закладки шурфів, приладовий пошук, визначення порушений—непорушений ґрунт, візуальне дослідження поверхні, поводження з останками, визначення техніки, вибухонебезпечних предметів — це все в купі давало змогу на автоматі відпрацьовувати визначені локації. Як приклад, на виїзді з с. Новокатеринівка, біля трансформаторної підстанції, колону українських військових розстріляли ворожі танки. Там була розбита техніка та багато наших полеглих. Із групового поховання пошуковцями було вилучено більш як десять тіл наших загиблих хлопців. Це було у вересні 2014 року. Але фрагменти техніки, амуніції, особисті речі та фрагменти тіл ми знаходили навкруги того місця і у листопаді 2014-го під час проведення комплексних пошукових робіт. Таке досконале відпрацювання місця загибелі воїнів дало змогу ідентифікувати всіх знайдених. Але так виходило не завжди. Там, на тому боці, умови диктують озброєні люди та бойова обстановка навколо.

— Тіла сепаратистів вам траплялися?

— Так, і неодноразово. Траплялися їхня форма, шеврони, індивідуальні пайки, «колорадські» стрічки. В деяких випадках встановити належність загиблого до воюючих сторін за візуальними ознаками немає можливості, там уже буде «розмовляти» медицина. Тому забирали всіх. Відпрацьоване за багато років на рівні свідомості правило пошуку загиблих, не ділячи свої — чужі, працювало непохитно. Тому що це були люди, воїни. Ми — частина цивілізованого суспільства, і така частина з мертвими не воює.

— Яка була особлива знахідка?

— Усе, що там, на тому боці, було знайдено, для нас особливе. Не можу щось виділити. Кожна знахідка про щось говорила. Відшукували ідентифікатори бійців, документи, особисті речі. Знахідки, які вказували на особу воїна, — найособливіші. Там, біля Новокатеринівки, на місці загибелі колони, разом з Андрієм Скрипченком знайшли у відвалі ручний електронний годинник, який показував правильний час. Поряд —фрагменти тіла. Сидимо, дивимося один на одного. До мурашок...

Нам іноді вдавалося вивозити з того боку речі, знайдені на місцях запеклих боїв. «Та сторона» неохоче перевіряла мішки з тілами, і ми ховали там прапори, одяг, документи. Хотів показати людям те, що не передати словами. Те, на що перетворюються речі, покалічені війною, яка ось тут — поряд. І особливо хотів показати дітям. Із наших «трофеїв» вийшла виставка (на знімку внизу). На ній кожна річ привезена нами звідти.

— Який виїзд на «мінус» був найстрашніший?

— Один із таких виїздів запам’ятався надовго. Це було 9 листопада 2014 року. Ми отримали завдання евакуювати загиблих із нейтральної полоси у Мар’їнці. Напередодні був жорстокий бій, багато загиблих. Вони були у різних місцях: у гаражах, біля блокпосту, адмінбудинку. Після припинення бойових дій ми почали відпрацьовувати локації. Стояв сонячний день. Але дуже напружувала тиша. Мертва тиша. І кожен із нас відчував на собі пильну увагу з того боку. Вони були поряд, пересувалися за деревами, стежили за нами. Я дуже переймався, щоб своїми діями не спровокувати тих, хто за нами спостерігав. В усіх нерви, як натягнута жила. Відпрацювали без пригод. Але напруження для нас ще не закінчилося. Того дня ми пережили обмін загиблими, погрози розстрілу емоційними бойовиками на «Гамалії», повернення загиблих у ДАПі та емоції їхніх побратимів. Увечері, коли повернулися на базу, в мене на душі було порожньо.

Потім ще були обстріли під Оленівкою, провокації під Благодатним, Войковський кар’єр, Логвінове з мінним полем та злими еленерівськими козаками. Багато чого було. І не тільки з нашою групою.
Ще дуже засмучувало те, що було чимало порожніх виїздів. Нам доводилося щоразу з труднощами добиратися до місць, вказаних свідками тих подій. Приїжджаємо, а там викопана яма, хрест на землі валяється. Свідчень багато — а тіл немає. Думаю: з нашого боку ніхто не забирав, тобто перепоховала «та сторона». Один наш військовий розповідав мені, що він у полоні був задіяний у «прибиранні» загиблих, а також у перенесенні поховань з місця на місце. З якою метою — це інше питання.

— Ви працювали у 2014-му та 2015-му, контактували з місцевим населенням на сході?

— Так. Спілкування дуже корисне для пошукової діяльності. Свідчення людей, які все бачили чи чули, вони свіжі та дуже важливі. Але з тих людей щось витягти дуже рідко вдається. У спілкуванні з іншими відчуття таке, ніби нічого немає — ні війни, ні загиблих. Востаннє я був на тому боці, коли забирав загиблу жінку — військовослужбовця. Тоді я та Олексій Златогорський збирали фрагменти розірваного тіла з мінного поля. Де, як ступати і ходити нам вказували на відстані озброєні бойовики. В нас з Олексієм був білий мішок для зібраного біоматеріалу. За уламками від кабіни Газ-66 я знайшов відірвану від ступні до стегна ліву ногу, вдягнену у камуфляжну штанину, заправлену в зимовий чобіт на синтепоні. Присівши навпочіпки, я автоматично зняв чобіток. Спочатку я не одразу усвідомив те, що побачив. І тут накрило: витончена жіноча ніжка, а на нігтях перламутровий із розовиною та блискітками лак. Це було 24 березня 2015 року біля с. Логвінового, між зупинкою та жилим сектором. Це був мій останній день на ротації і останній день в АТО.

— Як змінила вас війна?

— Мені з того, що я бачив, нічого не сниться. Я став більш холодним, твердим, менш емоційним. Для мене там як для керівника пошукової групи головним було — щоб усі із завдання повернулися живими та непокаліченими. Ми продовжуємо займатися пошуком солдатів, загиблих у військових конфліктах на території України. Досвід, який ми здобули на війні, впроваджуємо у сучасні пошуки. Постійно перебуваємо у пошуковому тонусі. Бо на тому боці багато кого ще треба буде відшукати та повернути.

— А українці, які вони?

— Вони — свої. І вони відрізняються від неукраїнців.

— Як сприймає родина вашу роботу? Син хоче бути істориком?

— Сім’я не знала, що я поїхав на війну. Для них я був у черговій експедиції. Але коли довідалися, була довга тиха пауза. Син Герман мріє стати архітектором, творцем. Мені приємно, й іноді я проводжу паралелі: коли закінчиться війна — наші діти будуватимуть міста.

— А ви, певно, на той момент писатимете мемуари.

— Ще рано писати. З війни повернутися неможливо. І як би я їх назвав? Том перший, том другий... Але перший розділ я назвав би «Їжаки». Щойно потрапив на фронт, то перше, що я побачив, — це вони, фортифікаційні загородження (на знімку вгорі). Як із часів Другої світової. Але вони вже були не на сторінках книжок і не в музеях, а поруч...

Я живу тим, що повернуся туди. Тягне пройти Іловайськ. Ті хлопці тягнуть.

Розмовляли Світлана ЧОРНА та Наталя ЯРЕМЕНКО.

Фото з архіву Андрія Біжка.

Жоден з нас не залишився байдужим. Не залишився вдома. Не злякався, не втік

Інструктор, командир ПТВ 46-го окремого штурмового батальйону «Донбас-Україна» ЗСУ сержант Олекса Сокіл:

— Андрія я знав багато років до війни. Потрапивши в зону бойових дій, я зателефонував йому і попросив про допомогу. Наш батальйон під Савур-Могилою вийшов на старі німецькі позиції, зайняв їх перед штурмом. Я запитав про висоту, укріплення, з якої точки що краще робити. Отак моя війна переплелася з довоєнним «пошуком».

Саме на війні я побачив, в яких умовах гинуть і чому іноді, загинувши, солдат не повертається додому. Пекло Іловайська забрало дуже багато хлопців. І взнавши, що Андрій добровільно виявив бажання піти на непідконтрольну територію забирати загиблих, спіймав себе на тому, що я би так не зміг. Цей неймовірний тягар на плечах я порівнюю з Христовим. Вони на все життя взяли на себе цей хрест. Це не запах, не бруд, але це в’їдається так, що цього ніколи не забудеш. Не знаю, як можна з цим жити, кохати, усміхатися. Бо смерть у такому вигляді, яку вони шукали, збирали і відправляли додому, вона моторошна. Вони це забрали в душу, в пам’ять. І це триває не день, не місяць... Занадто довго.

Вони були на страшнішій війні, ніж ми. Бо у нас були перемоги. А їхні здобутки страшні. Бо рахувати полеглих — це не плюс. Це жахливий плюс. Бо це означає, що хтось не повернеться живим додому. І у них не може бути радості чи позитива. Бо знайшли — це погано. Не знайшли — теж погано. Я бачив дію, він — результат. Я йшов далі, а він після нас збирав. Але ми обидва дуже змінилися. Я змінився від вогню, а він — від кіптяви, я змінився від вибухів, а він — від результатів цих вибухів. Ми стали зовсім іншими. І говоримо не про те, що було, не про те, що буде. А про те, що є в кожного на душі — що допомагає і що руйнує.

Часто чув від Андрія фразу: «Ти що! Які ми молодці? Немає ніякого геройства. Це просто робота». Але він неправий. Для мене їхня праця — то великий героїзм: збирати до останнього шматочка, викопувати, перебирати речі, пронумеровувати, повертати... А дещо навіть озвучувати страшно. Мені довелося збирати згорілі тіла. Але в моєму випадку це було не системно і не зранку до вечора. Одного разу мені було достатньо, щоб запам’ятати це на все життя. Той запах, присмак на зубах, у роті... Щоб я жив з цим.

Я неймовірно вдячний ГО «Пошук-Дніпро» і Андрію Біжку від матерів, яким повернули дітей. Мало хто скаже «дякую», бо про таке не говорять, не покажуть у кіно. Пошуковці — добровольці, і зазвичай їхня робота не має подяки: «Ми ж вас туди не посилали». У них немає посвідчення УБД. Але учасник бойових дій — це не тільки той, хто стріляє. Учасник бойових дій — це той, хто перебинтовує, витягує під час бою і рятує життя. УБД — це водій, який підвозить на вантажній машині гаубицю, для того, щоб вона прикрила наших хлопців «на передку».

Не можна ділити Героїв на більших і менших. На відміну від тих, хто на першій лінії, Андрій зі своїми хлопцями ходили за першу лінію, за нуль, в «мінуси». На ту територію, де їх могли вбити і закопати поруч із тими, за ким вони прийшли. Вони могли втратити життя і волю за необережний рух або з якоїсь примхи сепарів, окупантів. Вони могли втратити все, але вони йшли і робили. Саме вони повертали Героїв додому, беручи їх у руки чи на руки. І несли до матерів, до жінок, до дітей.

З поверненням додому з війни ми знову почали спілкуватися з Андрієм, займатися пошуком по Другій світовій війні, виходити в поля, піднімати бійців. Але ми обидва змінилися, бо до тієї війни у нас додалася ця війна. І я дякую долі, що ми на ній були разом. Ми не стали різними. Ніхто з нас не залишився байдужим. Не залишився вдома. Не злякався, не втік... І далі ми робимо справу — увічнення пам’яті, збереження імен. І просто йдемо разом.

ДовІдково

Громадська організація «Пошук-Дніпро» була заснована у 1983-му. Протягом багатьох років і на теперішній час її мета — пошук та гідне поховання загиблих у військових конфліктах на території України воїнів. Тисячі солдатів часів Другої світової війни було знайдено на полях битв та поховано у братських могилах. Встановлені імена сотень воїнів, які були покинуті та забуті в своїх окопах. Із початком бойових дій на сході України у 2014 році пошуковці ГО «Пошук-Дніпро» залучилися добровольцями до проекту ЗСУ «Евакуація-200».