Саме це скликання, вперше обране на умовах альтернативності, заклало фундамент розбудови незалежної української держави. Серед найбільших досягнень депутатів-державників також Декларація про державний суверенітет, закон про економічну самостійність України, постанова про проходження громадянами України військової служби на території України, затвердження державних символів: синьо-жовтий прапор, герб-тризуб та гімн. Про те, як виборювалась незалежність, у своїх спогадах для «Голосу України» розповів народний депутат першого скликання Олександр Піскун (на знімку).
«ГКЧП»
Після того як Верховна Рада УРСР ухвалила Декларацію про державний суверенітет, керівництво СРСР та компартія зрозуміли, що з-під ніг вислизає ґрунт, і форсували підписання союзного договору. Для України це було дуже небезпечно.
Парламентська опозиція «Народна Рада», до якої я входив, дотримувалася принципової позиції: спочатку необхідно стати незалежною державою, а потім, за потреби, на рівних правах укладати договір.
19-20 серпня 1991 року «Народна Рада» мала зібратися на попередньо заплановане засідання — йшлося про те, що протиставити союзному договору, який ось-ось мав обговорюватися і прийматися. Природно, про путч ніхто не здогадувався.
Рано-вранці 19 серпня я приїхав із Сум до Києва. Жив тоді в готелі «Україна» (нинішній «Прем’єр-палац»). Підходжу до свого номера, дістаю ключі, чую дзвонить телефон. Беру трубку — із Канади телефонує дружина Миколи Мороза — тамтешнього бізнесмена українського походження, з яким я підтримував дружні стосунки.
— Що діється? У Москві танки на вулицях. Це переворот?
— Я нічого не знаю, щойно з поїзда, — і дотягуюсь до телевізора. Вмикаю, а там... «Лебедине озеро», потім транслюють заяву «гекачепістів».
— Так, Маріє, відбувається, зателефоную пізніше.
І відразу телефоную до Сум дружині і попереджаю про можливість провокацій, навіть репресій. Сам — до Верховної Ради...
Тоді члени «Народної Ради» носили синьо-жовті значки. Їду до парламенту Хрещатиком: у тролейбусі старші люди (напевно, комуністи чи гебісти) почали шипіти: «Ми вам покажемо, демократи...»
І ще про настрої. За кілька днів до цього стався обвал колон на Головпоштамті, постраждали люди. Територію обгородили парканом, який невдовзі увесь обклеїли листівками із закликом надати свободу дисиденту, одному із керівників українського національно-визвольного руху Анатолію Лупиносу. Повертаючись пізно ввечері назад, бачу, що поруч із Лупиносом з’явилася листівка «Свободу Горбачову»...
Із самого ранку 19 серпня у парламенті відбувалися зібрання членів «Народної Ради», частина депутатів ходила на зустріч із Головою Верховної Ради Леонідом Кравчуком, він у цей час також зустрічався із генералами... Пізніше відбулася прес-конференція Народного руху за участю депутатів «Народної Ради» в Спілці письменників. Паралельно ми обдзвонили свої рухівські осередки і виборчі округи. Розгорнулася робота з організації протидії заколоту.
Під час путчу 19-21 серпня 1991 року я працював у робочій групі «Народної Ради» над підготовкою документів до надзвичайної сесії Верховної Ради України, на якій було прийнято історично важливу постанову — проголошено державну незалежність України. За рішенням Верховної Ради України працював у складі Тимчасової комісії Президії Верховної Ради України з перевірки діяльності на території України посадових осіб, органів влади, управління й організацій у зв’язку з державним переворотом 19-21 серпня 1991 року.
Довелося почути і побачити багато цікавого, а інколи й огидного: це і таємні документи Компартії (наприклад, ціла тека тенденційно підібраних матеріалів, спрямованих на розпалювання негативно-ворожого ставлення населення до осіб певної національності; конфіденційні інструкції та цілі «наукові» дослідження, розроблені з метою дискредитації демократичних громадських організацій та їхніх лідерів), доповідні КДБ про діяльність демократичних організацій тощо. До речі, дехто з цих «аналітиків» і сьогодні «при посаді» в незалежній Україні і продовжує боротьбу з «націоналістами та демократами». Цікаво було спостерігати оцінку цих документів і саму поведінку осіб, причетних до цих матеріалів. Було і каяття, і крокодилячі сльози, і погрози... Пам’ятаю, як один із секретарів ЦК Компартії, якого ми слухали на комісії, завершуючи свій виступ, з нотками металу в голосі, сказав: «Не забувайте, що нас три мільйони, і в кожного з нас свій клан!». Це окрема тема... (Сподіваюся, що про цю драматичну сторінку історії я ще опишу докладніше).
«ГКЧП» був досить дивним заколотом. Чесно кажучи, й донині ми багато чого ще не знаємо. Деякі факти і події не дають змоги однозначно сказати, хто був організатором і натхненником серпневих подій. Я навіть не можу стверджувати, що сам Михайло Горбачов, який у цей час перебував у Форосі, не був до цього причетний. Комісія Президії Верховної Ради України для перевірки діяльності посадових осіб, органів влади, управління, об’єднань і організацій у зв’язку з державним переворотом 19-21 серпня 1991 року, наприклад, з’ясувала, що на перших порах його особливо не обмежували у діях. Спецзв’язок контролювався — це так. Можливо, він хотів спровокувати путч і подивитися на реакцію, а потім «в’їхати на білому коні»? Але далі розпочалися неконтрольовані процеси. Не був врахований і національний чинник.
Завдяки організаційній роботі «Народної Ради», Народного руху і особливо В’ячеславу Чорноволу на Львівщині вдалося захопити документи, що підтверджували підтримку путчу з боку ЦК КПУ (в інших містах документи відразу знищили). Цього вистачило, щоб рекомендувати заборонити діяльність Комуністичної партії.
Однак комісія не завершила своєї роботи. Процес загальмувався, коли почали заслуховувати представників із ЦК КПУ, МВС, КДБ, Кабмін... Дехто з них погрожував, інші рюмсали, хтось поводився пристойно, не змінюючи власних поглядів (наприклад, перший секретар ЦК КПУ Станіслав Гуренко). Між іншим, над стенограмою незабаром хтось попрацював, добре її відредагувавши. Я був дуже здивований, коли не знайшов там багатьох речей, які занотовував до свого записника.
Коли ж дійшли до заслуховування Леоніда Кравчука, комісія, так і не зробивши остаточного висновку, фактично згорнула свою роботу — когось призначили послом, комусь дали іншу посаду... Не були навіть опубліковані документи. Більше того, сейф із стенограмами загадково зник, хоча й охоронявся хлопцями з КДБ... У мене дещо збереглося — я історик за першою освітою, правник за другою, і маю звичку збирати такі документи. Сподіваюся, настане час їх опублікувати і прокоментувати.
Проголошенню незалежності передувала напружена робота
Хочу спростувати ще одне поширене до сьогодні твердження, що проголошення незалежності відбувалося поспіхом. Насправді, досить напружена робота тривала у попередні дні: створили кілька робочих груп, які працювали над відповідними документами. Спали по дві-три години на добу... Пам’ятаю, обговорювали питання, що необхідно зробити перш за все: нейтралізувати злочинну Комуністичну партію чи скористатися моментом і проголосити незалежність? Перемогла думка: підтримавши «ГКЧП», Компартія таким чином винесла собі вирок, відтак слід негайно проголосити незалежність, щоб комуністи не оговталися і не повернулися до Союзу, нехай навіть оновленого.
Варто зазначити, що тодішня Верховна Рада — унікальне явище. За невеликим винятком, я не можу назвати депутатів, якими б рухали меркантильні інтереси, як це, на жаль, відбулося і відбувається у Верховній Раді наступних скликань. У нас були ідеологічні дискусії, ми також хапали один одного за барки, але при всьому тому не було боротьби за власні інтереси. Тож не дивно, що Акт про незалежність підтримала і частина комуністів. Так, вони сповідували комуністичну ідеологію (наприклад, Борис Олійник), але були, насамперед, патріотами своєї держави, й інтереси України ставили вище за партійні. Багато разів я чув, мовляв, злякалися. Це також неправда. Звичайно, були й такі, але одиниці.
Узагалі, я вважаю, що Акт про державну незалежність — це колективна праця. Наприклад, Народний рух і «Народна Рада» підготували цілий збірник проектів, в якому кожен із нас висловив своє бачення проблеми. На обговорення винесли декілька положень. Президія їх узагальнила.
Важливим завершальним акцентом у процесі проголошення державної незалежності став проведений 1 грудня 1991 року всенародний референдум. Автор цієї ідеї Ігор Рафаїлович Юхновський. Коли він про це заявив, багато хто його не зрозумів, мовляв, навіщо знову випробовувати долю? (До слова, Ігор Рафаїлович був автором ще однієї ідеї — негайно взяти на облік усе майно, яке є в державі, і від того почати старт розвитку економіки України, чого не було зроблено. А в Україні доволі швидкими темпами почав формуватися кланово-олігархічний тип економічних відносин. Його організаторами і промоутерами стали колишні компартійні, комсомольські діячі, радянський директорат).
По-перше, ми мобілізували людей, які ще сумнівалися у необхідності існування незалежної держави.
По-друге, відбувся процес легалізації державної незалежності. З погляду юриста-міжнародника скажу, що Акт містив норми, так би мовити, на межі... Формально-юридично цей процес мав бути інакшим: відповідно до Конституції треба було б звертатися до союзного органу з проханням про вихід зі складу СРСР. Це дуже тривалий процес і, природно, ніякої гарантії у його позитивному завершенні не було. Всеукраїнський референдум і його результати вирішили ці всі формальності, легалізувавши Акт про незалежність.
Підсумовуючи, — з першого і до останнього дня я був членом «Народної Ради», в яку об’єдналася демократична меншість парламенту. Брав безпосередню участь у розробці багатьох законопроектів, найважливішими серед яких вважаю «Декларацію про державний суверенітет України», «Про економічну самостійність України», «Про освіту», весь пакет військових законів, «Про національні меншини», «Про громадянство», «Про державну символіку», «Про національний архівний фонд і архівні установи», «Про біженців», «Про статус іноземців», Конституцію України. Розуміючи, що одним із важливих чинників розбудови української держави є формування власної національної політики, зосередився на опрацюванні її концепції, розробці механізму державного управління, зокрема міграційними процесами. Був одним із ініціаторів і організаторів Міністерства у справах національностей та міграції. З травня 1993-го по жовтень 1994 року — перший заступник міністра названого міністерства. Як члену комісії з питань державного суверенітету, міжреспубліканських та міжнаціональних відносин мені довелося брати участь не лише у розробці законопроектів, а й у практичній реалізації завдань становлення як українського суспільства, так і міждержавних відносин України з іншими країнами, перш за все з Росією, Білорусією, Молдовою. Довелося визволяти наших співвітчизників, передовсім солдатів та офіцерів, із «гарячих точок» колишнього Союзу. Задля цього, за дорученням Верховної Ради двічі побував у Вірменії в районах воєнного конфлікту. Намагаючись захистити права української діаспори, встановлюючи справді взаємовигідні двосторонні економічні, політичні, культурні зв’язки випало не одного разу побувати в Росії і не лише в Москві, а й у далекому Якутську.
Підготувала Олена ГОРБУНОВА.
