Аліса Гутнєва (ліворуч) із подругою Віталіною Куцибою.

Якось я, переважно російськомовна, приїжджаю до свого рідного Харкова. Прямую в метро, де намагаюся придбати е-ticket. Підходить до мене співробітниця метро і питає не «Могу я вам помочь?», а «Чи можу я вам допомогти?» Округлюю оченята, думаю «Ого» і радісно погоджуюся (українською).

Усе ще здивована, виходжу з метро і притримую двері дівчині, яка йде позаду. «Дякую», — каже вона, а я з напіввідкритим ротом бормочу: «Будь ласка».

Наступного дня блукаю одним зі спальних районів Харкова і натрапляю на звичайний дитячий садок. А на його павільйонах красуються написи «Я люблю Харків» і «Я люблю Україну».

Якось увечері мама розповідає, що її українську нещодавно похвалив колега із Західної України, адже вона нарешті перестала переживати, що її спроби говорити українською будуть недолугими. І так мамі радісно від такої похвали.

І нарешті зустрічаюся з подружкою, яка розповідає, що тепер, коли до неї звертаються українською, вона українською і відповідає. (І, до речі, вона така не одна — є ще знайомі харків’яни, які чинять так само).

Знаю, дехто скаже: «Так і має бути, було б чого радіти». Інші скептично зазначать: «Ой, та це крапля в морі». Так і так, я погоджуюсь. Але, пані та панове, головне, що крига скресла.

Це початок «лагідної» українізації. Попереду ще довгий шлях, але перші результати вже помітні. Я не чекаю, що всі ми, російськомовні, різко почнемо говорити вдома українською.

Я лише сподіваюся, що, незважаючи на феєрично-бурхливе політичне життя українського суспільства, вороття назад уже не буде, українську вже ніде й ніколи не вважатимуть у нашій країні другорядною або недостатньо рафінованою.

І я вірю, що українська мова вкорениться у нашій свідомості як єдина державна, як частина національної прив’язки, як мова, котра не викликає подиву в очах харків’ян (і не тільки), коли нею говорять на вулицях міста.

Патріотизм, державна мова та символи, українська культура, розмаїття регіональних традицій, взаємоповага одне до одного, спільне бачення майбутнього — мій переїзд до Києва дав можливість багато чого переосмислити.

І я вірю, що стаю дедалі свідомішою громадянкою своєї країни, яка вміє бути толерантною, визнавати як сильні, так і слабкі сторони в собі та інших, не ділити на чорне та біле, не категоризувати, самостійно аналізувати інформацію, бути незалежною у своєму баченні та судженнях.

Хочу всім українцям побажати того ж: беріть приклад зі своєї країни — ставайте незалежними!

Аліса ГУТНЄВА, 28 років, перекладачка.