Володимир Вакуленко (відомий під псевдонімами Володимир Вакуленко-К. та вкв) мешкає в Ізюмському районі на Харківщині. Хоч називає себе контрлітератором, став лауреатом кількох літературних премій. Учасник Революції Гідності. Автор поетичних збірок «Монограмота» (2008), «Ви... не» (2011), «Ми, Провінція!» (2012), «Святославова сварґа» (2016—2017), «УБД-реінкарнація» (2017), дитячих віршів, романів «Heart Attack for Gourmens» (2016), «Інфаркт для Ґурманів. Щоденник вар’ята» (2016). Має численні публікації у журналах, антологіях, альманахах.

...В бліндажі пахло весною — суміш горілого зі свіжим вранішнім дощем. На вікні, заліпленому камуфляжною сіткою та плівкою, ласував шматком м’яса головний боєць цього помешкання — вугільного кольору ворон з позивним «Грім». Якось минулого року птах зі зламаним крилом, підбитий під час обстрілу, впав неподалік бліндажу. Хлопці підібрали його. Так і прижився серед бійців. Звірі та птахи мають якесь надприродне передчуття, і за декілька хвилин до ворожої атаки ворон починав оголошувати про грядущу небезпеку. Так він не одному врятував життя. Хлопці встигали підготуватися до бою завдяки птахові. І хоча у птаха було зламане крило, він вишукано прогулювався по просторах бліндажу і часто допомагав хлопцям розбирати волонтерські дарунки. За столом у нього було своє власне місце і часто, обійшовши стіл, повертався на свій край і оголошував про початок трапези. Для хлопців він був частиною невеликої бойової сім’ї. Чужим ніколи не давався в руки, а надвір не виходив зовсім.

Наближався квітень з холодними дощами та рідкісною чудовою погодою, коли сонце вигравало на блискучій польовій грязюці, скануючи наповнені дощем сліди всіх тих, хто їх натоптав ніби навмисно. Поодаль поля стояло загублене село — не особливо густонаселеним воно було і до війни. Якось бійця з позивним «Фенікс» та ще кількох хлопців відрядили до села на розвідку. Переконавшись, що в селі нікого немає, хлопці вирішили пошукати трохи провізії. Волонтери навесні не особливо приїздять — на основній дорозі сепари, а на об’їзних ґрунтових шляхах добротно не поїдеш. Тому бійцям доводилось економити харч, а часом шукати провізії у сусідніх селах, здебільшого знеселених. Так і тут. Хлопці переконалися, що мирних мешканців немає, почали обдивлятися навколо. Єдина крамниця, яка стояла в центрі села, очима-вікнами свідчила, що вона розграбована ще за першої хвилі війни з колорадами. Село звільнили в червні 2014 року, але мешканці не повернулися — бо тут зовсім близько від зони обстрілів. Містечка ще якось тримаються — людям є хоч якась перспектива заробити собі на хліб. А в селі, у зоні бойових дій, яка їм перспектива? Церква Московського патріархату лишилася без залізних дверей, ґрат, хрестів і навіть без обшивки на куполах. Мародери — особливий вид людей, їх не страшить війна.

На подвір’ї цегляного будинку хлопці угледіли невеликий сарай, на якому висіло декілька замків, що вкрай рідко зустрічалося після рейду мародерів. Сам будинок був невеликий, вгорі стриміли залишки відбитого димаря та подекуди замість шиферу сіріла плівка.

— Чуєш, — звернувся до «Фенікса» боєць з позивним «Кіт», — а ми цей будинок і не дивилися. Може, тут щось буде?

— До хати стукати треба, — тихо відгукнувся «Фенікс», — може, хтось там мешкає і йому допомога потрібна? А може, й сепари засіли, тому зброю тримайте напохваті. Нас четверо, а в будинку невідомо хто і скільки. «Сало», ти давай з «Котом» вбік, схороніться, «Святий», давай до дверей, тобі постійно щастить, а я огляну, що навколо. Стукати не поспішай, заляж.

«Фенікс» ніби відчував, що хтось спостерігає за ними. Підходячи до дерев, почув голос: «Ідіть по-доброму звідки прийшли. У мене палець зараз на кільці, буде серйозно. Я так зрозумів, ти не один, то патронів у мене на всіх вистачить».

«Фенікс» по голосу зрозумів, що людина літнього віку і зовсім не жартує, але з агресією місцевих мешканців якось можна впоратись. Що ж, доведеться шукати компроміс, — подумав «Фенікс», — людина налякана грабунками та війною, тож зрозуміла реакція. Та й зберегти недоторканим сарай, неабиякий розум і стратегія потрібні:

— Слухайте, ми не прийшли грабувати, просто з’ясовуємо, чи є хтось живий на селі.

— О, слава Боженьку, українська мова. Так ви свої, хлопці? — промовив незнайомець з-за дерев, прямуючи до хлопця.

— Та я з Вінниці, — мовив «Фенікс», розуміючи, що чоловік не з ватників.

— Я за ці кляті три роки війни, — продовжив чоловік, підійшовши близько, — скільки сепарви зі своєї території відганяв. Доводилось і справді стріляти та гранату кинути, я офіцер колишній, афганець. Мародерів віджахав, а сепарва вважала мене несповна розуму. Ну мені так навіть краще було — не особливо сунулись після декількох «роз’яснень». Під час окупації села рашистами доводилось самому боронити лише своє подвір’я — сусіди ж виїхали кудись одразу. А потім сам отак і лишився на обороні. Коли звільнили у червні село, вибрався до міста, пішов до військкомату, та сказали, що такого віку не беруть. Мені у січні якраз стукне 75. А восени 2014-го якось хліб завозили волонтери мені. Я сухарів насушував, бо скільки я там того без зубів з’їм? Так, розмочував у воді, тож і було трохи. А сарай так, у ньому мотоцикл стоїть. Якось мародерам вдалося вскочити до нього — мотоцикл зламаний, не їздить, а більш нічого не знайшли. Я якраз в той день до міста їздив. А в мене погрібець у тому сараї, тільки я знаю, де хід. Там консервація, до речі, кролятина. До оцього всього я кролів тримав, за 300 штук було. А тут весна, знову нишпорять по селах. От і насторожі, бо руки ще добре тримають зброю. Клич хлопців, особливо не пригощу, але чаю поп’ємо. Ще й варення є — баба заготовила для онуків, а тепер в мене діабет, та й онуки невідомо де. А її немає — серце не витримало, злякалася дуже ще під час перших вибухів. А м’яса з собою дам, певно, що з їжею проблеми там у вас. Тільки не крадіть нічого — треба, прийдете, я сам дам.

— Хлопці, все нормально, дядько свій. Йдемо до хати — запрошує на чай, — звернувся «Фенікс» до хлопців.

Розмова за столом була недовгою, бо пора повертатися на позицію. Чоловік нічого не знав ні про Іловайський котел, ні про Савур-Могилу. Телевізор хоч і був, але він не вмикав його ні разу після початку війни. Сказав, що в країні щоденний траур, а розважатися в траур властиво лише негідникам. На прощання старий пошепки спитав: «Хлопці, а можна до вас? Я на своїй землі й так лишаюся помирати, тож, може, й захищати її буду. Бо якось дід, дід — та й не бере ніхто. Я ж офіцер — загинути за Батьківщину для мене честь!

— Мушу спитати в командира, — відповів «Фенікс».

Командир з позивним «Характерник» мав дуже складний характер, але розуму та справедливості йому не бракувало. Часто під час обіду «Грім» сідав йому на плече і розповідав щось своє, пташине. А коли волонтери щось смачне привозили, він злітав до столу, вихоплював щось із тарілки і або сідав знову на плече, або повертався на своє місце. Ніхто не мав права сісти на його місце, і коли хтось випадково сідав на його стороні — ворон сердився, тріпотів крилом і дзьобав непрошеного гостя доти, доки той не відсувався від воронячої території.

Обговоривши прохання діда, командир таки дав згоду. Мовляв, мудра голова ніколи не зайва, та й дід не із полохливих.

Позивний йому довго не шукали — так в нашій команді з’явився «Дід». У день його прибуття сталася дивина — «Грім» поступився йому своїм місцем. У птаха свої думки про людей, певно, «Дід» чимось йому сподобався. Був холодний квітень. Рік 2016-й...

Восени я демобілізувався. А вчора почув, ніби удар у серце, новину — «Святого» зняв снайпер. «Дід» помстився тварюці, але «Святий» тепер «груз 200» — його не повернеш. Побратима вбили, юнака зовсім... Йому ж було б у листопаді лише 20 років. Ніколи не боявся бою, і його якось обминали навіть легкі поранення. Хтось, із минулого призову, дав йому позивний «Святий», так і закріпилося за ним. Він залишився в моїх згадках з глибокопоглядними, бурштинового кольору, очима, налитими сльозами, коли він плакав за своїм братом, що загинув під Попасною. Скільки незвершеної любові в його очах померло? Де його тепер поховали, адже він родом з самого Донецька? Приїду на місце, спробую з’ясувати — пізно дізнався.

P. S. «Дід» тяжкопоранений в одному з військових госпіталів Донеччини. Кажуть, не житиме довго, хоча б устигнути... Я повертаюсь...