Будиночок, де влітку мешкає учасник АТО Василь Михайленко, який має інвалідність другої групи, у селі Слобідці Малинського району на Житомирщині довго шукати не довелося: він потопає у квітах, а подвір’я прикрашають зі смаком і по-господарськи змайстровані альтанки, колодязь, гойдалка...
— Видно, що все робите з любов’ю. Слобідка — рідне для вас село?
— Тут народився, тут жили мої батьки, закінчив школу, лісотехнікум. Потім пішов служити в армію (танкові війська). З 1996-го по 2014 рік трудився на Малинській паперовій фабриці «Вайдманн».
— А на схід країни як потрапили?
— Якось прийшов з роботи, дружина каже, що прийшла повістка з військкомату. На два тижні забрали в резерв танкового батальйону, що дислокується в Новограді-Волинському, пізніше — на 45 діб. А потім відправили на схід, де розпочалися бойові дії.
— Коли дістали поранення?
— Під час ведення бою поблизу Степанівки, 12 серпня 2014 року. Поранення правої руки виявилося дуже серйозним. Лікарі не давали жодних шансів на її збереження. Переніс понад 20 операцій, лікувався у госпіталях Дніпра, Одеси, столиці, Ірпеня, у Болгарії. А за допомогою небайдужих волонтерів із Малина Ірини Оксанич, Надії Романенко, Світлани Карпенко та інших лікувався в клініці «Ілая», де мені виростили кістку для руки на 5,5 сантиметра, зробили витяжку, вставили пластину, приживили м’які тканини із ніг та спини, бо рука не мала нервів...
На ці всі операції та реабілітацію мені тоді збирали гроші всією країною. Коштувало перебування в клініці півмільйона гривень. Щиро вдячний усім небайдужим за допомогу. Ще й донині відчуваю збої в організмі: гострий біль у спині, ногах, руці, головний біль... Але мушу терпіти, не хочу здаватися, бо мрію ще допомогти своїм дітям, знайти стабільні підробітки. Та й хотілося б ще щось гарне й корисне зробити власними руками, нехай і скаліченими.
А розпач і сльози були тільки тоді, коли мене комісували з армії, бо я зрозумів, що більше ніколи не повернуся до своїх військових побратимів, з якими сповна натерпілися і голоду, і холоду, і свисту куль.
— Зв’язки підтримуєте з бойовими побратимами?
— Звісно. Ми дуже здружилися. Були немов одна сім’я, один за одного стояли горою, ділили крихти хліба й чашку води. Підтримую дружні стосунки з Володимиром Горпиничем з Олевська, Віктором Вишневським із Новограда-Волинського, Володимиром Булановим, Дмитром Піковським із Малина, іншими. При зустрічах обговорюємо проблеми, які нас турбують, ділимося добрими й поганими новинами, радимося, як бути в тій чи іншій ситуації.
— Кажуть, маєте хист до малювання, столярної справи?
— У молодості дуже любив малювати. А зараз у вільний час дозволяю собі помайструвати. До малювання у нашій родині мав хист мій дідусь Григорій Михайленко, котрий працював свого часу столяром у лісотехнікумі. У нього була інвалідність, мав проблеми з ногами. Дуже гарно малював картини та портрети на полотні олійними фарбами. Ази столярної справи я перейняв від батька Миколи Михайленка, котрий працював майстром РЕМу, на різних посадах у Слобідському колгоспі. Зі столяркою «товаришую» ще зі студентських років. Уже тоді почав майструвати вікна, стільці, лавки, столи. Маю невеличку майстерню.
Власноруч потихеньку виготовив дві альтанки, гойдалку, лавки, обшив вагонкою й покрив морилкою колодязь. А незабаром планую змайструвати на подвір’ї місце для родинних пікніків...
— Знаю, що повернення до улюбленої справи далося вам нелегко.
— Так. Після поранення й реабілітації я був змушений перевчатися голитися, працювати в майстерні, косити лівою рукою. Для цього навіть перемайстрував косу. Тепер став справжнім шульгою.
Війна багатьом наробила горя й біди. Багатьох залишила без синів, доньок, батьків і матерів, багато хто додому повернувся скаліченим і нервовим. Хочу порадити не падати духом. Тіло зламати можна, але дух — незламний. Тримаймося!
Фото автора.
