Вона про короткий період між двома тюремними строками Героя України, багатолітнього борця за незалежність України Левка Лук’яненка. Авторка не тільки розповіла про те, як він вживався у радянське середовище 1976 року, а й спробувала виявити всіх причетних до його життя в Чернігові, зрозуміти тих, які сприяли новій посадці цього електрика обласної дитячої лікарні (таку роботу тоді мав Левко Лук’яненко).
Відтоді минуло багато часу. І до багато кого авторка не встигла. Але вражає, як старий чоловік, який уже не може спуститися зі свого поверху навіть на вулицю, спостерігає за життям внизу і пригадує, як він написав заяву на Лук’яненка після організованої агентами КДБ вечері. Звісно, написав не зі своєї доброї волі, а з примусу того ж таки КДБ. І нічого він там не набрехав. І начебто не дуже тою заявою нашкодив. Але нині — розмірковує: «Півжиття виявилося обманом... Знову ж, а якби я не написав той донос? Можливо, його написав би хтось інший? Я мусив. Бо мені було двадцять три роки. І я запитую, чи було вам коли страшно говорити у власному домі? Мені — було».
Система не тільки ламала незгідних — вона ще й вмонтовувала в себе тих, які заради цілком правильної кар’єри погоджувалися, для відчіпного, зробити те, що наказував КДБ. Так, лікар-педіатр, який нині у Чернігові відомий як засновник центру реабілітації дітей з діагнозом «ДЦП», тоді мусив провести збори в лікарні із засудженням Левка Лук’яненка. Він зробив добру кар’єру, створив потрібний для хворих дітей центр, але чи вартує це все тих зборів? Відповіді авторка не дає, змушує думати самого читача...
У Чернігові виникла була та й затихла дискусія навколо перейменування проспекту Рокоссовського на проспект Левка Лук’яненка — тут він жив між двома своїми строками. Дискусія згорнулася, бо група мешканців не може прийняти такого рішення, а влада намагалася знайти компроміс на зразок найменування площі, якої просто нема. Віра Курико стукається у двері тих людей, які могли пам’ятати дисидента, і виявляє в них досі не позбутий страх. Розмовляє вона і з першою дружиною Левка Григоровича. Надія Никонівна про давно переболене-перемучене каже спокійно: «Я завжди любила квіти, свого часу мала багато вазонів, приділяла їм чимало часу. Але навіть із ними пов’язаний страх переслідування КДБ — отаке було життя. Навіть із квітами». До речі, той страх вона таки поборола — якщо перший її допит тривав дев’ять годин, то на п’ятому вона просто відмовилася будь-що говорити. Допит тривав лише двадцять хвилин, і підписати протокол вона відмовилась.
Книжка «Вулиця причетних. Чернігівська справа Лук’яненка» змушує співчувати людям і подіям, що були давно, але які незримо наближали нашу сьогоднішню Незалежність. Та й закінчення твору тривожне, коли авторка йде від колишнього кадебіста, котрий займався справою Левка Лук’яненка: «Система й далі існує, гадає він. Але й Лук’яненко також далі — існує. Боротьба, імовірно, триватиме».
Фото Валерія СОРОКІНА.
