Цей винятковий факт промовисто доводить: правильно, з любов’ю обраний фах несе людину житейськими хвилями цілий вік! А окрилює позитивна атмосфера, яка панує в ліцеї, наче шепоче: «Ти зі своїми знаннями й досвідом потрібен. Дуже потрібен». Тому приємно і в 71 рік працювати.

Додає сил і саме покликання Миколи Юрійовича — готувати молоді робітничі кадри. Адже, незважаючи на різні нинішні труднощі, фахівці потрібні скрізь. Справжні спеціалісти. Особливо — слюсарі-електрики з ремонту сучасного устаткування, електромонтажники з освітлення та освітлювальних мереж. Не одне покоління юнаків вдячне Вчителю.

Тож у ювілейний, 50-й, рік службових буднів розмовляємо з досвідченим навчителем.

— А що вас, Миколо Юрійовичу, спонукало до вибору цієї спеціальності?

— Неабиякий попит на неї. Спочатку навчався в Мукачівському профтехучилищі, а згодом «підкувався» у Свалявському політехнікумі за спеціальністю електрообладнання промислових підприємств і установ. Тоді мене завербував майстер виробничого навчання Міжгірського ПТУ № 12 Михайло Кіс — саме вперше набирали групу учнів-електромонтерів. Погодився, бо розумів, що треба й навчати на той період дефіцитної професії. Наших випускників радо приймали на роботу нові заводи «Селена» і «Електрон» у Міжгір’ї, пластмас — у селі Майдан, техобладнання — в селі Колочава, інші організації. Руки електриків потрібні були під час зведення як підприємств, установ, так і житлових багатоповерхівок. У стінах нашої «кузні кадрів» тоді навчалися діти не лише Міжгірського району, а й сусідніх Воловецького, Берегівського, Хустського, Виноградівського районів, Івано-Франківської, Львівської, Хмельницької областей... З останньої, добре пам’ятаю, вихованців налічувалося аж восьмеро. Географія була ого-го — навіть два хлопчини «приземлилися» в нас із Білорусі, які, приїхавши на відпочинок до родичів, вирішили опанувати тут робітничі ази.

— Звісно, у той час не такі були умови, як нині, коли любо глянути на кабінети-світлиці, майстерні із сучасним устаткуванням...

— Що так, то так. Я почав працювати, коли училище лише ставало на ноги. Розміщувалося, як то кажуть, у допотопній будівлі. Якісь кабінети були, а майстерні практично відсутні — доводилося їх «орендувати» в цехах місцевого промкомбінату, як і приміщення для їдальні. Викручувалися із ситуації як могли. На тямці, як у середмісті райцентру розбирали ветхий будинок культури, а ми звідти привозили стару цеглу, щоб споруджувати новий навчальний корпус. Тепер матеріально-технічна база професійного ліцею суперкласна завдяки насамперед невтомній ініціативі талановитого директора Василя Маринця. Кращі умови — ліпша робота. Приємно стає на душі від того, що наш колектив упевнено йде в ногу із сучасними вимогами профосвіти і вважається одним із кращих на Закарпатті серед споріднених закладів.

— Миколо Юрійовичу, а траплялися випадки «сватання» в інші колективи?

— І не раз. Навіть переконували: навіщо тобі клопоти з петеушниками? Пропонували перейти на потужні заводи. Я не з перебіжчиків. Адже тут сформувалася наша родинна династія: дружина Олена Василівна довготривало працювала завідувачкою учнівської їдальні, а син Віталій — теж майстер виробничого навчання. Викладає спецдисципліну «слюсар з ремонту автомобілів, рихтувальник кузовів». Він у мене універсал, знається на тонкощах багатьох робітничих справ.

Зізнаюся, що прикипів до колективу насамперед тому, що тут усі працівники — люди доброзичливі, трудитися з ними пліч-о-пліч — одне задоволення. Мов криця, міцний сплав досвіду з молодістю: з ветеранами Ганною Шинко, Петром Новаком, подружжями Володимиром і Галиною Рущаками, Оксаною та Володимиром Чикальськими, Володимиром Глебою, Марією Белень. Оленою Александровою. Уже успішно загартувалася у праці нова паросль — Юрій Бедринець, Іван Касинець, Мар’яна Фединишинець, Галина Фурдь...

— Напевно, є підстави й пишатися своїми випускниками.

— Їх надзвичайно багато! Хтось назавжди присвятив себе професії, про когось мені приємно почути добрі відгуки. Як, скажімо, про Віктора Френіса — головного інженера району електромереж, або Олександра Медулича, який ще закінчив магістратуру інституту енергетики та систем керування націо-нального університету «Львівська політехніка». Навіть утішно, хто поміняв професію. Приміром, Михайло Рошко, який родом із Міжгір’я, став деканом факультету іноземної філології Ужгородського національного університету, відомим закарпатським письменником... Та хіба всіх перелічиш, хто вважається гордістю нашого профліцею?

— Який головний критерій майстра?

— Уміти знайти підхід до кожного учня, щоб по-справжньому прищепити йому любов до професії. Нелегке діло, але затрата сил коштує того.

— Ви — й працьовитий газда вдома.

— Ця риса успадкована від батьків. Лише був би час та сили не підводили, щоб успішно виконувати «домашню продовольчу програму»: постійно вирощуємо картоплю, всіляку іншу рослинність, займаємося косовицею, бо на обійсті тримаємо корову та іншу свійську худобину. Милий серцю виплеканий своїми руками сад на чималій присадибній ділянці.

— Які риси цінуєте в людях?

— Працьовитість і добропорядність.

— Вітаємо вас з полуднем віку «петеушної» праці і колектив, який наступного року відзначатиме 55-річчя заснування «робітничої академії» в Міжгір’ї.

А ось як відгукується про пана Дунаєва Василь Маринець, директор профліцею, заслужений працівник освіти України: «Про Миколу Юрійовича Дунаєва можу сказати тільки схвальні слова. Це справжній професіонал своєї справи!

Висококомпетентний. Дисциплінована людина. З півслова розуміє поставлені завдання, а ще — щирий, безкорисливий, дружелюбний. Він у нас завжди служить за приклад».

Таких людей, якими пишається вся Верховина, навіть у всьому Міжгір’ї — одиниці...

Міжгір’я,
Закарпатської області.

Фото Василя ПИЛИПЧИНЦЯ.