На знімку: Сержант Костянтин Королько.

Вони — різні. Не тільки зовні, а й за характером, за життєвими вподобаннями. Один — мовчазний та майже суворий, другий — скромний та толерантний, третій — завзятий та сміхотливий. Але всіх їх об’єднує одне — вони мужні вогнеборці. Люди, які не з чуток знають, що таке ризик, і готові до самопожертви задля виконання свого обов’язку. Вони свідомо обрали цей шлях...

Сила духу

Іван Баранчиков народився вдруге 1 вересня 2020 року. Як говорили очевидці, в сорочці.

Спекотна погода не хотіла відпускати Луганщину, перший осінній день видався спекотним та вітряним. І  знову пожежа. Цього разу зайнялося в Станиці Луганській, горіла лісопосадка, суха трава, очерет... Командир відділення 24-ї Державної пожежно-рятувальної частини ГУ ДСНС України у Луганській області старший прапорщик служби цивільного захисту Іван Баранчиков разом зі своїми побратимами стали на заваді вогню.

Тієї миті він навіть не одразу зрозумів, що сталося. У напрямку горіння — вибух, а далі крики товаришів: «Івана поранено!». Осколок міни, що розірвалася від пожежі, різонув його по шиї. Пізніше медики напишуть про «рвано-осколкове поранення м’яких тканин», а тоді лише кілька сантиметрів від життєво важливих судин визначили його долю... «Першу допомогу надали колеги, я їм дуже вдячний, — згадує Іван Павлович. — Нічого, вже майже порядок! Не вважаю себе героєм, хочу швидше повернутися до роботи».

Керуючи своїм злагодженим колективом з дев’яти бійців, командир відділення завжди суворий, але справедливий. «На нього можна розраховувати у будь-який час, це надійна людина, — говорить про Баранчикова начальник ДПРЧ-24 Дмитро Сапєльніков. — А ще він прямий і відвертий, може в очі сказати те, що думає. З такими працювати легше».

Ситуація з пораненням ніяк не вплинула на ставлення Івана Баранчикова до життя і професії: «У складні моменти ніколи не зациклююся на проблемах. Усе минає, переживемо і це».

Вільний від роботи час він полюбляє проводити на природі з друзями чи родиною. Його близькі з розумінням ставляться до складнощів роботи рятувальника та завжди підтримують свого керманича сімейного корабля.

Завдання треба виконати!

2020-й для лисичанських вогнеборців видався особливо гарячим. За неповних дев’ять місяців пожеж сталося більше, ніж за увесь минулий рік. На передньому краї цього вогненного фронту — пожежники-рятувальники. Серед них — сержант Костянтин Королько.

Уже п’ятнадцять років він у пожежній охороні, куди прийшов одразу після служби в армії. Пройшов ази рятувальної справи в Луганському навчальному центрі, і почалися трудові будні. Нині Королько — старший пожежник-рятувальник ДПРЧ-9

Головного управління ДСНС України у Луганській області, що несе свою службу з охорони міста Лисичанськ. Та Костянтину і його бойовим побратимам доводиться виїжджати на виклики у різні частини Луганщини. Хоча робота в нього небезпечна й іноді трапляються неприємні моменти, але Костянтин відданий їй.

Про себе він говорити не любить. «Я, як усі, нічим не кращий, — скромно зауважує сержант. — Хлопці у нас усі молодці!». Під час гасіння липневої пожежі на Новоайдарщині Королько і його колеги доклали надзусиль, аби побороти стихію, що вирувала, знищуючи на своєму шляху гектари лісу та людські помешкання... Королько неохоче згадує ті події. «Всі розуміли: є завдання, і його будь-що треба виконати», — тільки й каже Костянтин.

«Його вміння виконувати будь-яку роботу на відмінно — без перебільшення, взірець для інших», — кажуть колеги. І немає значення, чи це небезпечний двобій з вогнем, чи «спецоперація» з порятунку цуценят із глибокого колодязя, чи просто заспокійлива бесіда з переляканою від пожежі дитиною. Завжди сумлінно, завжди на всі сто. До речі, більшість врятованих чотирилапих за якимось дивним збігом обставин — на рахунку саме його зміни.

А ще Королька цінують за його відданість дружбі. Не відмовить нікому в допомозі, навіть якщо собі на шкоду. А все тому, що оптиміст по життю і завжди вірить, що все буде добре!

Попри товариський та доброзичливий характер, Костянтин любить відпочивати на самоті. Біля річки з вудкою чи за якимось пригодницьким фільмом. Релакс і спокій...

Повертаючись додому, він знає, що на нього чекає родина. Його люблять, за нього хвилюються, у нього вірять.

«Наш начкар — найкращий!»

Капітан Олексій Крилов має за плечима десять років «пожежного стажу» на посаді начальника караулу. Але зізнається, що почувається так, ніби все своє життя займався цією справою.

Після навчання у Луганському військовому ліцеї Олексій вагався з вибором: батько й брат — військові, і він теж хотів обрати цей шлях. Але склалося так, що хлопець вступив до Харківської академії пожежної безпеки (нині — Університет цивільного захисту), де навчався з цікавістю та задоволенням. Потім отримав розподіл до рідного Рубіжного і свою першу посаду — старшого інженера відділу наглядово-профілактичної діяльності Рубіжанського міськуправління МНС у Луганській області. Перевіряв об’єкти, видавав дозвільні документи, проводив дізнання після пожеж. Але...

«Я постійно нагадував керівництву, що, хоч і поважаю цю справу та розумію її важливість, але все-таки працювати з документами — це не моє, хочу в караул, на пожежно-рятувальну роботу, — розповідає Олексій. — І нарешті з’явилася така можливість. У 2011-му став начальником караулу спочатку у ДПЧ-36, що охороняла казенний хімзавод «Зоря», а потім — у нинішній ДПРЧ-13. Так і працюю...».

За цією простою фразою — важкі та небезпечні будні рятувальника. Скільки пожеж довелося загасити за ці роки — і не злічити.

Вважається, що коли людина майже щодня стикається з людською бідою, вона черствіє душею. «Я напевно знаю, що всі мої хлопці, зовні залишаючись спокійними, переживають щоразу, виїжджаючи на виклик, — ділиться Олексій Анатолійович. — Так само, як і я. Особливо коли поспішаєш туди, де горить будинок, а в ньому люди, розумієш, яка на тобі відповідальність. Але, звичайно, витримка та зосередженість — передусім. І це головне».

Коли на початку липня нинішнього року в Новоайдарському районі Луганщини вирувала масштабна пожежа, караул капітана Крилова одним із перших прибув до осередків вогню. Бійці гасили ліс біля Осколонівки, а палало вже на Капітановому і далі... «Сформували колону на Капітанове й вирушили туди, за вогнем, — згадує ті буремні дні Олексій Крилов. — Озирнулися, а за нами — чорне небо... Хлопці самовіддано виконували своє завдання, падаючи з ніг від утоми, але кожен чітко знав і робив свою справу. Безмежно вдячний їм, вони мужні, вони справжні».

Начальник караулу з теплотою говорить про своїх бійців і чує у відповідь: «Наш начкар — кращий!». Вони справді як одна сім’я, розуміють один одного з півслова. Разом святкують, відпочивають, разом виїжджають на природу, на риболовлю.

Колектив! І хоч їхня робота пов’язана з постійним ризиком і тримає нерви в напруженні, вони без жартів не проводять жодного дня. А тон доброму настрою задає начкар!

...Молодша донька Крилова, Мирослава, якій лише шість, зустрівши батька після виснажливої зміни того липневого дня, запитала: «Тату, а правду кажуть, що ти — герой?». Він звично усміхається, обіймаючи малу, а на душі так квітково... «Як же приємно, — ділиться, — коли твої близькі тобою пишаються!».

Тетяна ДЕМЧЕНКО, прес-служба ГУ ДСНС України у Луганській області.

Фото автора.