Цей злочин, як естафета, передається від одного складу владного режиму до іншого, підтверджуючи тим самим, що стан режиму незмінний, що спроби маскувати його під європейські стандарти марні, бо зворотний бік режиму свідчить про його кримінальну суть.
Можна безкінечно заявляти про благі наміри «рухатися до Європи», водити патріотичні хороводи, давати поради сусідам щодо демократії, обурюватися агресією Росії, але все це не здатне приховати просту річ — в Україні закатували і вбили молодого, чесного журналіста, всі знають про те, хто замовив злочин, хто організував і хто скоїв його. Всі — і в Україні, і в Європі, і у світі. Ця ганебна пляма для держави і сакральна жертва вже два десятиліття перебуває над головами представників держави, чим би вони не займалися: міжнародними переговорами, законодавчими справами, правоохоронною діяльністю, внутрішньою чи зовнішньою політикою. І співгромадяни, і представники зарубіжжя, знаючи це, не можуть поважати владу і державу, де фактичні злочинці мають статусні ознаки і користуються ними задля своїх, часто меркантильних, інтересів. Це стосується і тих, хто імітував розслідування, хто на справі Гонгадзе зробив собі політичний імідж, скористався ним, віддячений посадами і статками, а тепер лицемірно просторікує, що йому «не дозволили» довести справу до логічного завершення — до суду.
Останні наївно сподіваються, що їхній брехні вірять. Власне, вони знають, що це не так, але їхній цинізм зневажає істину, підмінює мораль. Це очевидні речі.
Звичайно, Вищий Суд воздасть усім за заслуги. І щодо трагедії Гонгадзе теж. Але для справедливості потрібно, щоб кара за злочин діставала винного по сей бік життя. Це — потреба здорового суспільства. Цю потребу зобов’язана враховувати і нинішня влада, зобов’язана довести справу до остаточного суду.
20 років тому Гонгадзе розбудив Україну. Давно вже час прокинутися і владі.
