Історія перша. «Хімік»

Усі дивувалися, коли Василь Мотрук з Товмачика — успішний службовець, господар, батько — сам прийшов до військкомату. Він мав усі можливості не потрапити туди, де багато хто з побратимів залишився назавжди.

Коли почалися бойові дії на східному кордоні, зголосився до війська добровільно. Травень 2014 року. 5-й батальйон територіальної оборони. Делятин. Експрес-курс підготовки. Взвод радіолокаційної біологічної розвідки. Амвросіївка. За місяць їх приєднували і до восьмого корпусу, і до 72-ї бригади, яка, розбита, згодом відійшла. Сусідню 30-ту бригаду ворог теж розбив «Градами», і залишився 5-й батальйон сам... 504-й, 505-й блокпости. Села Мокроєланчик, Кумачове — за 5—7 кілометрів від противника. Їх, триста вояків, розташували вздовж майже 100-кілометрової зони. 23 серпня не забуде ніколи. Раптова атака ворога. Несамовитий обстріл. Відступ на 504-й блокпост, оточення.

Не вірили, що вийдуть звідти живими. Якби не місцевий фермер, який власним КамАЗом з причепом полями вивіз 60 українських бійців до Маріуполя, мабуть, усе закінчилося б трагічно. Хтось дуже молився за їхній батальйон, переконаний

Василь Мотрук, бо інакше їм не вдалося б вижити у тому пеклі. У Розівці бійці з’єдналися зі своїм батальйоном і... отримали наказ: повертатися назад, на старі позиції. На тих легендарних жовтих автобусах, без артилерії, без танків. Було відчуття, зізнається Василь Мотрук, що добровольців просто намагаються знищити... Телебачення повідомляло про незначні втрати, тим часом загиблих вивозили вантажівками. Відтоді 23 серпня вони з побратимами щороку відзначають як свій другий день народження. Багато хто з них тепер служить у 10-й ОГШБ, кличуть до себе, кажуть, тепер військо зовсім інакше, ніж шість років тому...

Василь Мотрук дістав поранення. До лікарів не звертався, бо дуже хотів бути у доньки на святі 1 вересня. Одразу зі шкільного подвір’я потрапив у госпіталь, де майже рік поправляв здоров’я...

Історія друга. «Док»

Без роздумів пішов у військкомат і Василь Федюк із Нижнього Вербіжа — «Док». Йому, фельдшеру швидкої допомоги, вистачало клопотів і тут, у мирному житті. Але тоді, тяжкої зими 2015 року, особливо після Іловайська, зрозумів: залишатися вдома не зможе. Довелося писати різні заяви, адже його фах був захищений від мобілізації. Наполегливість допомогла — і ось він із побратимами уже на полігоні в Старичах.

Пройшов курс навчання. Був на позиціях і сапером, і медиком.

24-та королівська (імені короля Данила) бригада. Хлопці самі просилися у зону активних дій. Військовий ешелон. Сєвєродонецьк, де розташовувався штаб бригади. Одразу виникла необхідність направити сапера на один із замінованих мостів між Лисичанськом і Сєвєродонецьком. Василь Федюк сам зголосився. Після повернення знову попросився з кількома побратимами на передову. Їх прикомандирували до п’ятого батальйону. Кримське. Лиш заїхали — ворожі обстріли. Тричі — вдень, вночі — ще частіше...

Пригадує, як їх хотіли вибити з котла між бахмутською трасою, Знам’янкою і Сокольниками... Василь Федюк про ті страшні дні розповідає так натхненно і весело, наче переказує якийсь бойовик. Згадує, що найсмачніші борщі їв там, на передовій, в окопі, навколішки — у супроводі свисту куль над головою. Коли їхній батальйон виводили, хлопці попросилися залишитись, адже самі мінували всю позицію, склали мінні карти, їхній досвід — безцінний. Так за рік четвертої хвилі мобілізації Василь Федюк був не на передовій лічені дні. Вони дуже дивувалися тоді, що їм ще й гроші виплачуватимуть, пільги дадуть, посвідчення. Адже йшли воювати не за пільги, а за рідну землю.

Василь Федюк має контузії, дякує Богу, що вберіг його від тяжких поранень. Рідні півроку не знали, де він насправді перебуває. Нині переконаний: будь-якої миті готовий повернутися на передову, якщо буде потреба. Працює на «швидкій», перебуває у резерві, їздить на збори. Каже, що війна повністю змінила його, світогляд, життя. Усміхається: я тільки починаю жити! Тішиться маленьким синочком Олександром, мріє про донечку. Каже, що з любові до рідних людей, до села, де народився, починається любов до України, яку готовий захищати завжди.

Історія третя. «Циган»

Весна 2014 року стала переломною і для Дмитра Жолобайла з Матеївців. Молода сім’я, маленька донечка (на знімку). Сам пішов до військкомату. Разом з ним пішли й друзі-односельці. Потрапили всі у п’ятий батальйон територіальної оборони.

Делятин. Два місяці підготовки. Перше місце дислокації — Тельманівський район. Дмитро був командиром відділення. Блокпости — майже під ворожим кордоном. Тиждень під Іловайськом — другий блокпост від міста. Бійці вже звикли до постійних бомбардувань о четвертій ранку. Як тільки вийшли з позицій — почався Іловайський котел. Дмитро досі пам’ятає, як їхали під Іловайськ шкільними автобусами...

Після трагічних для українського війська боїв, після повернення п’ятого батальйону Дмитро з побратимами вирішив продовжити шлях воїна. Дорогою, навіть у Коломиї, люди зустрічали їх зі сльозами вдячності й вигуками «Герої!», тож хлопці не могли вчинити інакше. Поїхали до Львова, хотіли служити у Національній гвардії. У складі 128-ї ГШБ знову потрапили на схід.

Чорнухине, Дебальцівський плацдарм. Листопад 2014 року. Дмитро розповідає, що лиш встиг привітати маму з днем народження і вони заїхали на позиції. Немилосердні морози і страшні обстріли. 18 лютого 2015 року з тяжкими боями виходили з-під Дебальцевого. Дякує Богові, що вберіг найближчих друзів, звісно, без поранень не обійшлося...

П’ять років тому Дмитро демобілізувався. За два дні до того у нього народився синочок, тож майже всі побратими автоматично стали кумами. Тепер дружина, донечка Аліна, син Ростик — його найбільша втіха. Дмитро став підприємцем, не ганяється за пільгами чи медалями. Каже, що ніхто з побратимів не йшов воювати за якимось розрахунком. Переконаний: ворогам треба так давати здачі, щоб ніхто ніколи навіть не намагався зазіхати на нашу землю.

Коломия
Івано-Франківської області.