На знімку: Тут не можна бути байдужим.

Фото Світлани КАРТУШ.

Горе і втрати нам властиво ховати десь у закутки пам’яті, щоб не відчувати гострого пронизливого болю. Звикаємо до всього. Навіть до війни. Коли в 2014-му відчули її пекельний подих зі сходу країни, цікавилися досвідом інших країн: як вони переживають такі лихоліття.

Приміром, в Ізраїлі влаштовують внутрішні броньовані кімнати в будинках. До таких блоків ховаються під час бомбардувань. Навіть після кількамісячного перебування в цій країні намагаєшся інтуїтивно притискатися до стіни якогось будинку, коли вулицею на швидкості і з музикою на повні децибели мчить машина (зазвичай так шалено їздять араби, котрі можуть стріляти навсібіч).

А ми тут, в Івано-Франківську, за сотні кілометрів від російсько-українського фронту, живемо звичайним мирним життям. Мало задумуємося над тим, як ведеться на лінії розмежування. Що переживають бійці на передовій, коли раз по раз доводиться заглядати смерті у вічі. Або ж як то було на столичному Майдані наприкінці 2013-го — на початку 2014 року.

Зануритися в буремні події

І тільки коли переступаєш поріг Музею Героїв Небесної Сотні в Івано-Франківську, мимоволі занурюєшся у буремні події Революції Гідності. Недарма так названої через альтруїстський героїзм її учасників. Котрі без елементарного захисту стали на прю з озброєним ворогом.

І приглушуються в серці якісь щоденні клопоти, і загострюється почуття вдячності до тих, хто сміливо вийшов заради кращого майбутнього на нерівну боротьбу. І стає соромно за сьогодення. За те, що ми через якихось шість років розтратили той потужний потенціал нації, який міг змінити країну. І знову намагаємося наступити на ті самі граблі.

На знімку: Роман Бончук и Светлана Картуш.

Фото автора. 

«Музей Небесної Сотні в Івано-Франківську ми відкрили 11 вересня 2015 року. Майже через рік після подій на Майдані. Жодну річ тут досі не називаємо артефактом чи експонатом. Лише пам’яттю про Героїв, які загинули під час Революції Гідності. І таких «речей пам’яті» понад 800. Серед них — особисті речі майданівців, їхні портрети, а ще — художні полотна та інсталяції, які візуально повертають у ті події. Продовжуємо збирати речі очевидців тих подій і створювати експозиції про наших співвітчизників, які пройшли не лише Майдан, а й українсько-російську війну», — розповідає адміністраторка та екскурсовод музею Світлана Картуш.

Музей відкрили з ініціативи та сприяння колишнього народного депутата Олександра Шевченка. Автором та засновником, ідейним натхненником став місцевий художник Роман Бончук.

Зал Тиші

За весь цей час музей розвивався та поповнювався новими експонатами з Майдану та із зони АТО/ООС, привезеними учасниками подій. Тут серце на мить завмирає. У тиші зупиняються невгамовні школярі. Вдивляються в очі одного з наймолодших Героїв Небесної Сотні Романа Гурика, сотника Майдану Сергія Дідича. Велика ікона із образами майданівців. Каски, прошиті кулями дерев’яні та пластикові щити, закривавлений одяг.

За п’ять років тут провели майже 1 200 екскурсій. Часто бувають групи з нашої країни та зарубіжжя: Аргентини, Великої Британії, Швеції, Італії, Німеччини, Польщі, США, Росії, Чехії, Прибалтики тощо.

У музеї відбувалися Майданівські читання та інші заходи на вшанування пам’яті загиблих Героїв України. А ще презентації книжок «Небесна Сотня», «Поетична енциклопедія. Герої Майдану. I том», «Нехай росте. Усні історії Майдану», збірки поезій Павла Кучера «Бог. Майдан. Війна». Була розгорнута виставка про 100-річчя Української Революції «Відважні наші Герої». Її до музею привіз благодійний фонд «Майдан Гідності», засновниками якого є родини загиблих Героїв Небесної Сотні.

Світлана Картуш згадує всі пам’ятні події: фотовиставку та презентацію відеофільму «Війна на Сході 2015—2016 років», конкурс серед школярів на кращу назву експозиції художника з Луганщини Андрія Єфименка, неодноразові зустрічі із родинами Героїв Небесної Сотні та загиблих у зоні проведення антитерористичної операції АТО/ООС.

Художник Роман Бончук та інші волонтери весь час у пошуку. Тут створили постійно діючі експозиції Героям України госпітальєру Сергію Морозу та капелану і медику Ярославові Чомку. Відкрили новий «Зал Тиші». Його тематика — війна на сході країни.

Допомога бійцям

Три роки тому музей розпочав співпрацю зі столичним благодійним фондом «Лелекера» щодо збору пластикових кришок. Незмінний партнер-переробник — підприємство «Прикарпатекосервіс». Виручені кошти йдуть на допомогу пораненим бійцям. Директорка «Лелекери» Наталія Тарасова та регіональний координатор Галина Батюк вишукують різні можливості для допомоги.

Так само протягом цього часу проводили разом із волонтерами збір подарунків та речей першої потреби для воїнів на передовій. Співпрацювали із різними навчальними закладами, волонтерами Мальтійської служби допомоги.

«За ці роки ми познайомилися з різними людьми, з’явилися нові друзі, які зробили вагомий внесок у розвиток нашого Меморіалу пам’яті. Особлива подяка засновникам музею Олександру Шевченку та Роману Бончуку, науковому співробітнику на волонтерських засадах Світлані Оришко — за підтримку, колосальну адміністративну допомогу та сприяння в організації постійно діючих експозицій і нового залу. Муніципальна влада, міський центр дитячої та юнацької творчості, Народний дім «Княгинин» допомагають із цікавими театралізованими дійствами», — розповідає Світлана Картуш.

Про нові заходи часто розповідають різні мас-медіа — загальноукраїнські та регіональні. Особливо важлива популяризація тепер, під час карантину, коли в музеї організовують онлайн-екскурсії. Перша звичайна екскурсія після затяжного періоду була для студентів Івано-Франківського музичного училища.

Гордість за націю

До 5-річного ювілею музею в журналі «Nationalities Papers», що його видає університет Кембридж, вийшла публікація. Стаття базується на дослідженнях у Музеї Небесної Сотні польського науковця Елі Олзацької.

«Запрошуємо всіх відвідати наш Меморіал пам’яті, пройтися стежками Майдану та вшанувати пам’ять Героїв України. Герої не вмирають. Слава про них живе в наших серцях», — наголошує Світлана Картуш.

У її погляді нема напруження і втоми. Є відчуття гордості за націю, за Героїв. І переконання, що відвідувачі Музею Небесної Сотні виходять звідси іншими. Про власний внесок у велику справу Майдану не говорить: то сокровенне.

Більшість відвідувачів залишають свої письмові відгуки в книзі музею. Приміром, франківчанка Любов Терлецька написала:

«Музей є місцем глибокого усвідомлення, переоцінки сенсу життя, повертає думками, спогадами до Революції Гідності, до часу нашого єднання. Хто, як не ми, маємо зберігати пам’ять про це. Наші герої живуть із нами доти, доки ми про них говоримо. Місія кожного українця — знати про подвиги наших звитяжців».

Коли слід змиває хвилею — ми продовжуємо йти поруч

«Таке дивне життя... Ти йдеш крізь нього, лишаючи слід на піску, що змиє черговою пінною хвилею. Йдеш, перетинаючись із життям інших людей. Чий слід глибший, бо поступ була твердіша. Кого обставини змушували протискати землю собою. І тоді я відчуваю себе на дорозі. Широкій дорозі, що устелена живими і мертвими. Ось вони крокують парадом, а ти виглядаєш з-за чийогось плеча попереду. Ось вони йдуть із наплічниками Майданом, шикуючись у чергу запису до Національної гвардії. Ти бачиш спини. Ось вони від’їжджають із бази у великих автобусах. Ти проводжаєш їх поглядом і молишся, щоб повернулись усі. Але серце плаче за своїми. Тими, що вже на Небі. Ось вони пливуть у чорних, оббитих тканиною, деревах, серед людського моря і плачу. Ти знову виглядаєш з-за чийогось плеча.

Ось вони неспішно крокують вулицею на ротації. Крадькома дивишся на спини. Знову молишся. Тебе огортає звістками зі всіх новин. Затамовуєш подих від страху почути непоправне. Мертвих стає все більше. Слідів довкола теж.

Весь час думаю, що я не вправі говорити ні в цей день, ні в інші. Але споглядаючи за тими, хто вважає себе вправі говорити щоразу, нарешті вирішую. Мій голос не забере ніхто. Це і моя пам’ять! В ній стільки ж болю, невиплаканого горя і бажання відновити життя, скільки у тих, кого я мовчки споглядала всі ці роки. Я поруч із тими, хто чекає синів. Я чекала. Я поруч із тими, хто досі має надію на повернення. Я могла будь-якої миті опинитися серед них. Я поруч із тими, хто вже ніколи не матиме надії. Мій крик досі не здригнув повітря, але я ховала подумки і чоловіка, і сина. Так само, як прощаючись, ховали вони себе самі. Я поруч із тими, хто повернувся. А за мною армада. Армада тих, хто теж, споглядаючи, не зміг усидіти вдома.

Хто збирає крихтами свої сподівання, складає їх у торбини і несе чи везе, бряцаючи веселковими кришечками, до пунктів збору. Хто продовжує телефонувати і запитувати: «Ви ще кришечки збираєте?»

Ті, хто не втратив віру. Ті, хто несе надію. Ті, хто щодня, щохвилини буденно передають і вкарбовують мертвих і живих у нашу пам’ять. Ми пам’ятаємо. Щоразу, гортаючи пластик мішками, проговорюючи: «Четвертий — за Гарі!..»

Ми пам’ятаємо. Щоразу допомагаючи коштами з тих перелопачених волонтерськими руками мішків. Наш слід змиє хвилею, але ми продовжуємо йти поруч. Ми пам’ятаємо».

Цей допис — зі сторінки у Фейсбуці засновниці БФ «Лелекера» Наталії Тарасової. Задумаймося над сказаним.

Івано-Франківська область.