Колись, ще в минулому столітті, але вже за незалежності України, я, журналіст, вийшов на пенсію. Рівно через десять років, а саме 2004 року, мені від імені держави видали документ «Ветеран праці», в якому чорним по білому зазначено: «Пред’явник цього посвідчення має право на пільги, встановлені законодавством України для ветеранів праці». Крупними літерами додано ще й таке: «Посвідчення безтермінове і дійсне на всій території України».
Ці всім зрозумілі слова підтверджує кругла печатка, на якій написано: «Україна Святошинська районна у місті Києві державна адміністрація Управління праці та соціального захисту населення».
Я сподівався, що наданих цим документом пільг цілком достатньо для безплатного пересування в столиці громадським транспортом. Проте, як з’ясувалося, це не зовсім так. Турнікети на лініях метро та на зупинках іншого громадського транспорту ветеранське тупо ігнорували. Ця проблема змусила мене зрозуміти, що столиця є сучасним князівством, яке живе за своїми правилами, відмінними від українських законів. Тож мусив, бо ще мав сили, походити по інстанціях і виробити Картку киянина, якою без проблем користувався під час своїх старечих пересувань до поліклініки, магазинів та на ринок, коли не надто надокучали хвороби.
Наче б усе владналося. Проте в перших числах жовтня, зробивши на ринку «Дніпро» покупки, я прийшов на нову трамвайну зупинку, звично приклав Картку киянина до турнікета.., але він не пропустив мене до місця посадки. Я до другого турнікета — той само результат.
На цей момент там були працівники трамвайної служби, вони поглянули на картку з обох боків і сказали:
— Ваш документ нечинний, термін його дії минув два місяці тому. Ми вас пропускаємо як пенсіонера, але ваша Картка киянина своє відпрацювала.
Повернувся на квартиру, уважно поглянув на Картку киянина з обох боків і з допомогою збільшувального скла виявив: справді, на ній напис 07/20, а біля нього мікроскопічними літерами дописано, до того ж латиною: «експірес енд».
Між іншим, що це ще за плазування перед іноземщиною, коли на документ, чинний лише на території українського міста, втелещують іноземні слова, більшості населення незрозумілі?
Став я розмірковувати над своїм подальшим існуванням. Наступного року, якщо доживу, мені виповниться вісімдесят сім років. Але вже тепер я напівглухий та напівсліпий. От я і думаю: що хоче сказати міська столична влада, відмовивши мені в такий брутальний спосіб у статусі поважного киянина, який зробив усе, що тільки міг, для успішної Української держави? Мабуть, вона вважає, що я маю піти не знаю куди, аби знову виробити для подальшого нормального існування не знаю що?
Тим часом мої дороги скоротилися, навіть подорожі до магазинів та ринку стали рідкісними.
Тож ні до яких інстанцій я не зможу піти, аби відновити свою Картку киянина, бо не можу фізично і морально.
А потім я замислився над тим, що саме каже Картка киянина своєю тимчасовою дією? А вона каже: «Ти, чоловіче, живеш довше, ніж тобі визначили чиновники. Ти зажився, друже. А це, між нами кажучи, просто непорядно». І я відчув за собою провину. Полягає вона в тому, що я й справді живу надто довго, ще й часом маю нахабство безплатно користуватися громадським транспортом!» Тим часом на носі вибори: на проспектах столиці величезні портрети й цілі картини чималих розмірів, що зображують різних діячів, які не можуть жити без владних повноважень, хоч, може, й повноважень не здатні виконувати належним чином. Тож двічі подумайте, за кого голосувати.
Борис СИДОРЕНКО, скривджений довгожитель.
