Дорожня пам’ятка на в’їзді до населеного пункту нагадує, що ще в 1920 році Грушівка, що в Сарненському районі на Рівненщині, була Зульнею. Вірогідно, що ця назва пішла від процесу зоління — вибілювання полотна, яким займалися місцеві мешканці. Сучасну ж назву село отримало через велику кількість диких груш — вони біля кожного будинку, навіть біля залишених людьми.
Місцевий житель Сергій Тимончук розповідає, що з Грушівки масово виїздить молодь. Тому населення щороку меншає:
— Усе через те, що немає роботи. Раніше тут цегельний завод функціонував. Один підприємець ще в 90-х роках минулого століття його викупив, розібрав, вивіз — і немає заводу. А там багато односельців працювало. Не стало роботи, то й люди шукають, де заробити гроші за межами села. Є в нас, звичайно, пилорама, але ж там робочих місць... на кілька людей.
Сергій Тимончук за свої 68 років устиг попрацювати в лісовому господарстві та завідувачем господарства в школі. 2100 гривень пенсії вистачає лише на елементарні покупки в продуктовому магазині. Тому чоловік тримає корову, коня та немалий город:
— У селі роботящих залишилось приблизно душ 12. Решта вже — літні люди, які не мають сили тримати господарство. А молодь в основному вже роз’їхалася. Зараз у Грушівці за переписом проживає лише 260 осіб. Та це й не дивно, навіть школа не функціонує, заклад закрили років 10 тому. Тих, хто там працював, перевели в Степанську. Ну а наша будівля стоїть пусткою, розпадається й нікому не потрібна. Тому й завмирає Грушівка.
...Василь Чиж (на знімку) на пенсії вже майже 20 років. Наразі має власну домашню пасіку в селі Грушівка в охайному садку. Чоловік скромно розповідає, що є кращі пасічники. Але помічаю, що він майстер на всі руки. Для улюбленої роботи з бджолами самостійно змайстрував спеціальний пенал:
— Без такої скриньки пасічнику нічого робити. По-перше, тут ось є крило — це для того, аби змахувати бджіл із рамки. Інструмент, щоб віск здирати. Гнилушки в димар. Ну і ще різні відсіки для роботи.
— А пасіка в мене не дуже гарна. Цього року було мало меду у вуликах. Усе через погану погоду. Весна — морозна, потім дощі місяць ішли. А коли опади, бджола з вулика не вилітає і не приносить нектар. Тому й сім’я погано розвивається, і відповідно меду немає. Отож, якщо хтось тримає бджіл на дачі та приїздить на пасіку тільки в суботу, то вулик може й загинути. Ну, подумайте: сади в нас щойно зацвіли й в одну ніч мороз мінус 9, а в іншу — 11, і все пропало. Плодові дерева змерзли. Але ось що цікаво: у Степані, за 10 кілометрів звідси, абрикоси відцвіли, люди вже врожай зібрали, а я зі своєї плодів жодного разу не скуштував, і зрізав уже.
...Федора Шур (на знімку) усе життя прожила в Грушівці. Малою батьківщиною захоплюється досі. Але розповідає, що раніше в селі жилось краще:
— Колись працювала в колгоспі, то це ж була краса. Отримувала небагато, але на ті гроші можна було півмагазину скупити, та ще й залишиться. А зараз отримую менш як дві тисячі пенсії, якої не вистачає навіть на тиждень. Добре, що ще корову тримаю, птицю різну. Але ж раніше тих корів було багато, а зараз 10 на всю Грушівку. Молодь нині геть не хоче так працювати, як ми. Але наше село все одно люблю. Тут так файно: ліс є, озера, ставок, поля. Дуже красиво, але ж самі бачите, що багато хат пустують. Виїжджають із нашої Грушівки.
Сарни Рівненської області.
Фото Василя СОСЮКА.
