Найбільше природному середовищу дістається через невігласів та байдужих начальників. Нещастя української землі в тому, що впродовж всієї своєї історії вона лише віддавала людям ресурси, енергію, а взамін отримувала дуже мало уваги і турботи. Тож, мабуть, маючи таку можливість, вона вже давно струсила б нас зі свого тіла в міфічну прірву часів.

Безгоспні дамби? Що у нас ще нічийне?

Треба довго копирсатися в пам’яті, щоб згадати хоч якийсь грандіозний загальнодержавний проект, спрямований на підтримку екології. Натомість швидко пригадуються роздані олігархам, розподілені-розпродані місцевими органами влади заповідники, острови, ліси, прибережні смуги річок, морський берег... Цих прикладів — хоч греблю гати. І, до речі, про греблю.

Реальну греблю (в сенсі інженерної гідрологічної споруди), коли треба врятувати водойму, гатити якраз і нікому. На це ні у держави, ні у тих, хто допомагає їй тримати булаву на місцях, не жаліючи живота, у самих власників ласих куточків природи грошей якраз і немає. Особливо, якщо гребля та розташована далеко від вигідних господарських об’єктів чи модних туристичних локацій.

Так і на річці Інгул. Між Інгуло-Кам’янкою Новгородківського та Лаврівкою Долинського районів понад місяць тому проломилася стара дамба, котра тримала сталий рівень води в чаші водосховища. Давно неремонтований об’єкт міг вийти з ладу ще десять чи й двадцять років тому. Бо відтоді, як зупинився цукровий завод у Молодіжному, в чиєму підпорядкуванні була гребля, ніхто сюди копійки не вклав. Логіка зрозуміла: тримає гребля воду — хай тримає. У неї свої завдання, а в нас свої мрії — про виграні вибори, керівні стільці і нові посади... Та довго тривати так не могло.

«Я думав, що новина про зруйновану греблю, втрачене водосховище, яке за лічені дні перетворилося на калюжу, змілілий на території кількох сільрад Інгул буквально струсне відповідальних людей навкруг, — каже депутат сільської ради Інгуло-Кам’янки Олександр Борщов (на знімку). — Відтак був дуже здивований, коли з’ясувалося, що тут не те що вирішувати проблему — розповісти про неї нікому. Врешті-решт, дійшов до регіонального офісу Державного агентства водних ресурсів і його керівниці Катерини Гайдук. Але й там не знайшов реальної допомоги. Мені буквально порадили: «Беріть споруду в свою комунальну власність, шукайте ресурси на відбудову, а в нас на це немає ні копійки!» Та хіба до виборів і створення нової ОТГ когось цікавить екологічна проблема? Навіть наша керівниця села не розуміє її значення і масштабів. Нині всі посадовці немов посліпли. Або чогось вичікують, забувши, що річка, яка зараз міліє з катастрофічною швидкістю, нас споконвіку годує. Якщо сьогодні нічого не робити, за рік тут уже будуть чагарі...»

...Ця одвічна тема виборів, коли — і трава не рости, і річка — не течи, нам все по коліна і до лампади... А після виборів «лаврівська» частина Інгулу, мабуть, чекатиме реалізації адмінпроекту «Один район — одна громада», Інгуло-Кам’янка увійде до Новгородківської ОТГ і нові голови ОТГ відсилатимуть усіх до тих часів, коли депутати приймуть нові бюджети. От тільки дамба (і річка) не чекатимуть. Підремонтувати п’ять чи десять метрів споруди і повернути воду на місце треба сьогодні. Завтра на відбудову бетонної перепони по всій довжині вже потрібні будуть мільйони!

«Моя думка така, — виважено аналізує ситуацію головний спеціаліст департаменту екології ОДА Лариса Антоненко. — Гідрологічна споруда однозначно потребує ремонту. Проте на рівень води у водосховищі вплинула і посуха. Повені, як ви знаєте, навесні не було. Дощів улітку також. Найгірше те, що вирішити проблему оперативно буде важко: у греблі... немає господаря!»

Обстеження, аналіз, проект... Річко, зачекай, не вмирай!

...Іншими словами, в усіх чи в значної кількості гідрокомунікацій, які свого часу забезпечували роботу підприємств, де «механіка води» була частиною технологічного процесу, сьогодні немає власника, контролера. Дамба — не хімзавод і не артсклад, але це по-справжньому симптоматично: поспішаючи в майбутнє, змінюючи, розбудовуючи, ми залишаємо за спиною й отакі «сюрпризи» для нащадків.

«Як би там не було, — озвучує глобальність проблеми Лариса Миколаївна, — локальна зміна екологічних умов вплине на екологію всього водного басейну. Інгул — це головна з річок Південного Бугу. Обстеження треба проводити ґрунтовно.

Зокрема, слід з’ясувати, чи поряд не велося якогось будівництва. Важко зрозуміти, де тут проходить межа природоохоронної зони річки. Втім, у нас всі річки в Україні замулені. Добре, що тут хоча б річище не розоране, як русло річки Кам’янки в сусідній Новомиколаївці. Вихід бачу один — громада візьме на себе відповідальність за навколишнє середовище, бо інакше хто візьметься за дорогий ремонт цієї дамби?»

— Донедавна ми тут відпочивали всім селом, купалися, — розповідає мешканка Інгуло-Кам’янки Наталя Авер’янова. Дивіться, які тут гарні місця. Тепер не знаю, як буде.

— А я не повірив, коли почув, що водосховища більше немає, — дивується побаченому рибалка з Долинської Вадим Негрун. — Я зазвичай отут, де розкинувся суходіл, ловив щуку...

P. S. Чоловік таки не втримався, закинув спінінга нижче прорваної дамби, і майже одразу витягнув судака. Тобто риба нікуди не ділася, і птахи за звичкою ще сідають у тих місцях, що недавно були заплавами і їхньою домівкою, і де їм можна було гніздитися. Тепер там навіть жабі сухо. Але надія є. Знайшовся ж у сільської громади делегат, котрий заручився підтримкою екологів, журналістів. Може, й нагорі хтось почує і зробить щось для майбутнього. Нехай навіть заради власного піару...

Кіровоградська область.

Фото Івана КОРЗУНА.