На знімку: сцена з вистави Чернігівського Молодіжного театру «Прощена неділя».
Рік тому в Чернігівському Молодіжному театрі відбулася прем’єра вистави «Прощена неділя» на основі однойменної повісті Лілії Бондаревич-Черненко. Поставила виставу режисерка Олена Гапєєва. За тиждень до прем’єри чоловік Олени, професійний військовий, вирушив на Донбас.
Про автора. Лілія Бондаревич-Черненко народилася в Білорусі. Живе в Прилуках на Чернігівщині. Належить до двох національних письменницьких спілок — Білорусі та України. Пише білоруською, українською та російською мовами. У творчому доробку — 20 виданих книг поезії й прози. На конкурс «Героям слава!» пані Лілія надіслала повість «Прощена неділя» (побачила світ у чернігівському видавництві «Десна Поліграф», визнана кращою книгою року в обласному конкурсі).
Книга складається із сорока монологів, записаних авторкою з уст майданівців, учасників бойових дій на Донбасі, волонтерів, солдатських дружин і солдатських матерів. Один з тих монологів пропонуємо сьогодні вашій увазі.
«Альона,
позивний «Волошка»
Нас завжди чекають. І чекають, і люблять. Зустріти волонтерів на передовій вважається гарною прикметою.
Позивний вигадав для мене хлопець з Новгорода-Сіверського:
— Очі сині-сині, як волошки в житі. Будеш Волошкою.
Листи від нього вожу і пересилаю його дружині Тетяні. Розмовляю з нею годинами по телефону, коли вже вдома. У неї тисяча питань. Дитинку чекає — перша у них померла... Тримісячною.
У нашому волонтерському центрі все заклеєно чорно-білими світлинами наших хлопців — ми їх на принтері роздрукували. Коробки, ящики, мішки. Пахне новою мішковиною. Люди все щось несуть і несуть — нікуди класти. Усі намагаються допомогти, поліцейські вчора кров здали для тяжкопоранених вояків — кровними братами для них стали.
Межею розділене минуле і теперішнє. До війни і — з війною. Ми з нею живемо, їмо, спимо... З війною ми змінилися, стали іншими... І справа навіть не в тому, що носимо тепер кросівки замість туфель на підборах.
Возимо аптечки, термобілизну, теплий одяг, «спальники», ліки. Навіть — буржуйки. Сало, крупи, овочі, мед, консерви, згущенку, борщові набори. Ікони, книги.
Меседж щодо наших українських бійців «Воюй і гордися!» не подобається. Інший до вподоби, щодо самої себе: «Якщо не я і не зараз, то хто і коли?»
Реальність там змінюється швидко. Усе вмить по-іншому: і зір гострішає, і чуєш краще. Інколи навіть чую, як земля стогне. Плаче, як жінка.
Місцевість прострілюється. Небезпека повсюди. Є ворожі диверсійні групи, котрі полюють виключно на волонтерів. У печінках ми у них сидимо.
Усе тут інакше. На дорозі — сліди бойової техніки, згорілі танки, воронки. Обганяє колона бетеерів з нашими прапорами. Хлопці махають руками, вітаються. Згорілі хати обабіч дороги, обвуглені дерева. Усі поля, лісопосадки заміновані — задля малої потреби не збігаєш туди...
Під’їжджаємо до позицій, і це вже — 5 хвилин до війни. За нашим опорним пунктом — бойові позиції сєпарів. Удень і вночі перестрілки. Під час перемир’я — рідше. Якщо починається обстріл — летимо разом із хлопцями в окоп, у траншеї, які викладені мішками та бетонними плитами. У бліндаж ховаємось — хто куди встигне.
Одного разу від нашої машини і причепу майже нічого не зосталося... Нам би броньований мікроавтобус!.. Додому нас тоді відвозили волонтери медслужби — вони забирали «трьохсотих». Їх було троє. Хлопчина 20 років, поранений у живіт. Усю дорогу плакав і просив пити.
Петру-Шаману уламок снаряда влучив у бік, він весь час марив. Усе траву косив, коней водою напував і співав щось. Кидався. Голову його тримала на колінах. Приходив до тями — просив пробачення. За що, Шаманчику?.. Не помирай тільки, дивись мені в очі, не засинай. Третього з численними пораненнями рук і ніг, роздробленим плечем живим не довезли до Краматорська, де їх чекав борт на Харків.
Вони всі герої...
На війні є справжність. Війна, як лакмусовий папірець, виявляє, висвітлює цю справжність. Війна — випробування для кожного. Від’їжджаю завжди з важким серцем. Хлопчики мої ріднесенькі, тримайтеся, Христа ради! Тримайтеся! Живіть! Хай збереже Господь від поранень, куль.
Раніше завжди з Віолетою їздили. Ми — однокласниці, подружки. Разом навчалися в музичному училищі — Лєтка на відділі струнно-смичкових оркестрових інструментів, я — на хоровому. Смагляве обличчя, неслухняні чорні кучері. Скромна дівчина, завжди в щось заглиблена. Постійно в рожевий записник занотовувала якісь думки цікаві, спостереження. Я — зовсім інша, але ми добре ладнали. Я — вітер, не волошка, не літо... Батьки у Лєтки померли майже в один день, спочатку — мама, потім — батько. Не зміг без дружини.
Сестрі вона не зізнавалася, що їздить у зону АТО. Для сестри її поїздки звались «гастролями з оркестром». «Їдемо з концертом у Чернівці, до Львова». Думаю, сестра здогадувалася, але що вона могла зробити? Віолета — дівчина серйозна: сказала — як відрізала.
Одного разу скрипку взяла з собою:
— Может, музыка там некстати, как думаешь? Боюсь, под 24-й каприз Паганини еще начнут чечетку выбивать...
Нічого подібного! Хлопці були зачаровані. «Полонез» Огінського, «Чардаш» Монті, «Політ джмеля» — усе на «ура» пройшло!.. Лише скрипка посеред степу. Ціла година музики, і ніяких обстрілів та смертей. Пощастило.
Під «Тоску» з опери Пучіні дехто навіть плакав, ховаючи сльози, а про «Шторм» усі дружно сказали, що це — війна. Відомі мелодії — хіти скрипкові «Співай, моя скрипко» і «Не залишу тебе аж до смерті» — довелося на «біс» грати.
Питаю:
— Для чого, подружко, тобі АТО?.. Грай на скрипці, саме для цього ти й створена.
— Ищу правду.
Через музику Толя-Крим і закохався в неї.
Два місяці пройшло після того концерту, Лєтка каже:
— Сон мне удивительный приснился: желтые одуванчики в зеленой траве.
Ми до сонника, а там — щасливе заміжжя. Фрейда навіть перечитали — все, що він про сни писав і їх тлумачення.
Мені вона тоді більше нічого не сказала. Не зізналася, що Крим їй уже пропозицію руки і серця зробив... Завжди про лицаря мріяла, про такого, як батько. Федір Семенович пилинки з дружини здував, квіти дарував майже щодня. На останній день її народження — корзину конвалій. 50 років кохання і поклоніння.
...Приїхали, а там уже священик — отець Павло. Крим із ним загодя домовився про все, «уклінно просив». Лєтка обручки дешевенькі привезла. Свічки, ікони, рушники — усе було. Вінки вінчальні, не повірите, з кульбабок і квітів польових. Крим, ризикуючи напоротися на міни, назбирав за яром у лісопосадці. Отець Павло причастив їх, обвінчав під вечір. Свідки та гості, ми і побратими Крима, навіть по келиху шампанського випили. Лєтка коровай весільний вдома спекла, наробила чебуреків з бараниною — привезла їх у туристичному холодильнику. Так раділи за них!
Чого ж нічого не сказала?.. Що казати?.. Його очі — поміж усіх — були для мене особливими — я їх відразу побачила... Хочу четверо діточок...
Що ж, подруго, як вирішила, хай так і буде! Усі сім’ї, що під час війни народилися, міцні й щасливі. Під час війни серце відразу свого від чужого відрізняє і свою половинку бачить із першого погляду. Закон буття.
Травень стояв. Свіжо, тепло. Не стріляли, слава Богу! Небо зоряне. Чисте, високе. Цвіркуни тонесенько стрекочуть. Для повної ідилії не вистачало тільки солов’їв. Я ще подумала: зозуль чула, жайворонків теж. Чи немає тут у них солов’їв, чи налякала їх війна, пісні забрала?..
О п’ятій ранку почався мінометний обстріл. Снаряди падали швидко й часто, наче метеоритний дощ. Через півгодини все скінчилося. Так само раптово, як і почалося. Ми вискочили з бліндажу. Намет, у якому спали наші молодята, горів. Вони навіть не встигли прокинутись...
Крим у крові весь, а вона поруч лежала, чистенька зовсім — осколок так акуратно в серце увійшов. Кров на вінку весільному, на його жовтих пухнастих кульбабах. А сама чистенька, ні краплини крові на обличчі, на тілі, лише невелика пляма зліва.
Ледь не збожеволіла від болю. Як же так?! Чому не зупинила її, чому не заборонила їздити зі мною? Що сестрі скажу?..
Не для війни була ця дівчинка зі скрипкою — для музики. Війна таких першими забирає...
Довго відійти не могла. Довго до хлопців не їздила.
Ось і сталося так: «не залишу тебе аж до смерті». Такі щасливі вони були! Жовті квіти в непокірних кучерях. Дідусю Фрейд, ти щось наплутав про щасливе заміжжя!.. Може, передчуття у неї було, тому й так поспішала обвінчатися зі своїм лицарем у камуфляжі.
Бог дає нам коханих людей на якийсь час, а потім — в одну мить — може й забрати. Ненавиджу війну, ненавиджу всі ці гранатомети, снаряди, ракети!
Читаю-перечитую її останні записи в рожевому записнику:
«...До чего же замечательный этот американский джазовый дуэт «Сестры Берри»!
«Как может народ, создавший великую культуру, великую музыку, так ненавидеть другой народ и тратить силы на его уничтожение?»
«Музыку жалко — она ведь тоже войну чувствует. И болеет. Звучать не хочет...»
«Старость — банкротство. Я никогда не состарюсь».
Так і сталося...»
