Герой нашої розповіді — Дмитро Сидорук, уродженець Ямполя, майор медслужби, заступник начальника відділення, старший ординатор відділення хірургічної інфекції Національного військово-медичного клінічного центру Міністерства оборони України «Головний військовий клінічний госпіталь».

За свій трудовий та бойовий шлях військовий медик має чимало державних нагород та відзнак, одна з яких — «За врятовані життя», що вручається військовим медикам за мужність, професіоналізм та самовіддане милосердя. Гасло відзнаки: «Сенс життя — рятувати життя», і саме ці слова глибоко викарбувані в серці нашого співрозмовника.

А доля обрала його, мабуть, ще до народження. Батьки Дмитра Петровича — відомі в місті медики, прищепили синові любов до професії. Відколи себе пам’ятає, хотів бути лікарем, а вступивши на перший курс Вінницького медуніверситету ім. М. Пирогова, вже знав, що буде хірургом. Далі було навчання у військово-медичній академії в Києві та перша робота тривалістю в три роки у військовій поліклініці в столиці. Дмитро Сидорук зізнається: ніколи не думав, що доведеться працювати у зоні бойових дій та оперувати не в звичній операційній, а на передовій. Уже має на своєму рахунку не одну ротацію у зону АТО/ ООС, коли 5-місячне відрядження перетворюється на один безперервний робочий день, без сну та відпочинку.

Знаючи, що ти — єдина надія на життя пораненого бійця, коли кожен день — це ніби найтонша у світі межа між життям та смертю. 16 років Дмитро Сидорук у медицині, 10 з них — у хірургії. І працює він в одному із найскладніших відділень

Головного військового клінічного госпіталю, куди привозять пацієнтів із найрізноманітнішими і найскладнішими ситуаціями та випадками.

На головній сторінці сайту медзакладу зазначено: «Ми працюємо ЦІЛОДОБОВО: надаємо медичну допомогу військовослужбовцям та цивільним особам!». Заклад, якому цьогоріч виповнюється 265 років від дня заснування, поставив на ноги не одного пацієнта, приймав поранених із Афганістану, був одним із перших, хто надавав допомогу мітингувальникам із Майдану та першим приймав борти поранених військових зі сходу.

— Госпіталь — на Печерську, а це 500 метрів від Майдану Незалежності. Пам’ятаю, як до нас почали возити поранених військових та цивільне населення. Працювали у швидкому темпі, спочатку не вистачало рук. А згодом пішли і перші борти санавіації із зони АТО. Раніше було дуже багато поранених через часті обстріли. Нині ж навантаження менше. Не раз сам був у зоні АТО, на Світлодарській дузі — одній із найгарячіших точок. Був старшим передової хірургічної бригади, безпосередньо на передовій. Поранених спочатку доправляли до нас. Ми вирішували, чи транспортабельний пацієнт у тил, якщо ні — то операції проводили на місці. Військові госпіталі на лінії зіткнення не можна розгортати, адже є вірогідність обстрілів, тому на передовій працюють лише хірургічні бригади. Остання моя ротація минула більш-менш спокійно, але перші були надзвичайно важкі, адже було багато обстрілів, вибухів, працював снайпер. І наше місце дислокування, як котел, між двома сторонами. Допомогу також надавали місцевим жителям. Зараз у повному обсязі всім необхідним нас забезпечує Міністерство оборони України, спочатку левову частку допомоги взяли на себе волонтери. Вони досі цікавляться, чи потрібно нам що-небудь, — розповідає військовий хірург.

Взагалі, робота хірурга потребує спокою думки під час ухвалення миттєвого рішення, коли на кону — людське життя. У нашій уяві хірург працює лише в стерильній операційній з усім необхідним обладнанням. Але військова хірургія дуже далека від цивільної, мирної.

— Оперувати в операційній та на передовій — це дві великі різниці. Спокій у роботі — це одне, але коли вибухають снаряди — зовсім інше. Я знав, на що йшов, хоча й ніколи не думав, що доведеться працювати у гарячих точках. Проте думку свою я ніколи не зміню, — твердо переконаний Дмитро Сидорук.

Чоловік пройшов надзвичайний бойовий та трудовий вишкіл під час відряджень до зони АТО, де бували такі гарячі дні після обстрілів, коли одночасно доправляли до 10 поранених. Траплялося безліч складних випадків, життєвих ситуацій і колізій.

— А потім уже у Києві в госпіталі зустрічаєш своїх пацієнтів, яких рятував. Як приємно бачити їх живими, у гарному стані, те, що вони ходять, усміхаються і дякують тобі за врятоване життя. Заради таких емоцій варто працювати, — щиро ділиться у розмові Дмитро Петрович.

Лікар доволі скромний щодо своїх вагомих нагород. Хоча їх дали за найсвятіше — врятоване життя.

— Краще я був би без нагороди, аніж отримував бойові нагороди під час війни. Для мене важливіше, аби люди залишалися живими і поверталися у сім’ї. Орден чи відзнака — то тільки пам’ять, — каже Дмитро Сидорук.

Лікар наполегливо старається повертати людей у родину, бо й сам дуже любить і цінує свою сім’ю. Дружина Наталя, 5-річний син Максим та 2-річна Соломійка — це відрада та спокій його душі, саме з рідними чоловік може спокійно видихнути, перевести подих, набратися сил і знову ставати у бойовий стрій на захист людського життя.

Ямпіль Вінницької області.