На війну пішов влітку 2014 року добровольцем, служив гранатометником, визволяв Попасну, Лисичанськ, Мар’їнку. Учасник боїв під Іловайськом, де втратив багатьох побратимів, а сам потрапив у полон. Звільнився через три місяці, вступив до ЗСУ й знову пішов на фронт. Демобілізувався 2016 року.

Торік у харківському видавництві «Фоліо» вийшла його книжка «Танець смерті. Щоденник добровольця батальйону «Донбас». Кілька уривків звідти — перед вами.
Зараз Ігор Михайлишин навчається в столичній Муніципальній музичній академії імені Глієра.

18 червня 2014 року

— «Пианист», «Амбал»! Будьте так добры, соберите наш взвод. Хочу провести построение.
— Добре, друже командире!
Взвод розквартирований у чотирьох наметах. У нашому — «Болгарин», «Амбал», «Аксель» і я. У наметі навпроти — татарин «Чингіз», «Лисий», «Будулай» і «М’ясник». У третьому — «Утьос», «Череп» і «Борода». Заходжу в четвертий намет, де живуть «Бугор», «Дмитро» і «Сан».
(...).
— Взвод! Смирно! Равняйсь! Вольно!
— Здравствуйте, гранатометчики!
— Бажаємо здоров’я, друже командире!
— Гранатометчики! Не надо больше так делать. Не надо этого «бажаю здоров’я». Мы не в линейной части находимся. Вы не на службе. Вы идете на войну. Это большая разница.
— Плюс!
— Сначала хочу донести до вас одно изменение. (...) Я принял решение сменить себе позывной. От сегодняшнего дня я — «Лермонтов». Это мой любимый писатель, если что...
Оце поворот! Будемо боротися з Росією, а в бій нас поведе «Лєрмонтов».
— Теперь следующее. Это наше первое построение. В связи с этим хочу перед вами обьясниться. Я знаю, что многие из вас пришли сюда с Майдана. Я и сам там был. Но вы должны понимать, что мы идем на войну. И самое главное там — это дисциплина. Я не приемлю никакой демократии. У меня аллергия на нее. В армии есть единоначалие — точка. Все приказы должны выполняться безпрекословно. Если кто-то с этим не согласен, попрошу сейчас же покинуть строй.
(...)
Усі стоять на місці. «Лєрмонтова» це потішило.
— (...) И последнее... Вы должны понимать — это война. Многие из вас не вернутся. Матери и жены будут рыдать дома. Дети останутся без родителей. Целиком вероятно, что нас всех убьют. Если не внешние враги, так внутренние. Это очень-очень серьезный шаг, и доля риска также велика. Но по-другому поступить сегодня никак. Кто согласен с этим — приветствую в моем взводе.

26 липня 2014 року

— Ребята! Дайте нам пройти вовнутрь.
— А хто ви такі?
— Мы здесь работаем! Сотрудники служби безопасности.
— Так ось ви які?!
Перед «Амбалом» стоїть чоловік середнього віку. Приїхав сюди на велосипеді. У шортах і футболці. Які ж в нього волосаті ноги. А його волосата рука тицяє в лице посвідчення.
— Пропустите нас!
— Нікуди я вас не пущу!
— Ви обязаны! Ми здесь работаем.
— А де ви досі були? Чому не захищали свою будівлю? Чому не захищали своє місто? Зробили тут вороже кубло!
Волохатий онімів. Лице одразу стає сірим, починає мізкувати, що б це відповісти.
— Кто у вас здесь старший?
— «Лєрмонтов».
— Пойди позови его.
— Він спить.
— Мальчик, я с тобою не шучу. Пропусти меня по-хорошему.
— Іди в ..! Проснеться «Лєрмонтов», тоді й підходь.
Продовжувати суперечку дуже небезпечно. Цей хробак прекрасно розуміє. Нехай твоя нікчемна боягузлива голова придумає щось вагоміше, ніж просто «впустіть мене».
От такі от морди й сидять тут. Коли пахне смаженим — вони по-тихому замітають сліди, переодягаються у футболочки і сідають на велосипеди. І все! Ти вже не співробітник служби безпеки. Ти — простий місцевий обиватель.
(...)
— Эй вы, двое! Ану кабанчиком сюда метнулись! Нас зовут!
«Лєрмонтов» приємно усміхається за нашої появи. Ой, чує моє серце — не до добра цей жест.
— Ко мне подошли сотрудники служби безопасности. С ними был один из командиров нашего батальона. У нас состоялся не очень приятный разговор.
— Жалілися вам?
— Мне поведали про вашу встречу с ними этим утром. И я вам скажу, что этот наглец в шортах действительно является здешним сотрудником.
— І що з цього?
— Я с таким же признанием отношусь к ним, как и вы. Требовать что-то у добровольца батальона «Донбасс» — это равносильно подписанию себе смертного приговора. Все они ничего не предпринимали, чтобы освободить город. А когда ми сделали всю тяжелую работу — они вылезают, как черви после дождя. Еще и требуют восстановления своих прав, которые ми собственной кровью выбороли обратно. Это уже верх цинизма.
— Гнати їх під три чорти треба! Нехай ідуть воювати проти сєпарів. Нехай доведуть, що достойні називатися українцями!
— Друже, я тоже так считаю. Но я не командир батальона. Поэтому мне было велено отдать здание в руки «стражей» безопасности. А мы меняем дислокацию.

5 серпня 2014 року

Намагаюсь грати хоча б декілька разів на тиждень. Якщо цього не робити, то твори просто розчиняються в пам’яті. Без нот їх не згадаю. Але і від цього я застрахувався. Узяв зі собою на війну цілу папку з нотами. Перлиною в моїй нотній колекції є «Тотентанз» Ліста, або «Танець смерті». Так-так. Саме він. Ніколи мені не набридне. Від заняття до заняття помалу опановую цей твір. Складна музика на темному фоні, але з білим відтінком у кінці.
Беру перші ноти в басовому регістрі. Двоє слухачів одразу замовкли. Атмосфера у класі змінюється на грізну й зовсім непривітну. Звучить потойбічна хода.
— «Піаніст»!
— Що?
— Що ти за траурний марш граєш? Давай щось веселіше. Ми ж тут живі всі.
— Це ж мій улюблений твір. І я його зараз вчу.
— А ти можеш його вчити без нас? Або коли ми помремо?
— А що ви хочете чути?
— Та я не знаю. Щось веселе давай.
Веселе їм давай? Думають, що музика — це постійно свято. У моєму репертуарі мало веселого. Переважно меланхолійна і філософська музика. Але як їм пояснити, що саме ця музика є рушійною. Змінює нас ізсередини. Нічого не вдієш... Хочете веселу, буде вам весела. Угорський танець Брамса мав би підійти.
— О! Це вже інша річ. Дякую!
Що мені з вашого «дякую»? Я ж не музичний автомат, який має величезний список мелодій і не має душі всередині. Я — людина. Граю те, що підходить зараз моєму внутрішньому стану. Зараз — це точно не Брамс. Але що ж не зробиш заради друзів, правда?

***

13 серпня 2014 року

Ракета за ракетою вилітає з нашого конвеєра.
(...)
Більшість птахів давно розлетілись. Найстійкіші сполохались останнім залпом.
(...)
— Припиніть вогонь! Що ви робите? Ви їх провокуєте!
Що-що? Такого я не чекав. Самотній боєць нашої армії підходить до «Лєрмонтова». У руках автомат. Видно, що готується його застосувати.
— Припиніть, я сказав!
— Не смейте подходить ближе! И, пожалуйста, не мешайте нам работать.
— Що ви тут творите?! Ви поїдете, а вони почнуть по нас стріляти!
— Вы боитесь умереть?
— Що за дурні питання? У мене діти є. Звісно, боюсь.
— Мы — добровольцы батальона «Донбасс». Мы выполняем долг, возложенный на нас государством, — это уничтожение врага. Чем вы здесь занимаетесь, я даже не знаю. И, судя по вашему ответу, вы и сами-то не очень разбираетесь в этом вопросе.
— Я — офіцер Збройних Сил.
— Тогда ведите себя подобающе. И, пожалуйста, не делайте вид слезливого червяка. Меня от вас тошнит. Видите моих ребят? Они сейчас на взводе. Их должны были сегодня убить, но они ускользнули от смерти и нанесли потери врагу. Не испытывайте судьбу и выполняйте свой долг.
Офіцер опускає автомат. У його очах прочитується розгубленість і гордість. Так, саме гордість. Вона в нього є, і саме вона зараз зазнала нищівних ударів. Механічно обертається і йде туди, звідки прийшов.

***

(...)
Сиджу в цій бляшанці й знаю, що іншої дороги немає. Броня або витримає, або. Ні, вона витримає. Після того, крізь що ми пройшли, вона має витримати. Цей клятий обстріл, мабуть, ніколи не завершиться. Розриви б’ють, як похоронний барабан. Схоже на реквієм. Спочатку високі ноти бере хор, ненадовго, на секунду-дві. Потім важкий удар барабана. Гучніше й гучніше. Крещендо наростає.
«Гуп-гуп-гуп».
26 серпня 2014 року
Чекаю перерву між вибухами. Цього навчений добре. Головне — правильно впіймати момент. Бах! Несусь, як вітер. У вухах свистить повітря. Зуби міцно стиснуті. Усе! Тільки-но ховаюся у дверному отворі, як збоку прилітає снаряд. Шалений тріск, і осколки цокотять по стінах. Встиг! Якщо б прогавив, то у двері залетів би уже мрець.
Усередині щось пахне. Дивно. Щось смачне. Як таке можливо? Зазираю в кімнату, а там наш «донбасівець» варить щось у каструлі.
— Привіт!
— Здоров.
— Ховаєшся?
— Так. Ледве добіг сюди. Мало вбити.
— А я тут борщ варю. Почекай зі мною та й скуштуємо.
— А чому ти нікуди не ховаєшся? Обстріл іде!
— Для чого? Щоб борщ переварився? Ні, дякую. Якщо вже мені щось призначено, то від нього я не втечу.
Як цей чоловік може спокійно сидіти тут і варити борщ? За такого обстрілу. Що-що, а такого точно не очікував. Він не реагує на струси і вибухи. Наче це не з ним відбувається. Наче щось таке знає, що не знаю я. Тільки деколи накриває каструлю кришкою, щоб туди не потрапило сміття.
— Ну як тобі борщ?
— Відмінний. Ще ніколи не куштував такого.
— Ніколи не їв борщ?
— Ні. Ніколи не їв бойового борщу.
— А, ти про це... Ну, тут головне, щоб не переварити.

30 серпня 2014 року

Зараз можна відносно спокійно ходити по полю*. Настав час для найважчої справи. Усі збирають рештки наших загиблих. Розстелили брезент на траві й складають туди тіла або те, що від них залишилось.
(...)
Хтось зі штурмовиків тягне ногу «Тура». Він плаче, як немовля. Я його розумію. «Утьос», «Череп», «Варг», «Берег», «Сократ» — десь там, далеко в полі. Навіть не видно звідси. Туди ніхто не йде. Там позиції ворога.
Трава дуже зелена. Найзеленіша в моєму житті. Красива природа. І соняшники. Бісові соняшники! Ненавиджу вас ще більше, ніж цих росіян. Ці «соняшники» стріляли в нас. Ці соняшники й ховали під собою ворожі трупи. Від вибухів тіла наших бійців також залітали в ці соняхи. Тепер вони там перемішані. Чортові соняхи. Ви уявляєте собі смерть? Вона з косою? Це неправда. Смерть ходить зі стеблом соняха.
(...)
Ніколи не думав, що домовина може бути розміром з хутір. Спочивайте, хлопці. Ми за вами ще повернемось.

* Під Іловайськом. — Ред.