На знімку: Едуард Полянський під час навчальних стрільб у військовому ліцеї імені Івана Богуна.
«У мене льотний факультет, — з гордістю уточнює Едуард. — Буду льотчиком».
У телефонній розмові він розповів «Голосу України» про те, як здійснилася його давня мрія, як відмовляла від неї бабуся і, навпаки, як підтримав бойовий генерал Ігор Гордійчук. Стільки відповідальності відчувалося у словах співрозмовника! Війна, загибель батька — Героя Майдану зробили хлопця не по роках дорослим.
Розмовляли невдовзі після катастрофи літака Ан-26, що розбився під час навчально-тренувального польоту. «Наш курс був у групі пошуку, — каже Едуард. — Вночі обстежували територію навколо місця падіння літака. Шукали уламки…»
Запитую про інформацію, що її поширили після катастрофи на окремих інтернет-сайтах. Нібито після трагедії курсанти почали писати заяви на відрахування з університету.
— Не знаю, хто б хотів залишити університет, — каже Едуард. — Серед моїх однокурсників нема таких. Якби це сталося з кимось із старшокурсників, ми б точно довідалися про це. Не чув нічого. В мене самого навіть думка не закрадалася піти з університету. Ще зі школи хотів стати військовим льотчиком. Тепер мрія здійснилася. І що — відмовитися від того, чого так прагнув?..
Едуард виховувався у бабусі Надії Філімонівни. Його мати на заробітках за кордоном. Батько, Леонід Полянський, працював залізничником у Жмеринці. Під час Революції Гідності перебував на Майдані у Києві. 20 лютого 2014-го загинув. Едуард тоді навчався у п’ятому класі. Через два роки він поділився з бабусею своєю мрією. Сказав, що хоче стати льотчиком, щоб літати на військових літаках. Вона сприйняла це як дитячу фантазію. Але наступного року хлопець здивував ще більше. Повідомив бабусю і дідуся, що має намір навчатися у військовому ліцеї.
Переконати дитину не робити цього дорослим не вдалося. Син нагадував їм про батька. Казав, що той був сміливим, інакше б не пішов туди, де стріляють. І він хоче бути захисником. І буде таким сміливим, як тато.
У Київському військовому ліцеї імені Богуна Едуард одразу зарекомендував себе старанним і відповідальним. Про такого ліцеїста викладачі повідомили начальнику навчального закладу генералу Ігорю Гордійчуку. Невдовзі Едуард став у нього помічником. Мав можливість спілкуватися. Генерал цікавився подальшими планами ліцеїста. Едуард відкрився, як перед батьком. Хоча, каже, боявся це робити.
— Чому?
— Раптом генерал порадив би щось інше, а не університет льотчиків, — розповідає хлопець. — Що тоді? Але він підтримав мене. Та ще й дав пораду. Сказав, на які предмети треба налягти, аби успішно пройти випробування в університеті.
Після того відвідував додаткові заняття з української, математики й англійської. На ці предмети зареєструвався на складання ЗНО. Тут уже бабуся підтримала внука. Оплачувала репетиторів.
— Коли бабуся зрозуміла, що я справді хочу стати льотчиком, сказала слова, які я не забуду ніколи, — продовжує Едуард. — Та робота буде хороша, яку любиш. Думаю, професія льотчика для мене буде хороша. Дякую і бабусі, і генералу Гордійчуку, які підтримали мій вибір.
Нинішньої осені в Едуарда була ще одна важлива подія. Він отримав від держави кошти на придбання житла. Наданих 600 тисяч гривень вистачило б на придбання квартири в Жмеринці. Однак хлопець розмірковує по-іншому. Мріє придбати житло в Києві, можливо, в Харкові. Каже, нехай то буде невелика квартирка.
— Я збирав татову пенсію, гривня до гривні, не витрачав ні на що грошей. Можливо, щось вдасться знайти. Але зараз мені не до цього. На першому плані — навчання. Навіть до бабусі не вдалося з’їздити жодного разу, відколи почався навчальний рік…
Фото надано Едуардом Полянським.
