Дмитро Красногрудь (позивний «Мир») — лейтенант, командир розвідувального взводу 137-го окремого батальйону морської піхоти 35-ї окремої бригади морської піхоти, який загинув при виконанні бойового завдання в районі населеного пункту Зайцеве, що в Бахмутському районі Донецької області.
Більшість лиманців лише тепер дізналися, що Дмитро Анатолійович майже з самого початку антитерористичної операції на сході країни перебував на службі у Збройних Силах і поклав своє життя на боротьбу за незалежність і свободу України.
Прощання із загиблим Героєм відбулося в Свято-Лаврентіївському храмі, що на міській вулиці Пушкіна.
Останнє завдання розвідника
13 липня розвідники на чолі з командиром взводу Дмитром Красногрудем отримали наказ командира батальйону дорозвідати всі підходи до позицій Збройних Сил України. Треба було встановити можливі підходи ворожих диверсійно-розвідувальних груп.
Під час виконання завдання командир опинився на мінному полі, на якому спрацював вибуховий пристрій. Офіцер дістав численні поранення й загинув на місці.
Командувач ООС наказав запросити режим тиші, щоб вивезти тіло загиблого. Начальник української сторони Спільного центру з контролю та координації за підтримки СММ ОБСЄ таку згоду найманців отримав: режим тиші було погоджено з 14.00 до 18.00 того ж дня, коли загинув наш земляк Дмитро Красногрудь.
Групу з евакуації сформували представники СЦКК, розмінувальники. Бійці супроводу були одягнені в білі каски та білі жилети. До групи також увійшов військовий медик.
Метрів за п’ятнадцять від місця загибелі командира розвідвзводу найманці влаштували засідку. Евакуаційна група була розстріляна одразу з трьох боків. Сержант взводу розвідки, який ішов першим у групі, прийняв весь вогневий удар на себе і був поранений.
Після перегруповання один з розвідників та медик спробували допомогти пораненому побратиму, але вогонь з ворожого боку не стихав. Розвідник дістав контузію. Його зуміли евакуювати бійці з інженерно-саперної групи.
Військовий медик загинув на місці. Тіла обох загиблих — командира розвідвзводу та медика — забрали найманці. Варто нагадати, що українська евакуаційна група була неозброєною і маркованою білими пов’язками та касками. Це загальноприйнята практика для кожної сторони збройних конфліктів.
Найманці порушили всі міжнародні і гуманітарні норми щодо гарантій, які були ними дані щодо режиму тиші, обстрілявши спочатку військовослужбовця з групи евакуації, який ішов попереду, а потім — медика та інших солдатів.
Лише 16 липня зусилля командування ООС привели до того, що тіло лейтенанта Дмитра Красногрудя передали врешті-решт на територію, підконтрольну Україні. Наступного дня бойовики повернули і тіло військового медика Миколи Ільїна.
Бойовий шлях Дмитра Красногрудя
Строкову службу випускник міської загальноосвітньої школи № 2 Дмитро проходив у складі миротворчої місії Організації Об’єднаних Націй у Сьєрра-Леоне.
Її завданням було підтримання миру в цій державі в Західній Африці.
А на захист України Дмитро став майже на самому початку війни з гібридними російськими військами. Сержантом він служив у мотопіхотному батальйоні 93-ї окремої мобільної бригади «Холодний Яр». Участь у миротворчій місії послужила тому, що він отримав позивний «Мир».
Після закінчення контракту деякий час був на «гражданці», однак не витримав і повернувся до побратимів. Став командиром взводу 35-ї бригади морської піхоти.
Лейтенант Красногрудь завжди відзначався, як свідчать його командири та побратими, сміливістю, відданістю справі, готовністю до самопожертви. Був надійним побратимом, готовим будь-що прийти на допомогу, ризикуючи при цьому своїм життям.
І в останній свій вихід на бойове завдання Дмитро Анатолійович, як командир і мужня людина, йшов першим. Першим опинився на мінному полі, яке було нашпиговане смертоносними пристроями.
Чи знав офіцер-розвідник про небезпеку? Зважаючи на багатий військовий досвід, звичайно, знав. Але його ніщо не могло зупинити, він обрав бойовий шлях, яким ішов майже шість років.
Міг після закінчення першого контракту залишитися на «гражданці» -і не зміг, бо його побратими боронили Вітчизну, діставали поранення, гинули. Розумів, що мусить бути з ними.
Він брав участь у визволенні Мар’їнки, Авдіївки, боронив Піски, Трьохізбенку, Чермалик, воював в Авдіївській промзоні.
Побратими згадують епізод, що був найкращим свідченням відваги загиблого офіцера. У 2018 році бойовики вивели з ладу камеру спостереження, яка конче необхідна для діяльності Спільного центру з контролю та координації. Це було під Маріуполем у населеному пункті Михайлівка.
Камера розміщувалася на високій щоглі, що була як на долоні. Забратися на неї й виконати ремонтні роботи означало смерть. Ніхто з технічної служби не наважувався. Офіцер Красногрудь мовчки, прихопивши нову камеру, заліз на щоглу й оперативно замінив обладнання, яке пошкодив ворог. Усе це було виконано просто на очах у бойовиків.
Про цей випадок, гадаю, він нікому не розповідав. Не знали про це, напевне, і його рідні. Відомо про цей його вчинок стало зі слів побратимів, з якими в той час проходив службу.
Учасник резонансної операції
Специфіка роботи розвідників така, що часто не підлягає розголошенню. Але одна успішна бойова операція трирічної давності стала резонансною не лише на просторах Інтернету, її обговорення відбувалося на найвищих політичних рівнях.
У 2017 році було проведено спеціальну операцію, під час якої українські розвідники взяли в полон військовослужбовця 22-ї бригади спеціального призначення головного розвідуправління генштабу РФ Віктора Агєєва та ліквідували кадрового російського офіцера Олександра Щербу. Це сталося на території Луганської області в районі села Желобок.
Керівником спецоперації був Дмитро Красногрудь. Успіх став можливим завдяки його досвіду й мудрості командира.
Взяття в полон російського військовослужбовця Віктора Агєєва стало ще одним підтвердженням наявності російських військ у Донбасі. Спочатку міністерство оборони РФ не визнавало факту його перебування на військовій службі. Воно заявило, що полонений був звільнений з військової служби у 2016 році, а тому не є кадровим військовиком.
Однак в інтерв’ю засобам масової інформації його мати розповіла, що після завершення строкової служби її син у березні 2017 року підписав контракт і залишився в армії. Це було підтверджено також його колишніми колегами по службі та друзями.
Після цього вищим владним структурам Росії нічого не залишалося, як визнати Віктора Агєєва полоненим. До речі, він дав інтерв’ю українському телевізійному каналу, в якому визнав, що до «ЛНР» його відправило військове керівництво. Агєєв дав важливі свідчення про перекидання російських військових на Донбас.
Спецоперація за участю нашого земляка не лише мала велике військове значення, а й стала важливою політичною подією, завдяки якій укотре розкривалася брехливість заяв російських кураторів сепаратистських сил.
За цю операцію, за відвагу і професіоналізм при виконанні інших бойових завдань Дмитра Красногрудя тоді було відзначено низкою нагород, зокрема медалями «За військову службу Україні» та «Захиснику Вітчизни».
У вічність пішов — не у забуття
Дмитро Красногрудь віддав найдорожче, що має кожна людина, — життя — за Україну, за її мирне існування, за визволення її законних територій, котрі тимчасово окуповані ворогом. Після себе залишив двох синів. Гіркоту непоправної втрати та безмежний біль відчувають батьки, у яких він був єдиним сином, дружина.
Залишив Герой світлу пам’ять у серцях усіх, хто мав щастя знати його і в мирному житті, і на військовій службі. Довелося спілкуватися з колишніми однокласниками Дмитра Анатолійовича, з вуст яких почув лише хороші слова про шкільного товариша, який не забував про них, спілкувався.
Герой пішов у вічність, але не в забуття. Важливо і нам не забувати про те, що Дмитро Красногрудь віддав життя, захищаючи рідну землю, нас з вами.
Вільна енциклопедія «Вікіпедія» вже вмістила сторінку, присвячену нашому земляку, захиснику України Дмитру Красногрудю.
Завершити матеріал хочу рядками з вірша:
В серцях людських ніколи
не загинуть
Солдати, що свої
розкрили крила.
Розкрили й захистили
ними нас...
«Це була людина з великої літери, справжній герой. Першим ішов у бій, ніколи не залишав своїх побратимів напризволяще, був чуйний, добрий.
Я пишаюся тим, що мені довелося служити з ним пліч-о-пліч. Вважаю його взірцем бойового офіцера, бо він не відсиджувався в штабі, завжди був на «нулі». У нього було професійне відчуття розвідника, а у супротивника він викликав жах».
«Дим», побратим загиблого військовослужбовця.
«Діму я знаю з самого початку війни, це був патріот України. Це людина, за якою йшли люди, вірили йому на всі 100 відсотків, вірили, що він їх не підведе. Він дуже не любив брехні, завжди вчиняв справедливо і був фахівцем своєї справи».
Полковник Вадим РИМАРЕНКО («Геолог»), командир частини.
