Ключ від рідного селища Турбів вручили земляки Анатолію Крючковському (крайній ліворуч) через 50 років після того, як він уже мав ключ від Сан-Франциско.
Фото надано обласним краєзнавчим музеєм.
Таким є символічний ключ від Сан-Франциско.
Фото автора.
Двадцять днів у реанімації провів Анатолій Крючковський. 60 років тому його і ще трьох армійських друзів врятували американці. 49 днів їхня баржа з пробитим дном дрейфувала у Тихому океані. Хвилі віднесли її від берега на 1700 кілометрів. Інформація про це облетіла увесь світ.
Нині Крючковський — єдиний з живих цієї відважної четвірки. Тепер уже його рятують лікарі.
Анатолій Крючковський родом із селища Турбів на Вінниччині. Проживає у Києві разом з дочкою і зятем. Йому 81. Вісім років тому не стало дружини.
— Ви вчасно зателефонували, — розповідає у телефонній розмові. — Тільки нещодавно з лікарні виписали. Двадцять днів лежав у реанімації. Вижив, як кажуть, усім смертям на зло. Кажу лікарям: я ще не таке бачив в океані. Дивляться підозріло, мовляв, про що це він, який океан. Вони ж не знають моєї історії. Болячок зібралося цілий букет. Мене вже 12 разів оперували. А я щоразу повторюю слова Льоні Бикова: «Будемо жити!».
Згадує побратимів
Після фрази «Будемо жити!» запитую у співрозмовника, чи подобається фільм «В бій ідуть тільки «старики». Каже, що це його улюблена картина. Переглядав її десятки разів. Фразу «Будемо жити!» промовляв головний герой, він же режисер фільму Леонід Биков.
— Льоню шкода, — каже Крючковський. — Ми з ним були у гарних стосунках. Познайомилися під час однієї з презентацій картини. Душею відчули один одного. Молодим пішов від нас. Загинув в автокатастрофі. Але що то за аварія, чому вона сталася, як кажуть, на рівному місці? Все там дуже заплутано. Гарну людину втратили.
Крючковський згадує про трьох своїх побратимів, з якими у 1960-му провів 49 днів в океані. Асхату Зіганшину, татарину за національністю, був тоді 21 рік, він мав звання молодшого сержанта. Інші троє — рядові: Іван Федотов, Пилип
Поплавський, яким виповнилося по 20, наш земляк Анатолій Крючковський — на рік старший від них.
— Моїх хлопців уже нікого нема, — продовжує пан Анатолій. — Ваня Федотов і Пилип Поплавський померли раніше. Поплавський — земляк. Ми з ним разом на службу призивалися.
Торік поховали ще одного з їхньої компанії — Асхата Зіганшина.
— В Асхата 13 червня був день народження, — згадує Крючковський. — У 2019-му йому виповнилося 80. Того дня довго розмовляли з ним по телефону. Говорили про життя-буття. Не минулося без згадок про болячки. У такому віці їх вистачає у кожного. Не знав я тоді, що це буде наша остання розмова.
Через два тижні Крючковський знову зателефонував до Санкт-Петербурга, де проживав його військовий побратим. Телефонну слухавку підняла дочка. «Батько помер, — сказала сумним голосом. — Після дня народження зупинилося серце».
Турбів звучить, як музика
На батьківщині, у Турбові, пан Анатолій уже не буває. Здоров’я не дозволяє. Хоча їхати є до кого. Там проживає чимало рідні: племінники, їхні діти. Згадує також про давнього близького товариша Анатолія Павлюка. Й у Вінниці є родичі.
Спілкується з ними по телефону. Каже, слово «Турбів» для нього звучить, як музика. З дитинства без Анатолія не обходився в селищі жоден концерт.
Найхвилюючішою для пана Анатолія стала зустріч із земляками у Києві. Було це у 2010-му. Тоді якраз виповнилося 50 років з часу їхнього порятунку. Крючковський називає 7 березня 1960-го своїм другим днем народження.
Так ось, 10 років тому до Києва приїхав селищний голова Турбова Василь Завальнюк із земляками, до них приєдналися працівники обласного краєзнавчого музею. На зустріч з учасником дрейфу прийшли кияни. Вона відбувалася в одному із залів на Подолі. От як згадує про ту подію завідувач відділу обласного краєзнавчого музею Лариса Семенко:
— Ми вийшли на сцену з двома символічними ключами, — каже пані Лариса. — Селищний голова привіз виготовлений земляками з написом «Турбів». А я дістала ключ з написом «Сан-Франциско». Винуватець свята не чекав такого сюрпризу.
Коли побачив, що дістаю з пакета, не міг приховати хвилювання. Цей ключ йому вручили у далекому 1960-му у Сан-Франциско. Зробив це мер американського міста на знак пошани до людини, яка не втратила сили духу під час 49-денного дрейфу в океані. У 1977 році Анатолій Крючковський передав ключ на зберігання нашому музею. Ми ж привезли його до Києва, щоб нагадати про пам’ятний подарунок американців.
Ключ від Сан-Франциско зберігається у Вінниці
Символічний ключ від американського міста зберігається у Вінницькому обласному краєзнавчому музеї. Номер експоната — 577. Пан Анатолій отримав його з рук мера Сан-Франциско Джорджа Кристофера. Там є напис: «Ключ від Сан-Франциско, подарований містеру Крючковському. Приїздіть, будь ласка, знову».
Сан-Франциско — місто, куди прибули врятовані моряки.
7 березня 1960-го настав 49-й день їхнього перебування в океані. Він став днем їхнього порятунку. Вони були геть знесилені. Навіть вичерпувати воду перестали. Її набралося по пояс.
Спершу у небі пролетів літак. Після того над ними закружляв гелікоптер. Американський авіаносець «Кірсардж» повертався до своїх берегів з Японії. Першими судно помітили льотчики, які супроводжували військовий корабель. Після того було організовано операцію з порятунку людей.
Як згадує Анатолій Крючковський, корабельний лікар не залишав їх ні на хвилину. Коли подали їжу, хлопці не накинулися на неї, передали тарілку тому з них, хто в цей момент був далі. Ця незначна деталь вразила американців. Харчі для них готували за спеціальною дієтою.
Їм допомогли поголитися. Дали чистий одяг.
Ще тиждень корабель ішов до берега. Нарешті пришвартувався у Сан-Франциско. Тим часом світові медіа поширювали інформацію про врятованих військових. Про те, що четверо вижили 49 днів в океані, дізналися, без перебільшення, у всьому світі.
Під час зустрічі у мерії Сан-Франциско у подарунок від мера отримали символічні ключі від американського міста. Тоді ж мер уточнив, що такі ключі мають тільки двоє радянських людей: керівник держави Микита Хрущов і відома балерина Галина Уланова.
Після Сан-Франциско їм показали Нью-Йорк. У цьому місті також відбувалися зустрічі, інтерв’ю...
— Нас розмістили на дачі радянського посла, — розповідає Крючковський. — Досі пам’ятаю прізвище лікаря посольства, яка ходила біля нас, як рідна мама. Це була Валентина Озерова.
Із Нью-Йорка шлях проліг до Франції.
— Американці не раз запитували, як ми з голоду не загризли один одного, — згадує Крючковський. — Ми дивувалися. Нікому навіть на думку таке не спадало. З’їли гармошку, чоботи. Воду брали із системи охолодження двигуна баржі. Коли закінчилася, збирали дощову. Ділили справді по краплині. 27 січня, на мій день народження, хлопці у подарунок дозволили випити зайву краплю. Я відмовився.
Просто прожувати шкіру з чобіт неможливо. Зіганшин запропонував порізати її на шматочки, потім спалити і їсти попіл. Додавали трохи солідолу.
— Перед тим як зайнятися міхами гармошки, Ваня Федотов зіграв на ній вальс «Амурські хвилі», — розповідає пан Анатолій. — Вони не такі тверді, як шкіра чобіт. Під клавішами були ще м’якші частинки. Ми їх жували, не спалюючи.
Передумали нагороджувати Золотою Зіркою
Четвірка врятованих служила строкову службу в інженерно-будівельних військах. На самохідній баржі «Т-36» доставляли вантажі з кораблів, що не могли підійти до берега через недостатню глибину і наявність каменів. 17 січня 1960-го баржа стояла на розвантаженні в затоці острова Ітуруп. Розпочався шторм, судно зірвало зі швартовки і віднесло у відкритий океан. Вантаж викинуло на берег. Це стало причиною того, чому їх не шукали. Вважали, що вони загинули під час удару баржі об каміння. Батькам надіслали повідомлення про те, що військові зникли безвісти.
Одним із тих, хто зустрічав відважних хлопців у Москві, був Григорій Буртяк, він тоді очолював обласний комітет комсомолу. Його вже немає серед живих. Пригадую, Григорій Якович багато розповідав про те, як хлопці протягом місяця після повернення проводили зустрічі у трудових колективах Москви.
Тим часом обласній владі доручили готувати документи на присвоєння їм звання Героїв.
Але замість Героя дали ордени Червоної Зірки. Буртяк казав, що хтось із тодішніх високих чинів засумнівався у необхідності присвоювати найвище звання. Мовляв, їх же врятували американці. Виходить, що й американців треба буде нагороджувати.
Вінниця.
Хроніка дрейфу: 49 днів в океані
17 січня 1960 року на Далекому Сході в затоці острова Ітуруп під час шторму в океан викинуло самохідну баржу «Т-36» з чотирма солдатами.
27 січня одному з них — Анатолію Крючковському — відзначили 21-й день народження — з’їли попіл зі шматочків виварених у воді і спалених на вогні чобіт. Жодних харчів у потерпілих не залишилося.
2 березня — екіпаж баржі вперше побачив корабель, але він був надто далеко, подати сигнал не мали можливості.
4 березня ситуація з кораблем повторилася, так само без успіху подати сигнал.
7 березня потерпілих побачили з гелікоптера американські військові. Підібрали на борт авіаносця «Кірсардж» військово-морських сил США.
15 березня авіаносець зайшов у порт Сан-Франциско.
18 березня — на знак поваги до мужності врятованих солдатів мер Сан-Франциско вручив кожному з них символічні ключі від міста.
29 березня — героїчну четвірку зустрічала Москва.
