Юна ткаля і співачка Юлія Кіщук.
Наталія Кіщук зі своїм помічником — сином Ярославом.
Розгорнуті на жердках барвисті килими вздовж дороги — сигнал того, що наближаємося до села Яворів Косівського району. Продавців біля них не видно, але реклама спрацьовує. Село має велику довжину, тож таких імпровізованих виставок ліжників тут можна побачити немало.
Династії плекають традиційні промисли
У Яворові ліжникарством займаються майже тридцять сімей. Передають із покоління в покоління секрети давнього гуцульського промислу, який нині на піку популярності. Туристи сюди приїздять по тепло і красу. Хтось — придбати затишну вовняну ковдру та колоритний одяг або замовити ексклюзивну річ. Багато охочих приміряти на собі традиційні гуцульські одяганки та зробити фотосесію на згадку у новому образі. А ще — просто помилуватися ручною працею.
Залюбки надає таку можливість відома далеко за межами Яворова сім’я Ярослава та Наталії КІЩУКІВ. Простора господарка поділена на житлову зону, майстерню та виставковий зал. Туристів зазвичай приймають на другому поверсі салону. На стінах — розмаїті за розміром, колоритом і навіть назвою ліжники: пасатий з очками, ромбами, кривий з очками або без, в кольорі чи природного забарвлення, як килим на підлогу чи покривало на ліжко. Є навіть об’ємні гобелени.
Усміхнена господиня Наталія Кіщук зустрічає гостей у традиційному гуцульському вбранні. Розповідає від початку: як навесні вправні сільські майстрині-перукарі стрижуть овець. Зі збитого руна сформувати нитку не вийде, тож опісля цю вовну розправляють. За спеціальним чесалом цей процес демонструє син — одинадцятикласник Ярослав. Далі йде процес сортування вовни за відтінками.
Господиня сідає за самопрядку. Натискає ногами на педаль для автоматичного зсукування нитки. Каже, що цей процес легкий, треба тільки призвичаїтися.
А далі — як у давній казці: приспівуючи, сукає вручну на веретено нитку із руна восьмикласниця Юлія. Солістка вокальної студії Косівського районного будинку культури виводить вправно та дзвінко про гуцулика, чиї вівці по горах ходили. Ще й убрана в традиційний одяг-убирю. Таке враження, ніби перенеслися в минуле.
Далі в шикарній гуні (верхньому чоловічому одязі з овечої шкури) виходить до гостей сам господар. Ярослав доповнює колоритну картину. А дружина Наталія тим часом сідає за станок і демонструє процес ткання. Вправними руками складає рядок до рядка — і вже вимальовується візерунок майбутнього виробу.
«Давнім гуцульським промислом займалися мої бабуся та дідусь, і мене привчили. Мама Марія Рибчук працювала колись на художньому комбінаті разом із односельцями. Треба було виконати норму: два—три ліжники на місяць. То було вигідно. Позаяк працювали вдома, був час на власне господарство. Ткали переважно жінки — на продаж, на замовлення та в обмін на якусь продукцію. Мама має звання майстра народного мистецтва. І дотепер тче, хоча справа ця нелегка. То треба любити, не боятися вовни, що наче повсюди, інших незручностей», — розповідає Наталія.
Без чоловіків ніяк
Кіщуки виготовляють ліжники різних розмірів. Господар Ярослав веде до майстерні, де є кілька станків. Кожен налаштований на певний стандарт. Їх обслуговування — то вже чоловіча справа. Ще мають власних овець. Та снаги вистачає.
«Ми налагодили випуск домотканого полотна із вовни. Маємо замовлення із Польщі. Там із нього шиють давній гуральський (селянський) одяг. Хотіли там на місці налагодити виробництво, перевезти кілька верстатів, та не вийшло. Кажуть, що в нас, гуцулів, то краще виходить, і традиційно має робитися саме на Гуцульщині», — каже Ярослав.
Виткати ліжники — лише півсправи. Тепер настає час валяння виробів. Для цього в селі є спеціальні майстри Павлюки, котрі родиною здавна займаються цією важкою справою. На річках чи потоках роблять спеціальні загати, щоб утворився водоспад. Після водяного виру у дерев’яному кориті виріб стає щільним. За всім процесом треба ретельно стежити, час від часу перевертати. А мокрий ліжник важить 6—8 кг... Автоматизувати тут не виходить.
Після червневої повені такі валила (дамби-укріплення) знищило потоком води, втрати великі.
Після просушування ліжники вичісують, аж тоді вони набувають товарного вигляду.
Почуватися, як королева гір
Знайшли себе вправні горяни і в дизайні одягу. Наталія Кіщук — учителька математики за фахом — не раз демонструвала свої колекції одягу на виставках. На знаменитому фестивалі «Лудинє-фест» у Косові в стилізованих гунях-цокованях, сучасних кардиганах, пальто, куртках та накидках її роботи дефілювали юні красуні, а гості заходу охали й ахали від краси.
«Це щось магічне, живе і безкінечно прекрасне... Почуваюся в гуні, як королева гір! Надягаю її — і душа наповнюється радістю, а тілу тепло, комфортно і приємно», — каже Наталія.
У кожен виріб дизайнерка вкладає частинку своєї душі та краси навколишньої природи. Наталія вміє зачарувати своєю щедрістю. Навіть ліжники наповнює теплою енергетикою. Такі взимку і зігріють, і вилікують, а в спеку подарують прохолоду краще за кондиціонер. Ліжник наче наповнює будинок свіжим гірським повітрям, теплотою гуцульського вогнища та ароматами карпатських трав. Недарма то є неодмінний атрибут кожної гуцульської хати.
«Зовні на Гуцульщині все так красиво. Насправді бувають і суворі робочі будні, холод, мороз, коли замете-засніжить. Тому жити в горах без мистецтва неможливо. І ми вдячні нашим предкам, що передали нам ці знання, які дають можливість виживати й розвиватися», — акцентує Наталія.
І справді: автентика нині на піку моди. Важливо, що такий трудомісткий промисел дає дохід, щоб горяни мали стимул відновлювати традиції та зароджувати нові.
Івано-Франківська область.
Фото автора.
