Але якщо раненько, коли ледь пробиваються перші сонячні промені, опинитися біля Корнина на шосейній дорозі, ви побачите жінку, яка їде велосипедом до села Липки. І так щодня: у дощ і сніг. Упродовж трьох років. Жодного разу не запізнилася на урок, не відпросилася і навіть... не хворіла. А ще — на її робочому столі в учительській Липківської середньої школи ім. М. Шпака завжди лежить люстерко: охайність — понад усе... А головне: Анастасія Дятел — не тільки талановитий педагог, а й мужня матуся, яка чекає з передової одразу трьох(!) членів своєї родини.
П’ятнадцять літ тому Анастасія Іванівна вийшла на пенсію за вислугою років. Однак після того як у Липківській школі виникла нагальна потреба у вчителеві фізкультури, погодилася знову працювати з дітьми. Відтоді третій рік щотижня долає понад десяток кілометрів від Корнина до Липок. Додатково взялася викладати фізкультуру ще в одній — Кривенській — школі.
— Непросто на 72-му році життя вчителювати, — зізнається Анастасія Іванівна. — Кажу директорові Липківської школи Надії Бас: «Шукайте людину». А вона: «Я вже знайшла». «Кого?» «Вас»...
Так і працюю. Мені шкода дітей. Бо урок фізкультури — це рух і здоров’я. Дітвора нині надміру захоплюється соцмережами та Інтернетом, тож їм вкрай потрібно хоч трохи фізичної активності. Скажу без зайвої сором’язливості: діти мене люблять. Намагаюся бути не просто вчителем, а другом. Дуже хороший 11-й клас у мене, особливо Дмитро Лановець, який виконує всі фізичні вправи на 12 балів (насправді таких дітей небагато).
А ще дуже люблю гумор. Приємно, що мене поважають у колективі. А коли їду на велосипеді — всі, кого зустріну, посміхаються, вітаються. Щаслива також, що маю багато учнів...
...Народилася Анастасія Іванівна 1949 року в багатодітній родині села Гришки Деражнянського району на Хмельниччині. Мати сама виховувала шістьох дітей (один чоловік загинув на фронті, а другий помер до народження наймолодшої доньки). Усі здобули вищу освіту. Анастасія 1972 року закінчила фізкультурний факультет Вінницького педінституту, за направленням приїхала в село Мохначка Попільнянського району. Та в районі вирішили, що «фізрук» більше потрібен у смт Корнин і на додачу в селі Білки. Відтоді Анастасія Іванівна почасти пішки ходила до Білок. Пропрацювала вчителькою фізкультури в Корнині до 2002 року. Виховала трьох дітей. Старша донька Лариса Бишовець разом із чоловіком нині служать у лавах медзабезпечення Збройних Сил України, середня Юлія має родину та працює на керамічному заводі в Казахстані, а молодший син Павло Марчук рік тому приєднався до команди госпітальєрів старшої сестри...
— Як сталося, що троє з вашої родини вирушили на фронт?
— Лариса закінчила Житомирське медучилище та працювала операційною сестрою в одному з пологових будинків Києва. Під час Революції Гідності, коли почали розстрілювати людей, донька добу працювала, а три доби на Майдані рятувала поранених, варила борщі, пекла пиріжки. І я підвозила зрази й пироги. З початком війни 2014 року Лариса допомагала фронту в «Кухарській сотні»: сушили овочі-фрукти, готували чаї. Спершу, коли українська армія ще не стала на ноги, наші воїни вимушені були їсти навіть вужів чи випадково впольованих тетеруків. Тому «Кухарська сотня» через волонтерів розповсюджувала по всьому фронту сухі борщі, для приготування яких достатньо склянки окропу. Я також збирала продукти для українського війська: консервацію, мед, горіхи передавала київським волонтерам. Якось надіслала солдатам відеопривітання: на тлі бусика з продуктами зробила шпагат і сказала:
— Хлопчики, рідні! Тримайтеся там, на фронті. А ми вас будемо підтримувати тут, у тилу...
На початку 2016 року я чекала Ларису на свій день народження — 21 січня. А вона все не їде.
— Доцю, невже не приїдеш? — запитала по телефону.
Онука Марина, яка сиділа поруч, раптом заплакала:
— А мама в госпіталі. На фронті...
Виявилося, Лариса ще у вересні таємно від мене вирушила на передову... Ви розумієте, що тоді зі мною було...
Навесні 2019 року в Ларисиній команді госпітальєрів, які вивозили поранених з поля бою, загинув водій. Приїхали дочка із зятем на ротацію й запропонували синові Павлу бути водієм швидкої.
— Мамо, ти мене відпускаєш? — питає.
Що могла відповісти?
— Я не відпускаю. Але ти вчиняй так, як підказує твоя совість...
І він пішов... А я тепер... (Плаче)... У березні минув рік, як син Павло на передовій. Кажуть, що стоятимуть, доки треба буде. Не хочуть, щоб Україна верталася під гніт Росії.
Вони мене запевнили, що там дуже добре... А це — 800 метрів від позицій російсько-сепаратистських терористів. У селищі Золотому наші війська відійшли з попередніх місць, а тепер у їхніх бліндажах сидять вороги. Уявіть, в якому пеклі там наші воїни...
Хвалити Бога, що медсанчастина нині не в окопах, а в одній з покинутих будівель. З ними чотири водії, два лікарі — хірург і стоматолог, а також собачка Мурат, киця і п’ятеро кошенят...
Дехто закидає, мовляв, пішли воювати заради грошей. А я кажу: «Поїдьте і посидьте там хоч одну ніч. Вони щодня переживають те, що вам не під силу витримати й однієї доби». У перші роки під Авдіївкою Ларисі з чоловіком доводилося ночувати на нарах у бетонованому бункері під землею, куди ледве повітря надходило...
— Не кожна людина в тилу може уявити, що відчуває мати, коли одразу троє дітей щодня на межі смертельної небезпеки...
— Так. У селі кажуть різне. Мовляв, навіщо відпустила Павла. Як я могла не пустити? Це його вибір. Хто піде, якщо не піде Павло? А швидка необхідна, щоб рятувати синів, які воюють і в яких стріляють снайпери...
Звісно, я не сплю ночами. Боюсь нічних дзвінків. Щодня телефоную, цікавлюся... Часом після напівбезсонних ночей мені треба виходити з дому о шостій ранку, сідати на велосипед та їхати до Липківської школи. Дуже важко. Але треба. От сьогодні я провела шість уроків і не втомилася. Та доки заїду додому — втомлюся. А ще ж внучка Марина є у Києві — закінчила чотири курси Торговельно-економічного університету з відзнакою. Мушу її підтримувати...
Фото автора.
