На знімку: Іван Кам’янчин на могилі побратима.

Івана Кам’янчина з Петром Полицяком доля звела на Яворівському полігоні, де разом з іншими бійцями гартували бойовий дух, вдосконалювали солдатську виучку перед відправленням у зону проведення антитерористичної операції на сході України. А вже на Донбасі разом з іншими українськими лицарями обороняли донецький аеропорт — свідка величі подвигу захисників Вітчизни, які впродовж 242 днів у неймовірно складних умовах захищали цей стратегічний об’єкт.

В історію війни навічно вписаний епізод, коли в січні 2015 року саме командир взводу Іван Кам’янчин разом із командиром відділення Петром Полицяком, який добровільно погодився на ризикований крок, більш як півтора кілометри у 26-градусний мороз і набридливу хурделицю, без зброї і бронежилетів (саме за таких умов проросійські сепаратисти погодилися прийняти пораненого і передати його українській стороні для лікування), в суцільній темряві, на межі фізичних сил і виснаження виносили тіло тяжкопораненого товариша Ігоря Римара. Щоб не розкрити ворожій стороні найкоротший шлях до українських позицій, обом захисникам аеропорту довелося петляти по місцевості, ускладнюючи собі курс. Не виключалося, що на їхньому шляху могли трапитися заміновані ділянки аеропорту. Слава богу, минулося.

На фініші цього маршруту обидва воїни так знемогли, що навіть впустили у свої душі осколки зневіри і відчаю. Кожен крок давався з неймовірними зусиллями, але справді це були кроки солдатського подвигу, а для одного з них — кроки у безсмертя. Мабуть, у ці хвилини їм допоміг Всевишній, бо в тумані крихтами згасаючих уваги і зору зафіксували вогні автомобіля «швидкої».

Згодом пораненого передали «сєпарським» медикам. Тоді обидва воїни мали коротку розмову з представником ворожої сторони — позивний «Шаман», який поцікавився, які ліки приймав поранений, щоб, бува, в подальшому лікуванні не ускладнити його стан. До речі, він дотримався обіцянки — незабаром Ігоря Римара передали українським медикам. На жаль, навіть невідкладні фахові їхні дії виявилися марними для пораненого «кіборга»: в один із останніх днів січня 2015 року Ігор Римар помер.

Непростим виявився і зворотний шлях Кам’янчина і Полицяка в розташування свого підрозділу. У нічній пітьмі воїни заблукали, тож виникла загроза натрапити на ворожі позиції. Однак і цього разу Бог їх милував...

Захисники аеропорту не забудуть ще один епізод війни, а саме  — 14 січня 2015 року. Тоді командир роти Віталій Любенко, командир взводу Іван Кам’янчин, а також Петро Полицяк зі своїм другом Володею Бузенком вивісили над одним із терміналів аеропорту український прапор. Власне, прикріплювали стяг молодші за віком і званнями Петро і Володя, а командири прикривали їх від ймовірного втручання «сєпарів» та російських армійців. До речі, підставою для тієї акції з прапором став Старий новий рік і християнське свято Василя. А ще — нестримне бажання дошкулити ворогам України...

17 січня 2015 року Іван Кам’янчин дістав поранення і невдовзі був евакуйований з аеропорту. Петро Полицяк до кінця залишався на бойових позиціях: звідти він і зробив останній крок у безсмертя...

На могилі Петра Полицяка Іван Кам’янчин запалив лампадку, помолився за упокій побратима, поспілкувався з батьками «кіборга» Вірою Миколаївною і Петром Володимировичем. І під час цієї розмови незримо був присутній «Чорний» — Петро Полицяк-молодший...

Фото автора.