Оператор групи телекомунікаційних систем бази озброєння РХБз Сил підтримки ЗС України старший сержант Микола Тріщ з позивним «Малевич» розповів про те, чому пішов добровольцем на фронт, як ледь не згорів у МТ-ЛБ, заїжджаючи у Донецький аеропорт, а також пояснив, чому після демобілізації знову прийшов до війська.

Микола Тріщ народився в селі Користова на Хмельниччині в сім’ї робітників. Після закінчення школи отримав повістку та пішов до армії. Службу проходив у військовій частині північного флоту СРСР, на підводному човні. Повернувся додому, до рідного Волочиська. Працював на місцевому заводі ВАТ «Мотор Січ». Це філіал запорізького об’єднання «Мотор Січ».

Із початком нападу російських найманців та бойових дій на сході України написав листа до хмельницького обласного комісара про залучення його добровольцем до участі в АТО. За розподілом потрапив до 95-ї окремої десантно-штурмової бригади. Після місячної підготовки на Житомирському полігоні в складі 90-го ОДШ батальйону вибув до Костянтинівки Донецької області. Звідти здійснив марш у Піски. Там пробув три доби, очікуючи наказу про ротацію в Донецький аеропорт.

«Мама не знала, що я у ДАПі був»

«Виїхали ми з ДАПу 24 грудня — вже через сепарські блокпости. Тоді якраз було те «перемир’я» з домовленостями. Пам’ятаю, ще поприїжджали кореспонденти, і я ІСТV даю інтерв’ю, а сепари почали обстріл.
Після того ще напоролися на осколок міни, пробили в машині колесо і так на спущеному скатові добралися до Костянтинівки. Там я побув 2 чи 3 дні, і сказали, що можна їхати у відпустку на Новий рік додому.
А моя мама не знала, що я був в аеропорту. Дружина знала, а всі інші думали, що я у Житомирі на полігоні «треную молодих бійців». Дружину я попередив, що якщо не телефонуватиму, то щоб не хвилювалася, бо там зв’язок пропадає... А коли мама телефонувала і питала, хто там стріляє, то я їй щось смішне розказував, мовляв, полігон же, а завтра поїдемо у Житомир до дівчат. А вона мені: «Сину! Ти що?! У тебе ж жінка є!». Я сміюся: «Жінка далеко — не бачить».
А потім показали те інтерв’ю, мама пішла на базар продавати перед Новим роком кріп і петрушку, то її одна жінка й питає: «Маню, як там ваш Микола?». Мама їй про полігон у Житомирі каже, а та їй: «Який полігон?! Я Миколу по телевізору бачила. Він у Донецькому аеропорту був». От мама тоді й дізналася».

— Прийшов ротний і сказав: «Їдемо!». В аеропорт виїхали 6 грудня 2014 року з Пісків десь о 20-й годині. Спочатку перебіжками у «дім сонця» забігли, потім — на «Купол», а вже там почали МТ-ЛБ вантажити. Зверху були ящики з патронами, з гранатами, баклаги з водою, дрова. Дрова збирали, які могли, бо одна пилка на роту, багато не наріжеш. У якомусь підвалі навіть знайшли розбиті упаковки італійського паркету, то теж у мішки зібрали, — згадує військовослужбовець.

Під час руху в аеропорт МТ-ЛБ, у якому перебував Микола, був обстріляний з «Утьоса». З восьми військовиків, які були в машині, шестеро дістали кульові поранення різного ступеня тяжкості. Баки з пальним були пробиті — машина горіла. Тоді пощастило. Механік-водій, якого теж поранили, знепритомнів. Однак через деякий час він якось очуняв, зумів запустити двигун та доїхав до ДАПу. На щастя, ніхто не загинув.

У ДАПі побратими назвали його «Малевичем». Бойовим завданням була оборона центрального входу в новий термінал.

— А «Малевичем» мене назвали, бо я маркером на стінах різні слова «нехороші» писав: «Слава нації! Смерть ворогам!», «Слава Україні! Смерть москалям!». Кажу: «Якщо, не дай Боже, щось станеться, то хай вони потім здирають». А як маркер закінчився, то я цеглою дряпав, — згадує Микола Ярославович.

З аеропорту виїхали 24 грудня — вже через сепарські блокпости. Новий рік зустрічав вдома, із сім’єю. Через деякий час демобілізувався.

Пішов знову працювати на завод.

— У мене супутникова тарілка вдома стоїть, і я кілька разів намагався вмикати російські канали. Дивлюся і думаю: «Нічого собі!». Там розповідають за той самий Донецький аеропорт, за те ж Опитне, за Водяне, за ту ж Авдіївку... Я ж там був і знаю, як воно було, а там таке, що на голову не налазить. То чому дивуватися, якщо навіть коли я повернувся і прийшов на завод, то хлопці, які дивилися російські новини, казали: «О, ти вже «людоїдом» став у нас», — розповідає «Малевич».

Стіна з написами «кіборга»

«А «Малевичем» мене прозвали, бо я маркером на стінах різні слова «нехороші» писав: «Слава нації! Смерть ворогам!», «Слава Україні! Смерть москалям!». Кажу: «Якщо, не дай Боже, щось станеться, то хай вони потім здирають». А як маркер закінчився, то я цеглою дряпав. Там є така фотографія, де внизу написано «Волочиськ».

Через деякий час Микола Ярославович, добре подумавши, вирішує знову повернутися до служби та підписує контракт із ЗС України.

Старшому сержанту Миколі Тріщу уже майже п’ятдесят. Однак він каже: «Якщо необхідно знову піти на передову — завжди готовий! Адже не я на їхню землю прийшов зі зброєю — російські окупанти до мене прийшли».

Служба зв’язків з громадськістю Командування сил підтримки.

Фото служби зв’язків із громадськістю Командування сил підтримки.