Він відкрив очі. В роті пересохло і був присмак пилу. В голові гуло і паморочилось. Нудило. Погляд ковзнув по лівій руці і грудях — «горка» була розірвана, через пошматовану тканину виглядали шматки синтепону, залиті кров’ю. Права рука потяглася до кільця «ефки», яка була завжди напоготові в правій кишені розгрузки. Він не хотів бути калікою, стати тягарем для сім’ї. Він це вирішив давно, ще тоді, коли вперше над головою просвистіли кулі, коли поруч розірвався перший ВОГ, а можливо, ще раніше...
Він ріс звичайним хлопцем. Як і всі його ровесники, влітку гостював у бабусі, ганяв на велосипеді, ходив із друзями на ставок, а ще любив мріяти. Інколи навіть сам вірив у свої вигадки. Будучи малим, багато читав і часто уявляв себе на місці героїв книжок: то мужнім капітаном, який веде свій корабель назустріч хвилям, то завзятим козаком, що боронить свою землю від ляхів і татар...
Болю не було. Перед очима пливла земля. В голові змішались думки. І, справді, все життя промайнуло перед очима. Це не були повноцінні спогади. Вони були більше схожі на метеорити, які яскраво спалахнуть у небі й одразу гаснуть. В очах боліло...
Потім була школа, вибір професії, університет, робота...
Що трапилось? Намагався зібратися з думками і пригадати останні події, але в голові був повний вінегрет і знову підступав напад нудоти...
А потім він зустрів Її. Просто ввечері йшов вулицею і раптом: БАЦ!!! Не знав, чи було то кохання з першого погляду, але шукав зустрічі з нею, хотів хоч на секунду її побачити. Боявся підійти і заговорити, навіть не знав як Її звати, а просто проводжав поглядом і після цього в серці ставало тепло-тепло, як колись у дитинстві, коли йому було років десять. Щойно зійшов сніг і перше весняне сонце зігрівало землю. Бабуся попросила нарвати молодої кропиви для зеленого борщу. Без борщу з кропиви весна буде не справжньою. Хлопчик пройшовся берегом річки, перейшов через кладку. Над його головою височіли пагорби. Який хлопчак відмовиться полазити по скелях? Піднявшись на один із пагорбів, він побачив на його схилах килим із сон-трави. Це було так гарно, так тепло...
Холодно. Чому так холодно? Щойно нібито світило сонце. Як це трапилось?
Завжди був обережний і... на тобі!
На все воля випадку. Вони зустрілись. Які вони були щасливі і закохані...
Як так сталось? Пригадався перший вихід. Ще зовсім зелені, необстріляні:
— «Клапан» викликає «Хату»! «Клапан» викликає «Хату»!
— «Клапан», «Хата» на зв’язку.
— «Хата», ворожа ДРГ підійшла впритул, тримаємось з останніх сил. Закінчуються набої...
— «Клапан», тримайтесь. Чекайте на допомогу...
Потім згадували бій з усмішкою, а тоді було невесело. Там же наші, троє своїх, як їм не допомогти. Плювати на наказ — хлопців треба рятувати. Вирушили втрьох. На підході до опорника ворог помітив підмогу і зосередив вогонь на ній. Який противний звук, коли куля пролітає повз, як вивертає, коли поруч розривається ВОГ. Ось уже боєць зайняв свою позицію, відчуваючи приплив адреналіну, відкинув кришку ствольної коробки на своєму ККМі, вставив стрічку в стрічкоприймач, пересмикнув затвор і: «А стрічка за стрічкою, набої подавай...»
Сєпари зрозуміли, що бліцкриг не вдався, а до затяжного бою вони не були готові і почали відступати. До світанку хлопці не покидали холодних окопів, чекаючи реваншу. Тоді пронесло. Як і багато наступних разів...
«Кохана, зрозумій, я не можу ховатись за твоєю спиною, у той час коли ворог шматує мою Україну. Ти тільки чекай, я обов’язково повернусь», — сказав чоловік і добровольцем подався на війну. Скільки бруду довелося вислуховувати від знайомих і не тільки: «За каво ваєвать пашьол, за Парашенка», «Ми вас туда нє пасилалі»...
І от знову сам напросився на передову. Була необхідність в артилерійській розвідці. Підібравши команду, хлопці вирушили на схід.
ДАП. Скільки горя, скільки материнських і дитячих сліз за цими трьома літерами. Скільки загублено життів і доль! Скільки захисників України він назавжди поховав під своїми руїнами...
Пальці лівої руки ніби рухаються. Знову пронесло?! Була б кістка, а м’ясо... наросте.
Права рука повільно відпускає гранату. Ось вже й допомога поруч.
«Командире, тебе поранено? Зараз джгут накладемо і до медиків», — з цими словами молодий, майже дитя, юнак вправно перетягнув руку. «Зараз буде легше», — і вколов «налбуфен»...
Як світить сонце. Весна. Ще один день народження!!!
Фото Олександра КЛИМЕНКА (з архіву «Голосу України»).
