Він заслужений журналіст України, лауреат літературно-мистецьких премій імені І. С. Нечуя-Левицького та імені Олеся Гончара. Ним написано багато серйозних і захоплюючих книжок та чимало газетних статей про діткливі проблеми минулого й сучасного України. Йому болять нинішні реалії мовної і культурної політики, що веде до формування національно індиферентного типу особистості.
У часи хрущовської «відлиги» в гарячих серцях молодих романтиків плекалась надія на вибур’янення карально-репресивної системи й тотальних заборон у сферах мистецтва та ідеології. Та зарано сподівались! Шалено запрацювала бюрократично-репресивна машина, й «відлига» перетворилась на «полювання на відьом». Як «націоналіста» студента четвертого курсу факультету журналістики Київського держуніверситету Вадима Пепу виключили з вишу за доносом «пильного» однокурсника, який украв зошит Вадима, куди той записував свої вірші й «крамольні» думки. На засіданні університетського парткому всіх шокували рядки його вірша, присвяченого Шевченку:
А поки що спи, Тарасе,
Прийдемо збудити,
Як почнем кайдани рвати
І волю кропити.
Тодішній міністр оборони Жуков видав наказ про позачерговий призов виключених із вишів на службу в армію. Тож Вадим відбував солдатську службу разом із такими ж ворохобними з Молдавії, Білорусії та кавказьких республік у Бузулуці Оренбурзької області та на горезвісному Тоцькому полігоні, де 1954 р. було випробувано на відкритій місцевості атомну бомбу. Так радянська влада дбала про спадковість поколінь.
Згодом з-під пера Вадима Пепи вийшли публіцистично-полемічного характеру книжки, що охоплювали широкий спектр проблем духовно-культурного буття українського народу. Ось лише деякі з них.
«Україна в дзеркалі тисячоліть» (2006). Спираючись на багатющий фольклорний матеріал, автор виводить на яв сумнівність поширеного штампа, за яким у період скіфського панування на теренах сучасного українського степу й лісостепу всуціль панувала іраномовна та давньоіранська міфологія й фольклор і населення було виключно скіфського походження. Ілюструється також теза про типологічну схожість античної й української міфологічних спадщин.
«Щедрик летить із Києва» (2018). Тут розлого розповідається про те, як космогонічні й космологічні уявлення далеких предків сучасних українців виринають у нашому фольклорі, особливо в обрядових піснях.
У 2019 році за авторства В. Пепи вийшла в світ книжка «Віч-на-віч з вічністю». Це осяжний (446 сторінок) полемічний твір культурно-історичного спрямування. Тут Вадим Іванович веде культурологічний діалог з професором історії, директором Гарвардського університету С. Плохієм, автором опублікованого 2015 р. у Нью-Йорку ґрунтовного дослідження «The Gates of Europe: a History of Ukraine». Український переклад з дещо зміненою назвою — «Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності» відзначений у 2018 р. Шевченківською премією. Під час дискусії Вадим Пепа обстоює інший погляд: першопочатки українського етносу сягають корінням у сиву давнину мисливських поселень на березі Десни і через довгу низку культур трансформуються в знайомі нам тексти колядок, щедрівок, замовлянь, збережених календарно-обрядових дійств на Різдво, Великдень, Зелений тиждень або Клечальну неділю, Купала, Спаса, Покрову.
На окрему розмову заслуговує видане 2019 року «Слово про антського короля Божа». Так титулував візантійсько-готський історик Йордан вождя антів, яких М. Грушевський визнає предками українського народу. В цій книжці автором висловлюється сміливе й несподіване для читача припущення: в тексті «Слова о полку Ігоревім» ретранслюється пам’ять про трагічну загибель вождя східнослов’янського племені (або кількох племен) Божа здогадно 375-го у війні проти чергових завойовників. І написане наприкінці ХІІ ст. «Слово о полку Ігоревім» було своєрідним переспівом (такий жанр писемного слова був не рідкісним явищем у середньовіччі) викладу трагічних і жертовно-героїчних подій, що відбулись кількома століттями раніше.
Не менш цікавий роздум автора про походження терміну «слов’яни», до якого він долучає текст «Рейнської глоси до Псалтири Одальріха».
За радянських часів у Москві трактували «Слово» як пам’ятку трьох братніх народів — російського, українського, білоруського. А вже в 5-томній «Энциклопедии «Слова о полку Игореве», виданій 1995 р. у Санкт-Петербурзі, написано — «шедевр русской литературы».
Наскрізною лінією усієї творчості Вадима Пепи незмінно постає глибоке переконання автора в давності українського роду і його мови, в неперервності процесів розвитку цих феноменів. І якщо десь у запалі полеміки Вадим Іванович вдається до певних перебільшень, то це виправдовується загальним пафосом його творів.
Побажаймо ж Вадимові Івановичу ще довгих літ життя у здоров’ї, наснаги на нові книжки.
Володимир Ятченко, доктор філософських наук, професор Державного університету телекомунікацій.
