Відповідь на це запитання відома з Інтернету. Оскільки в царські часи всі свята відзначали гучними пострілами гармат, а пляшки шампанського відкорковують теж з гучним «пострілом», тому Новий рік — і свято не свято, якщо не стрельнути в стелю корком із пляшки ігристого! Усе просто. На цьому коротенькому поясненні зазвичай і ставлять крапку. І даремно, бо це пояснення... неправильне.

Таємний рейс

Усе починалося цілком таємно. Темної ночі, в перших числах червня 1814 року в порту Руана докери швидко заносили на палубу зафрахтованого голландського судна «Добрі наміри» якісь важкі ящики, накриті темною тканиною. Зранку «голландець» вийшов у море й пішов малим каботажем, праворуч по курсу тримаючи узбережжя Нормандії.

Так французька фірма Clicquot-Ponsardin із Реймса, столиці регіону Шампань-Ардени, випереджаючи конкурентів, першою відправила 10 тисяч пляшок шампанського в Російську імперію. Уже 6 червня «Добрі наміри» швартувалися у «Великому порту Санкт-Петербурга». Через два дні сюди прибула ще одна партія дивовижного напою.

Це було шампанське й сьогодні відомого бренда «Вдова Кліко, жовта етикетка» (Veuve Ckicquot, etiquette juane). «Вдова» одразу ж підкорила серця всіх офіцерів столиці. Й було за що! По-перше, фірма з Реймса першою застосувала тоді невідому технологію реюмажа, за допомогою якої під час етапу другого бродіння напій позбавляють мутного дріжджового осаду, її шампанське було прозорим і не мало гіркуватого присмаку, в ті часи характерного для інших ігристих вин. По-друге, то було вінтажне вино, тобто не купаж, а напій, зроблений з урожаю винограду одного року, що цінили дуже високо. На жовтій етикетці з фірмовою монограмою VCP стояв романтичний напис — Vin de Bouzy 1811 de la Comete (Вино з Бузі року комети). Річ у тім, що в 1811-му нічним небом промчала яскрава комета, тому в легенди ця партія «Вдови» увійде ще й під назвою «Вино комети».

Ну, і якість! Як згадував сучасник, це шампанське було «жовте, як золото, солодке, як нектар, міцне, як найкращі угорські вина, а піна була такою, що коли його відкривали, разом із пробкою на підлогу виливалося одразу півпляшки».

Символ престижу

«Вдова» вартувала шалених грошей — 12 рублів за пляшку. Для порівняння: за рубль можна було купити мішок картоплі, кварта кубинського рому коштувала 30 копійок, чверть відра горілки — трохи більше рубля, а дороге вино — 5 рублів за пляшку 0,7 літра.

Але офіцерів ціна не бентежила. «Вдову» обожнювали гусари. У кавалергарди брали тільки тих, хто міг випити залпом 10 стопок ігристого поспіль і «бути в нормі». «Кирасиры Ея Величества не спрашивают вин количества», — казали офіцери лейб-гвардійського полку, коли доходило до шампанського. Особливим шиком було таке. Офіцер мав зайти в ресторацію, замовити «Вдову», недбало надпити з півкелиха, знічев’я викурити модну тоді папіросу, встати й гордовито, не поспішаючи, вийти на вулицю, залишивши на столику майже повну пляшку шалено дорогої «Вдови» й лише трохи надпитий келих з ігристим.

Цікаво, що на батьківщині шампанського в ті часи надавали перевагу Pеrrier Jouet (Пер’є Жуе), яке мало надзвичайний смак і духмяний запах. В Англії пили Mumm, найкраще тоді сухе шампанське (брют). А в обох столицях Російської імперії вибирали найдорожче. Delbeck, яке постачали в усі королівські двори Європи. Популярне Mercier (Мерс’є). Mumm (Мум), яке найбільше цінили кирасири. Cachet blanc (Каше блан, тобто «Біла печатка»). Moet (Мое) з міста Еперне, перше марочне шампанське, напрочуд вишукане.

Одне слово, ігристе стає символом престижу. Його оспівують у віршах поети. Олександр Пушкін писав:

«Вдовы Клико или Моета
Благословенное вино

В бутылке мерзлой для поэта

На стол тотчас принесено».

Престижності напою додає і те, що він стає одним із найбільш вживаних при царському дворі. Нехай тут більше налягали на сухі червоні «Шато-Лафіт» і «Медок» із Аквітанії та міцну «Мадеру», проте без ігристого не миналося жодне свято й жодне застілля. Імператор Олександр II так любив шампанське Louis Roederer (Луї Редерер), що в 1876 році фірма випустила його улюблене кюве у спеціальній гранованій кришталевій пляшці. Це шампанське й досі відоме під назвою Cristal.

До речі, якщо офіцери не зраджували «Вдові Кліко», то письменники кінця XIX — початку XX століття обожнювали «царський» «Редерер». Один із поетів Срібного століття декламував:

«Когда моторов вереница

Летит, дрожа,
на «Острова»,
Когда так радостно
кружится
От «Редерера» голова».

Рецепт від поета

Не дивно, що країна просто божеволіє від шампанського. Його починають пити не тільки офіцери, аристократи та поети, а й купці, міщани й навіть кадети та студенти — ці, щоправда, могли дозволити собі таке задоволення тільки в складчину й лише наприкінці XIX століття, коли ціна ігристого впала до 3—4 рублів за пляшку.

Якщо в часи Тараса Шевченка й Пушкіна обіди починали з «Шато-Лафіт» і закінчували шампанським, якщо вина вживали за суворим регламентом, певне — до обумовленої страви, то з середини століття шампанське вже п’ють навіть «під суп», і лише «справжні гурмани, — згадував сучасник, — беруть у руки келих з ігристим, тільки коли подають смаженину».

З’являються страви з... ігристим. При дворі на свята готують стерлядь, стушену в шампанському. Гусари запивають смажене компотом із сухофруктів на кюве. Є кілька десертів у соусі з ігристим («Маркіз» та інші). На початку XX століття шалено популярним стає десерт «Ананаси в шампанському». Страву вигадав відомий радянський поет, етнічний українець Володимир Маяковський. Але популярним десерт став завдяки однойменному віршу його друга — поета-футуриста Ігоря Сєвєряніна. У вірші, зокрема, звучить:

«Ананасы в шампанском! Ананасы в шампанском!
Удивительно вкусно,
искристо и остро! (...)
Стрекот аэропланов.
Беги автомобилей!
Ветропросвист экспрессов!
Крылолет буеров!
Кто-то здесь зацелован!
Там кого-то побили!
Ананасы в шампанском —
это пульс вечеров!»

Божевілля навколо шампанського стало таким, що ним п’яні офіцери навіть поїли коней.

Із Нового Світу

Українська шляхта ігристого не жалувала. У нас ще з XVIII століття нащадки козацької старшини орієнтувалися на Німеччину, тож надавали перевагу рейнським винам і мальвазії та своїм напоям — медам, добрій горілці й настоянкам — калганівці, анісівці...

Незаможні родини подавали до столу домашні наливки — з вишень, тернослива, малини, чорниці. Шампанського не вживали — дорого!

Це видно й по літературі. Якщо в російській поезії згадки про французький напій — річ цілком звичайна, то в українській — ніби шампанського й не існувало. З класики згадуєш тільки рядки білого вірша незбагненного Василя Стуса:

Ми сиділи
за пляшкою шампанського

В тихенькому прокуреному кафе...

Єдине місто, де шампанське з початку XX століття пили, — це Одеса, неоголошена столиця та найбільше тоді місто України. У Києві ж ще «ходили обідати додому», що вважали ознакою глибокого провінціалізму. Перші ресторани в місті з’явилися в останній третині XIX століття. Шампанське в них подавали, але традиція пити його без міри приїхала в Київ у 1918-му, разом із петербурзьким офіцерством, що тікало від більшовиків під захист українського війська Павла Скоропадського. Грандіозні пиятики в київських рестораціях зі смаком згадує в своєму романі «Мир хатам, війна палацам!» забутий тепер прозаїк Юрій Смолич.

Але перше шампанське в Російській імперії виробили в Україні.

У селищі Новий Світ (біля Судака) польський князь Лев Голіцин у 1878 р. заклав насадження винних сортів виноградників і звів завод шампанських вин. Перший розлив ігристого тут зробили в 1890-му. Якість його була чудовою і вже за шість років шампанське «Коронаційне» поставили до імператорського двору. Дуже цінили всі унікальний Excelsior. А в 1900 році на Всесвітній виставці в Парижі українське Paradisio отримало Гран-прі.

У 1889 році з’являється виноробний завод і в Одесі. Його продукція теж переважала за якістю багато імпортованих вин і шампанського.

Серед українців традицію відзначати події шампанським започаткували наші актори. Відома актриса, дружина Івана Карпенка-Карого — Софія Тобілевич у мемуарах «Мої стежки і зустрічі» згадує: у 1883 році, в Одесі, після феєричних прем’єр нашого першого професійного театру, керівник театральної трупи Михайло Старицький, щоб відзначити успіх, виставив для акторів кільканадцять пляшок Veuve Ckicquot, etiquette juane.

Оскільки театральні вистави — надзвичайно популярні, шампанське стає символом успіху. Келихом ігристого починають відзначати події не тільки актори, а й затяті театрали та студенти.

Як усе почалося?

Престижність шампанського, його «царськість» і неймовірна популярність не могли не привести шампанське й на новорічні столи. Та коли саме келихом з ігристим стали вітати прихід нового року?

...Імператор Микола I пишався тим, що він — етнічний німець і однією із своїх «суто німецьких чеснот» вважав стриманість у вживанні алкогольних напоїв. Але «за посадою» царю на свята доводилося проголошувати вітання. Із давніх часів той, хто проголошував тост, тримав у руці повний келих горілки, який мав осушити одним махом. Оскільки ж цар горілки не пив, його келих наповнювали слабоалкогольним напоєм — шампанським.

Люди завжди наслідують знаменитостей. Це — психологічна норма. Не дивно, що царя почали наслідувати. Спочатку — високі сановники й генерали. Потім — офіцери й чиновники нижчих рангів. Затим — купці, міщани, різночинці та студенти...

Ніхто не знав, у чому вся справа, й думали, що вітати саме з келихом ігристого — «так треба».

Ця традиція збереглася. Отож, із келихом ігристого нас вітали з Новим роком і радянські «царі» — наші земляки Микита Хрущов і Леонід Брежнєв, і перші президенти незалежної України — Леонід Кравчук і Леонід Кучма. Зрештою, кожен із нас у новорічну ніч стає «царем», коли вітає гостей і родину, підносячи вгору келих з іскристим шампанським.

Черговий сомельє Ярослав ФАЛЬКО.

Мал.  Олексія КУСТОВСЬКОГО.