Тоді засідали відомі особистості, ті, хто формував і визначав громадську думку, — ректори, професори, митці, економісти, одне слово, представники інтелігенції. Не просто інтелігенції, а ті, хто навіть у радянський період мав свою думку. Пригадую, як в ті застійні часи академік Ігор Юхновський у розмові з автором цих рядків казав: «Кожна замкнута система гине — це за законами фізики».

За вікном 1987 рік. Всюди керує компартія, хто не з нею, той проти неї, а Ігор Рафаїлович переконує, що СРСР не має майбутнього — це за законами науки, які не можна спростувати.

Пригадую ще одну історію з вільнодумцем Ігорем Юхновським, коли той працював на посаді першого віце-прем’єра уряду незалежної України. Йому на стіл поклали аналітичну записку спецслужб, таку собі страшилку, що чекає Україну в недалекому майбутньому. Він ознайомився з цим документом і наклав резолюцію: «Хто написав цю дурницю?».

Тоді до думки інтелігенції прислухалися, з нею рахувалися, бо це були відомі в галузях науки і культури особистості, які мали що сказати людям.

Споглядаєш нинішніх владців — впевнені погляди, респектабельний вигляд, контрасти разючі, бо тепер заправляють бізнесмени й політики. А коли слухаєш їхні дебати, здається, що в залі нема інтелігентів, немов витає дух вигоди й особистих інтересів. Вони сваряться до хрипоти, немов торгівці на базарі, але коли розглядають бізнесові питання, напрочуд швидко знаходять спільну мову. І виникає тривожне відчуття, що не вистачає цих сивочолих інтелігентів старої школи, в потертих, але акуратних костюмах, з доброю усмішкою. Вони навіть запеклих опонентів критикували по-доброму, переконливо й аргументовано. А нині в залі в критичних ситуаціях лунає крик, а в кулуарах — лайка.

— Відбулася зміна поколінь, — вважає професор, доктор філософських наук Олег Гринів. — Колись вплив мали ті інтелігенти, яких називали дисидентами або внутрішніми емігрантами. Нині прийшло нове покоління, яке спрощено підходить до суспільних процесів.

Олег Іванович — з представників давньої інтелігенції, юрист за освітою, знана й шанована у Львові людина, давно на пенсії, але далі викладає в університеті. У команді В’ячеслава Чорновола керував управлінням культури області, утверджував нашу незалежність конкретними справами. Він вважає, що сьогодні в суспільних процесах не чути голосу інтелігенції. На Заході чітко виділяють інтелектуалів, які здатні мислити, а в нас відбувається погоня за дипломами. І розповідає таку історію.

Приходить студент на іспит. Викладач запитує:

— Де ж ти був, чому вчасно не з’явився?

— На заробітках. Гроші заробляв на сесію.

— Чи не простіше було вчитись, а не заробляти?

«На жаль, — підсумовує професор Олег Гринів, — нині в нас потяг не до знань, а до дипломів. — Я бачу, як у соціальних мережах аж трусяться ті, хто не має зеленого поняття, про що дискусія, а намагаються нав’язати якусь думку. Ми зіткнулися з намаганням придушити інтелектуальну меншість нав’язуванням примітивних ідей. Це особливо видно під час виборчих кампаній».

Отож у нашому суспільстві на арену виходять люди, які прагнуть не знань, а дипломів, а до чого це може призвести, неважко передбачити.

Що ж робити?

На думку професора Олега Гриніва, потрібно докорінно змінити виховну роботу. Бо в школі, вищих навчальних закладах нема виховної роботи. Батьки на заробітках, а діти — під опікою бабусь і дідусів. Нема виховної роботи, бо припинили діяльність молодіжних організацій.

Наслідки нехтування тими, хто мав би формувати і будити громадську думку, можуть бути катастрофічними. Сьогодні часто владні посади обіймають випадкові люди, які не мають глибоких знань і практичного досвіду. Ми обираємо патріотичну владу, а вона кличе іноземців будувати дороги.

«Це дуже й дуже трагічно, — вважає Олег Гринів. — За кількістю дипломів на 10 тисяч населення ми посідаємо перші місця в Європі, а за рівнем боротьби з коронавірусом пасемо задніх. Ми втрачаємо наше покоління».

«Що в нашому житті важить інтелігенція, щовечора можна побачити на екранах наших телевізорів, де, як правило, сидять штатні оратори, — приєднується до розмови академік Національної академії наук, ректор Національного лісотехнічного університету Юрій Туниця. — Ми будемо мати погані наслідки, коли слухатимемо не фахівців, а штатних ораторів. Одні й ті самі обличчя».

Відповідь на запитання, чому на екранах ми бачимо дуже часто бізнесменів, політиків, а рідше — інтелігенцію, далеко не треба шукати. Вона — на поверхні, її бачать навіть студенти факультету журналістики. Кому належать провідні ЗМІ?

Представникам великого бізнесу. Кого їхні ставленики запрошують на передачі? Тих, чия думка часто збігається з думкою власників мас-медіа. Або тих, хто платить гроші за участь у телепередачі. Це таке собі нововведення олігархічних ЗМІ, яких власники закликають самим заробляти кошти на своє існування. А хто з інтелігентів може заплатити за участь у телепередачі?

На арену виходить нове покоління, яке рухається методом проб і помилок, воно легковажить розв’язанням важливих суспільних проблем. І нині ці проблеми найбільше оголила пандемія коронавірусу, змусивши багатьох із нас замислитися: хто ми і куди йдемо?

І насамкінець ще одна історія з далекого минулого, коли той, хто був нічим, став усім. Коли у Польщі помер перший секретар ЦК ПОРП Едвард Герек, випускник Краківської політехніки, почали шукати документи про його навчання у цьому навчальному закладі. Та жодних слідів не знайшли. Тоді, виявляється, теж могли дипломи купувати, щоправда, не масово.

Ми вже пережили час, коли після жовтневого перевороту до влади прийшло нове покоління — з вулиці, без освіти і з агресивною психологію. Інтелігенцію, яка їм заважала і яку вони не хотіли слухати, розстріляли або відправили на Соловки. І, будуючи світле майбутнє — комунізм, винищили за десятки років десятки мільйонів мирних і безневинних людей. Історія, на жаль, часто повторюється.

Львів.