Багато його віршів так лягало на мою душу, що я, раз чи двічі прочитавши їх, запам’ятовував на все життя. Тож нещодавно знічев’я із глибин моєї пам’яті виринула його строфа:
«Гаснут красные крылья заката,
Тихо дремлют в тумане плетни.
Не тоскуй, моя белая хата,
Что опять мы одни и одни».
Далі розробляється тема кохання, яку можна назвати головною у творчості поета. Проте цього разу мене заінтригувало те, що він називає житлом не ізбу чи дім, такі звичні для центральної Росії, до котрої належить і рідна йому Рязанська область, а саме хату. Та ще й білу. Але чому?

Українізми Рязанського краю

Щоб з’ясувати це питання, мусив переглянути мало не всю творчість великого російського поета. А переглянувши, дійшов висновку, що українській мові є чим пишатися. В тому числі й у далекому минулому.

Для доведення цього висновку обираю повість під назвою «Яр», написану двадцятирічним Єсеніним і вміщену в п’ятитомному його виданні в 1962 році. У ній мовиться про буденне життя сусідніх з рідним поетові селом Костянтиновим населених пунктів. А мене цікавили не так долі літературних героїв, як їхня своєрідна говірка і, само собою, мова автора. Тож акуратно виписую з повісті явні українізми:

«...Кашлянули притулившиеся голоса», «подбег... старик»,

«— Эй, Фанас» (майже Панас. — Б.С.), «Филипп вошел в хату...», «Из саней выбег... работник». «Смачная!» — (оцінюючи жіночі принади. — Б.С.) — лукаво мигнул». «Впереди, обвязанные накрест рушниками, скакали верховые». «Пойдем посидим в шинке». «— Очухайся!» — кричал Филипп» (п’яному. — Б.С.). «Липа?..» — загукал его сиповатый голос». «Бор... с шелестом на стежки осыпал иглы и шишки».

«— Нема» (відповідь на запитання: чи не спожив хмільного. — Б.С.). «Накинул на плечи (вирушаючи в дорогу. — Б.С.) чоботи». «Говорил Микитка». «Вот кабы Петруху послухали». «— Ну, говори, моя зозуленька». «Нима, отче» (відповідь ігуменові. — Б.С.). «Около рукомойника рушничок висит».

Далеченько Рязанська земля від України, але дух із заходу відчувається — і в прямій мові персонажів, і в їхніх діях, і в назвах побутових речей. Це сталося тому, що Єсенін виховувався на місцевій говірці і намагався нею, любою, писати. А народна мова рязанських сіл на початках минулого століття ще мала в собі певні українські елементи. Чому вони там опинились?

Аби це зрозуміти, довелося заглибитись у давню історію. З’ясувалося, що на початках другого тисячоліття нашої ери вже існувало Рязанське князівство, яке підлягало владі Великого Чернігівського князівства. Ось і вся розгадка! А з 1521 року Рязань увійшла до складу Московської держави. Тож давня приналежність Рязанської землі до руської (української) Чернігівщини ще сто років тому мала помітні українські сліди в мові місцевого селянства. Отже, потрапили вони й до згаданої повісті Єсеніна. Проте не тільки до неї. Ось іще кілька уривків з його поезій, позначених явними українізмами. Цитую з вірша «Без шапки, с лыковой котомкой» (1915 рік): «И крохи сочные бросаю лесным камашкам на траву. По лопуху промяты стежки». Або — з «Исповеди хулигана» (1920 рік): «...У матери стянув краюху хлеба, Кусали мы с тобой (тобто із псом. — Б.С.) ее по разу, Ни капельки друг другом не погребав» (українське славо «гребати» означає відчувати огиду, зневажати. — Б.С.). В «Метели» (1924 рік): «Кот лапой мне показывает дулю» (російською мала б бути «фига» або «кукиш». — Б.С.). А у «Весне» (1924 рік) поет пише: «Да и меня жалеть не нужно, Коль мог покорно умереть Я в этой завирухе вьюжной» (тут і пояснювати нічого: українцям усе зрозуміло. — Б.С.). Тому можна зробити висновок: у творенні російської мови з українськими акцентами взяли участь і рязанці, натхненні русичами-українцями з Чернігівщини.

Щоправда, варто зауважити: Рязанська земля є лише незначною часточкою серед багатьох місцевостей Росії, які в давнину користувались українською мовою. Про це свідчить семитомне видання «Праць південно-західного відділу Російського географічного товариства», яке вмістило на своїх сторінках фольклорні україномовні тексти з Архангельської, Вологодської, Вятської, а також із частини Костромської, Олонецької, Пермської губерній. У підсумку, називаючи одну за одною ці території, було б доречно щоразу вигукувати: «Слава Україні!».

Симпатії до України

А тепер розкриємо творчість юного поета ще й із того боку, де він виступає критиком захланного російського самодержавства — ще під час його існування. Ідеться про поему «Марфа Посадница». Щоб читач зрозумів, про що мова, мушу дещо пояснити. У давні часи Великий Новгород, розташований на водному шляху з варяг у греки, перебуваючи під крилом потужного на ту пору Києва, квітнув. Далі Русь почала занепадати, і Новгородська республіка стала втрачати незалежність. У 1471 році, після другої війни з Новгородом, Москва встановила в ньому свою владу. В поемі йдеться про драматичні події останніх днів республіки, коли вдова новгородського посадника (голови або обраного воєводи — так тлумачить В. Даль) Борецького Марфа, захищаючи інтереси новгородців, прагнула позбутися московської окупації. В основу твору Єсенін поклав народний поетичний переказ, де Марфа-посадниця — мужня берегиня новгородської вольниці. Поет виступає проти московських загарбників. У цьому творі навіть Бог пише своїй рабі Марфі:
«... московский царь на кровавой гульбе Продал душу свою антихристу...». А ще ж є й заклик:

«Не пора ли нам, ребята,
взяться за ум,
Исполнить святой
Марфин завет:
Заглушить удалью
московский шум?».
І далі:
«А пойдемте стольный Киев
звать!..».

Тож симпатії Єсеніна до Новгорода та України, не підлягають жодним сумнівам. Твір, в якому скритиковано самодержавство, було опубліковано лише після того, як російські царі відійшли в історію.

Загибель

Чому про ці твори поета з російської глибинки пишемо в Україні та ще й мало не через століття після його загибелі? Та тому, що в Росії за ці єсенінські, сказати б по-московськи, «хахляцкие выверты» і царі, і більшовики не любили поета. Про це він час від часу згадував у віршах, скажімо, й так: «Я отвсюду гонимый, средь железных врагов прохожу». На нього тиснули, і він інколи поступався, пишучи: «Мать моя — Родина, я — большевик».

Але насправді ніяким більшовиком він не був, залишаючись поетом села.

Звідси і його пияцтво, і занепадницький настрій: «Знаю я, что пьяницей и вором Век свой проживу», «Нам не впервые И расшатываться, и пропадать». «Ты, «Рассея моя... Ряс...сея. Азиатская сторона!..». А за три місяці до загибелі в одній із поезій зазначив: «Эту избу на крыльце с собакой словно я вижу в последний раз...». Так, на жаль, він не помилився. І останні його слова: «В этой жизни умирать не ново, Но и жить, конечно, не новей», — написав власною кров’ю і в ніч на 28 грудня 1925 року він, тридцятилітній, наклав на себе руки.

Розбір польотів

З творчості Єсеніна видно, що начебто він готував себе до фатального кінця. У вірші «Устал я жить в родном краю» ще за десять років до загибелі писав: «В зеленый вечер под окном на рукаве своем повешусь». І далі: «И необмытого меня под лай собачий похоронят». Але, як я розумію, це було лише молодече хизування своєю вдаваного поетичного хоробрістю, розрахованою хіба що на одержання швидкої популярності. Та й так зване єсенінське хуліганство насправді було зовсім і не хуліганством, а методою, яка приводить до швидкої, хоч і не надто вишуканої, слави. Усе це було звичайною бравадою — і не більше.

Проте його остання поема «Черный человек» — згусток страшної духовної кризи, жорстокого відчаю. Найбридкіший гість — це уособлення всього похмурого й мерзенного, що оточило поета й підривало його душевні сили, сіяло в ньому тугу і страх. Дехто вважає, наче йдеться про конфлікт Єсеніна із самим собою. Але таке властиво хіба що божевільним. Сергій Олександрович до них не належав. Очевидно, тут був якийсь потужний сторонній подразник, про який і сам поет не хотів згадувати.

Тож шукаймо варіанти. Можливо, все було приблизно так. Некерований політиками геній, за творчістю якого з любов’ю та зацікавленням стежило багато упослідженого народу, завдавав більшовицькій владі непотрібних їй клопотів, бо щодня міг устругнути щось непередбачуване в політичному сенсі. Бо ж куркульський cинок! Поет, який бачить «Рассею» непривабливою азійською стороною і повсякчас бунтує, був непотрібний владі.

Відома істина: батьківщину не обирають. Поет її знав. Але та батьківщина, що дісталася йому, котрий надто тонко відчував усі її болячки, виявилася не такою, якою він хотів її бачити. Тому бунтував і хиливсь у власних творах то до Великого Новгорода, то до стольного Києва...

Можливо, до століття з дня загибелі поета, якщо на ту пору в Росії усунуть від влади Путіна, відкриються потаємні шухляди ЧК, і люди нарешті довідаються про справжні причини смерті поета. А нині можна хіба що здогадуватися, що тієї фатальної ночі, можливо, знайшлися негідники, котрі допомогли поетові накинути на шию зашморг. З таких вчинків вони починали, а завершили свою скажену «роботу» знищенням мільйонів у ГУЛАГу.

Сергій Єсенін за будь-яких розкладів залишатиметься великим російським поетом, творцем багатьох безсмертних поезій про високе почуття любові та кохання. Краще з його творчості переживе віки.