І лилася кров наших хлопців, і гинули найліпші. Десять років тривала війна, яка провела через своє горнило 160 тисяч воїнів з України: загинули 3280, зникли безвісти 80. Та війна обезкровила тисячі родин, лишила самотніми батьків, дружин, дітей.
102 мешканці Гощанського, а нині Рівненського району виконували інтернаціональний обов’язок в Афганістані. 56 із них було поранено. Десять років військові возили селами України цинкові домовини — «вантаж-200». Він озивався немилосердним болем у серцях усіх: батьків, рідних, односельців. Не повернулося із Афганістану і п’ятеро мешканців нашого тоді ще Гощанського району — Віктор Штукун із Бабина, Олександр Євтушенко із Вільгіра, Микола Дацюк із Жаврова, Віталій Климчук із Бочаниці та Олександр Коробчук із Майкова. Вічна їм пам’ять!
Серед тих, хто пройшов пекло неоголошеної війни в Афгані, був і мешканець Майкова Анатолій Костюк (на знімку тих років). Його війна тривала майже 1,5 року. На щастя, наш земляк повернувся додому цілий і неушкоджений.
Народився Анатолій Петрович 3 жовтня 1962 року. Дитинство та шкільні роки минули у рідному селі. Після закінчення майківської школи продовжив навчання у Соснівському ПТУ — здобув фах каменяра-монтажника.
Ледве Анатолієві виповнилося 18 років, як його призвали до лав радянської армії. Того само дня 1980-го повістка до війська прийшла його односельцю Петру Негодюку.
Служити хлопцям довелося аж у Середній Азії. Петра забрали навчатися на кухаря в Ташкент, Анатолія перевели до навчального центру поблизу міста Ашгабад. Тут опановували військове мистецтво майбутні артилеристи.
Шість місяців «учебки» пролетіли, як одна мить. Далі був Афганістан. Молодшому сержанту Анатолієві Костюку служити довелося командиром 122 мм гаубиці в одному з військових підрозділів, який базувався поблизу міста Кундуз на півночі Афганістану.
Саме цей підрозділ охороняв трубопровід, яким до столиці Афганістану, міста Кабул, надходило пальне. Зрозуміло, душмани не тільки намагалися вкрасти його собі, а й постійно підривали трубопровід. Аби не допустити цього, радянські війська створили поруч із ним опорні пункти — «блокпости». Певний час на одному з таких блокпостів служив і Анатолій. Стріляти з гармати по ворогові, прикриваючи своїх побратимів — піхотинців, розвідників та десантників, — доводилося майже щодня.
Анатолій і сьогодні дивується, як витримувала ті стрільби гармата, яка збудована ще 1942 року.
Демобілізувався Анатолій у званні сержанта. Працевлаштувався у райцентрі у престижну в ті часи організацію — міжколгоспбуд. Пропрацював за фахом 10 років. Коли організація почала занепадати, повернувся до рідного села й став працювати у колгоспі. Одружився. Разом із дружиною Світланою дарували життя синові Олександрові та доньці Наталці. Нині, маючи третю групу інвалідності, Анатолій няньчиться вдома з онуком Тимофієм.
Пишаються батьки дітьми. Сину Олександру Костюку випала честь боронити Україну від російських найманців. Чотири з половиною роки палила-ламала війна душу нашого молодого односельця, але так і не перемогла. Пройшовши найтяжчі бої, обпалений «Градами», сержант Олександр Костюк живим і неушкодженим повернувся додому.
Ні батько, ні син, коли їм довелося взяти до рук зброю, не осоромили свого імені, з честю виконали присягу. От тільки фільмів про війну дивитися не люблять.
Гоща Рівненської області.
Фото з домашнього альбому Костюків.
