Ветеранська література, особливо поезія, завжди про втрати. Вірші волонтерки медбатальйону «Госпітальєри», а нині військовослужбовиці Ярини Чорногуз, що вийшли у видавництві «Фоліо» окремою збіркою «Як вигинається воєнне коло» з передмовою філософа Тараса Лютого — ще один доказ цього. Вперше широкому загалу ім’я Ярини стало відоме у січні минулого року — тоді її допис про загибель на Донбасі військового Миколи Сорочука цитували більшість новинарів. Саме цьому 22-річному хлопцеві на псевдо «Красний», який загинув від кулі ворожого снайпера, присвячена дебютна збірка Ярини.
Зіткана з воєнних образів, пронизана лексикою, відчитати яку вдається насамперед приналежним до кола волонтерів, військових, збірка «Як вигинається воєнне коло» однак не замкнена сама на собі. Вона виходить за межі суто ветеранської творчості, стає явищем загальнолітературним. Йдеться тут про певну поетичну тяглість, адже авторка прямо чи завуальовано звертається до поезії старших колег-сучасників. Скажімо, фраза «Не поруш мого кола — так просить поетка» відсилає нас до знаменитого вірша Оксани Забужко «Не руш моїх кіл». А образність поезії «Напис на воротах» одразу оживляє в пам’яті поетичну палітру Сергія Жадана. Але ця інтертекстуальність — не самоціль авторки. Ярина Чорногуз використовує цитати, щоб після них продовжити з «так — але». Скажімо, рядки «І я хочу, щоб осінь забрала мене разом зі своїм листям додому — в розколину землі» перегукуються з віршем Зази Пауалішвілі «Наївне. З листів, що ненаписані», де осінь також персоніфікована і міфологізована, і де також є рядки «я чекаю зазимлення, знаєш, із землею, що прагне тиші». Та Чорногуз продовжує далі: «де всі гуманізовані вірші серед розкладених тіл вкрай смішні». Ставить після цих слів крапку, немов забиває цвях одним ударом молотка.
Образ кола — ключовий для збірки. Він є у більшості віршів. Врешті, сама війна і є цим колом, а тому її неможливо завершити. Надто, якщо вона забрала в тебе кохану людину, якій опісля присвячуєш вірші, з якою розмовляєш цими віршами. Попри те, що книжка цілком присвячена загиблому «Красному», окремі в ній вірші повторюють присвяту, стають прямим зверненням до людини, якої уже немає.
У цій збірці відчутно мало прикметників. За винятком сакральних червоного (кров), чорного (земля, смерть) та білого (забуття) — саме в цих кольорах виконана обкладинки книжки — епітетам не дається права голосу, вони другорядні, тьмяні або ж взагалі відсутні. Наче в того персонажа Альбера Камю, котрий пережив жах чуми й повикреслював зі свого ідеального речення всі епітети. Досвід чогось страшного змінює ставлення людей до прикметників, робить його скептичним. Адже слово «війна» не потребує слів «жахлива», «абсурдна» чи «смертоносна». Слово «війна» самодостатнє.
Натомість у поезії Ярини Чорногуз особливе місце посідають запахи — «чути запахи — прокляття жінки», — каже авторка, мов апелюючи до того, що саме цей спосіб чуття найкраще пробуджує у нашій пам’яті спогади. А спогади часом — те єдине, що лишається з нами. Як порятунок і як прокляття водночас.
Поєднуючи в собі безапеляційну правду і відвертість, які можливі лише на фронті, біль втрати, поетичний спадок, давньогрецькі міфи та реальні фото загиблого Миколи Сорочука, збірка «Як вигинається воєнне коло» зрештою дає відповіді на запитання «що таке любов до батьківщини» і «що таке поезія». Робить це і конкретними рядками: «Любити країну — це всього-на-всього шити з шовку людей, це бачити шви й на йоту більше ніж поверхово, знати семантику візерунка»; «поезія нашої доби — це містерія яка втратила риму, яка втратила ритм, яка знає що тільки кров римується з усім»; і всією своєю цілісністю.
