У рабів немає гідності, а без гідності немає Людини, нації, майбутнього у Держави. Для когось це слово, як порожній звук, «на хліб не намажеш», для тих, хто піднявся на Революцію Гідності, це — код свободи, заклик до боротьби проти свавілля, за право жити у вільній країні. Раби Кремля і його імперських візій як тільки не стараються знівелювати Майдан, вкотре, тепер вже в суспільній свідомості, знищити його ідеали, пройтися бульдозером по пам’яті Небесної Сотні. Не виходить... Для українців Майдан став сакральним. Символом. Дороговказом.

За статистикою на Майдани у Києві й регіонах вийшло 10 мільйонів людей. Кожен з них бачив події осені 2013-го і зими 2014-го по-своєму. Багато що було відомим тільки тим, хто приймав рішення та безпосередньо виконував їх. Тож не дивно, що й досі точаться дискусії про те, хто і як готував Майдан, чому влада організувала жорстоке побиття студентів 30 листопада, коли протест вже затухав, як відбувалася операція «Йолка», як діяв після втечі Януковича останній бастіон легітимності — Верховна Рада та в чому секрет переможності революції. Відповіді на всі ці питання намагаються дати у книзі «Майдан. Таємні файли» відомі письменники і видавці брати Капранови. Вони опитали сотні учасників Революції, записали свідчення тих, хто був у центрі подій, знайшли тих, хто виносив тіла перших загиблих — Сергія Нігояна і Михайла Жизневського і зафіксував першу смерть на Майдані, хто керував «Самообороною», був під кулями на Грушевського й Інститутській. Книга як доказ залучена до кримінальної справи з розслідування злочинів проти мітингарів.

Знову всі, знову наші

Брати Капранови, Дмитро та Віталій (на знімку), «професійні» революціонери, які брали участь, здається, у всіх акціях протесту — «Україна без Кучми», Помаранчевому Майдані, Податковому, Мовному.

— Коли ми з братом вийшли на Євромайдан, уже не було думки, що я буду один, що ніхто не прийде, хоч добре пам’ятаю, як зменшувалася кількість людей, що святкували перемогу революції 2004 року, — каже Дмитро Капранов. — Приходимо до стели Незалежності, а там знову всі свої, знову наші.

Упродовж усього правління клану Януковича посилювалося напруження в суспільстві та наростала тривога за Україну, яку адепти «руського міра» бачили частиною московської імперії. 1 січня 2013 року виникає громадська ініціатива «Геть від Кремлівського ярма», як пересторога намаганням змінити Конституцію і курс на ЄС. 21 листопада уряд Азарова призупинив євроінтеграцію. Увечері того ж дня центр Києва завирував.

— Ми бачили, як розійшлося два Майдани: політичний, партійний став на Європейській площі, другий, «без політики», розташувався біля стели Незалежності, — продовжує Дмитро Капранов.

Автори розслідування стверджують, що технологія витискування політиків була ретельно відпрацьована владою заздалегідь, а тактика проголошення усіх політиків недостойними почала застосовуватися ще на виборах 2004 р. Діяли за принципом «ми не можемо довести, що ми добрі, то доведемо, що наші опоненти теж погані».

— Пригадайте, як в інформпросторі масово розганялися тези на кшталт «нас кинули», «революцію роблять романтики, а результатами користуються негідники», — продовжує пан Дмитро.

Банкова, на думку активістів, інтерв’ю яких увійшло до книги, брала участь в організації «Майдану без політики» — коли спецпризначенці били патріотів на Європейській площі, Попов до стели Незалежності привозив їжу та поставив там намет, «аби зручно було». Були й намагання втиснути протест у фан-зону концерту Руслани Лижичко чи нав’язати свої гасла. На Майдані швидко стала популярною кричалка «Хто не скаче — той москаль», яку модератори безуспішно намагалися замінити на «Хто не скаче — той не хоче у ЄС».

А далі був марафон...

Однією з найбільш загадкових подій під час протестів стало жорстоке побиття студентів у ніч на 30 листопада 2013-го. «Майдан по-звірячому зачистили. Десятки поранених. Десятки затриманих. Такого Україна ще не бачила», — писав депутат Андрій Шевченко у Твіттері.

— Навіщо було розганяти Євромайдан? Тим більше, що сам він у первинному своєму вигляді доживав тоді свої навіть не останні дні, а години, — зазначають автори книги.

Сталося це після того, як об’єдналися два Майдани, і біля стели почали «заселятися» представники політичних партій і громадських рухів.

— Студентів розігнали, щоб не допустити перетворення Майдану на політичну акцію. Майдан «без політики» влаштовував владу як спосіб випускання пари. Майдан політичний — аж ніяк, — резюмують брати Капранови. — 1 грудня люди вийшли вже не за євроінтеграцію і навіть не з політичними вимогами. Вони вийшли проти покидьків, які підняли руку на дітей.

Забути той день неможливо — Михайлівський монастир перетворився на революційний форпост, із мегафонів, встановлених на машинах, що їздили вулицями міста, лунало «Київ, вставай!», на акцію протесту вийшов, за різними даними, мільйон людей.

— Ми стояли біля Будинку вчителя і бачили перед собою добре знайомі обличчя — друзів, товаришів, акторів, музикантів, поетів, читачів, — каже Дмитро. — Із кожним не раз зустрічалися на різних акціях протесту. Іноді навіть виникало враження, що таких людей небагато, і вони кочують з акції на акцію. Але 1 грудня ми побачили перед собою увесь Київ. Ані тоді, ані тепер не виникало сумніву — це стихія. Жодна політична сила, жодна громадська організація не здатна вивести на протест таку кількість людей.

А далі був марафон: захоплення КМДА, Будинку профспілок і Жовтневого палацу, створення плацдарму революції, штурм адміністрації Януковича, щоденні чергування у наметовому містечку, будівництво барикад, самоорганізація Автомайдану і доставка протестів прямо під поріг можновладцям, знесення пам’ятника Леніну. Співачка Руслана, засуджуючи «ленінопад», у своєму блозі на «Українській правді» написала: «Ми не хочемо, щоб творча революція перетворилася у погроми».

Глава МЗС Польщі Радослав Сікорський, навпаки, аплодував: «Хтось може сказати, що це не дипломатично, але я вважаю, що Ленін був одним із накривавіших тиранів XX століття, і особисто радий, що чергова європейська столиця не має його пам’ятника».

Весь ланцюжок подій засвідчив, що Революція Гідності — стихійне самоорганізоване явище «без імпортних керівництв».

Щасливий, бо захищав Україну

І сам Євромайдан як явище, і люди на ньому — феноменальні. Феноменом української Революції автори книги називають і створення дієвої медичної служби Майдану, що діяла на абсолютно добровільних засадах. Перших поранених медики приймали після розгону 30 листопада у Михайлівському соборі, де прямо у церкві поставили столи. Прийшов чоловік — кров на обличчі, рука висить. За ним Устим Голоднюк, перемотаний бинтом. Один із свідків пригадує, що юнак, якого вбили

20 лютого, був щасливий, що не поїхав додому, «що був на вістрі, захищав Україну, як справжній козак, а що голову розбили — то таке». Пізніше медпункти були розгорнуті у Парламентській бібліотеці, в книгарні «Наукова думка», їх під час штурмів «Беркут» постійно громив, потім у Жовтневому палаці, чебуречній, вареничній, у Головпоштамті, в консерваторії. На Майдані працювало 17 медпунктів, де лікарі врятували не одне життя.

18 лютого поранених почали нести з Маріїнського парку, з Інститутської. Наступного дня у Михайлівському розгорнули госпіталь. Один із організаторів майданівської медслужби, на той час професор кафедри криміналістики та судової медицини академії МВС Всеволод Стеблюк пригадував: «Народ на Майдані був такий, що забезпечували всім. Вискакуєш, кажеш: стерилізаторів немає — за півгодини вже є. Кажеш: треба апарат штучної вентиляції — привозять».

Врятувати вдалося не всіх. Тяжкі кульові поранення не залишали шансу на життя. За даними медслужби Майдану, оприлюдненими у 2014-му, тільки 20 лютого силовиками було вбито від 70 до 100 осіб. До бригад екстреної медичної допомоги та в лікарні по допомогу звернулося 622 людини, 405 були госпіталізовані.

— На Майданах вирішує дух. Не зброя, — каже пан Дмитро. — Тут люди були міцніші і знали, що відступати немає куди.

У Харкові на нашому боці була критична маса людей

— Було одразу зрозуміло, що доля Майдану вирішуватиметься не в Києві, а у регіонах, тому й виступили співорганізаторами Ради Євромайданів, яка проводила з’їзди у Харкові, там зібралося кількадесят Майданів, конференцію у Києві, — каже Дмитро Капранов. — У Харкові, як і в Одесі, навколо ультранаціоналістичної тусовки була купа людей, які співчували. В Одесі на Дерибасівській мешкала дівчина, яка розмалювала свій балкон калиною, синьо-жовтими кольорами. Ми з цього балкона виступали, читали вірші, співали українських пісень. Внизу збиралося багато людей, аплодували. Коли від’їжджали, то вже на тротуарі заспівали «Зеленеє жито, зелене...». За мить утворився хор. Кажу господарям: «Як у вас класно».

Відповідають: «А ми не знаємо хто це, це просто перехожі». Маловідомий, але потужний Майдан був у Херсоні. Це був єдиний з обласних південних центрів, де ні на секунду не були спущені українські прапори.

Коли РФ окупувала Крим і дала команду ДРГ захоплювати на сході і півдні адмінустанови, херсонські майданівці не пустили в місто озброєних зайд з Білгорода, що прибули на автобусах.

— Херсонський майдан організувався у лютому, а вирішальним став у березні-квітні, коли розхитували Запорізьку, Миколаївську області, — додає пан Дмитро. — Тоді майданівці разом з міліціонерами ходили на виклики. Люди дзвонили у штаб Майдану, повідомляли про підозрілих. Одного разу пенсіонерка 40 хвилин, до прибуття міліції, тримала за руку російську журналістку, яку через московський акцент сприйняла за шпигунку.

Автори книги дослідили усі регіональні аспекти Майдану. Вони переконані, що Харків вистояв, бо там «на нашому боці була критична маса людей». У файлі «Що ж сталося на Донбасі» є інтерв’ю культового письменника Сергія Жадана. «Я був у Луганську наприкінці квітня 2014 року, коли захопили луганську СБУ, телерадіокомпанію, хоча над частиною будівель ще були українські прапори, аеропорт іще працював. На мітинги сепаратистів приходила купка людей, на українські — трішки більше. Ідея з сепаратизмом штучна, вона не має підтримки у широких мас».

...Майдан не закінчився, він триває. Триває боротьба за незалежність. І в цій боротьбі все вирішує дух.

Фото надано братами Капрановими.