Події лютого-березня 2014 року у Житомирі.

Спогадами про події Революції Гідності у Києві та Житомирі ділиться Олег Піонтківський, керівник житомирського осередку Правого сектору на початку 2014 року, ветеран полку «Азов» (позивний «Пєня»):

У 2013 році я був негласним лідером житомирської організації автономних націоналістів. Коли 30 листопада розігнали студентів Євромайдану, ми з хлопцями домовилися 1 грудня їхати до Києва на акцію протесту проти свавілля міліції і режиму Януковича. Ми були на Банковій і на Хрещатику, брали участь у штурмі КМДА, при якому нас, щоправда, чомусь прийняли за «тітушок» і провокаторів, а потім — у сутичках біля адміністрації Президента.

З того дня ми почали групою час від часу їздити до Києва — іноді приїжджали на кілька діб і ночували в житомирських палатках, іноді на день. Коли на Водохреща протистояння стало більш жорстким, ми разом з усім Правим сектором брали участь у безпосередніх сутичках. Крім того, в кінці грудня мені запропонували організувати осередок Правого сектору в Житомирі, де поступово активізувався протестний рух. Поки ДемАльянс та інші місцеві організації палили багаття у бочках та співали гімн, ми закликали до радикальніших дій. З часом на житомирських мітингах ставало все більше людей — одна сотня, дві...

18 лютого, коли почався штурм Майдану і горів Будинок профспілок, ми зранку знову приїхали до Києва. Нам як підрозділу Правого сектору сказали, де стояти на барикадах — спочатку з боку Європейської площі, де йшли БТРи, а потім перекинули на іншу локацію.

Після ночі на барикадах ми були повністю вимотані, тому вирішили поїхати додому, щоб трохи відпочити. Але коли ми повернулися до Житомира, ми дізналися про віче, заплановане на вечір. Я одразу хлопцям сказав, щоб готувалися до штурму ОДА, бо час мирних протестів закінчився. Того вечора після недовгого протистояння з силовиками ми зайняли приміщення облдержадміністрації, а потім вирушили до обласного управління МВС. Тут сутички з міліцією тривали аж до півночі. А наступного дня взялися за комуністичні символи у місті: спочатку знесли пам’ятник Леніну, а потім і Карлу Марксу.

Деякий час я очолював місцевий Правий сектор. Але коли Крим окупували, ми хотіли озброїтись і поїхати добровольцями визволяти півострів. Кілька тижнів ми провели у так званому тренувальному таборі у Межигір’ї, де насправді ніхто не займався нашою бойовою підготовкою. Тим часом стало неспокійно вже і на сході України. Тому в травні я з «чорними чоловічками» — членами організації «Патріот України» Білецького — поїхав у Бердянськ, де ми отримали зброю і назву «Азов». І звідти вже ми робили вилазки на Донеччину та готувалися до штурму Маріуполя 13 червня.

Найяскравіший мій спогад про Майдан — коли стоїш по коліна у воді, а перед тобою стіна міліції, що йде в атаку, озброєна навіть не кийками, а металевими прутами, одним ударом яких можна розкроїти череп. Надворі ХХІ століття, а ти почуваєшся, як середньовічний воїн в епічному протистоянні, коли щит б’є об щит. Ти бачиш страх в очах міліціонерів, і сам боїшся — адже ми теж зовсім не були супергероями. Але тоді ми відчували впевненість, що за нами правда, ми переможемо.