Відомий спортсмен Микола Рудик дотепер загоює травми, які отримав на Майдані.

Коли перед ним вибухнула граната, врятував бронежилет, в якому застрягли осколки. Обличчя і три зуби, які вибило тими ж осколками, захистити не вдалося.

Коли йому надавали допомогу, пролунав постріл. Куля пробила захисний шолом на голові, 40-річний чоловік знепритомнів...

Його доправили до Олександрівської лікарні. Діставати кулю, що застрягла в голові, за міліметри від головного мозку, хірурги не наважилися. Наступного дня разом з іншими тяжко пораненими майданцівцями завезли в аеропорт «Бориспіль».

Звідти літаком — до Варшави. Життя Рудику врятували хірурги Варшавської клініки.

«Пан моцний спортовський», — сказав тоді польський хірург, знаючи, що його пацієнт професійний спортсмен. Рудик — майстер спорту міжнародного класу з марафону. Переможець багатьох міжнародних змагань. У його квартирі чимало кубків, призів, інших нагород. Серед них синьо-жовтий стяг з написом «Вінниця». Його він привіз із Майдану.

На кожну річницю бачить тривожні сни

Позавчора, 18 лютого ц. р., після нашого спілкування Рудик пішов до лікаря. Робить це часто. Переніс декілька хірургічних операцій. Оперували також на оці, травмованому у ту ніч на Майдані. Від повної сліпоти його врятували згадані польські лікарі.

— Зуби так і не вдалося вставити, — розповідає чоловік. — Уже чотирьох нема. Втратив ще одного, що був поруч із трьома вибитими під час поранення. Кажуть, робота непроста, тому коштує дорого. Декілька років тому одні благодійники пообіцяли оплатити її. Казали, що записали в одну з вінницьких стоматологічних клінік... Для мого сімейного бюджету сума завелика.

Час від часу його турбують головні болі. Особливо це відчувається на зміну погоди. І не тільки.

— Коли настають дні розстрілу Майдану, щоразу бачу важкі тривожні сни, — каже Микола Рудик. — Те само відбувається під час річниць подій в Іловайську, Дебальцевому. Не знаю, чим це пояснити. У такий період почуваюся фізично виснаженим, болить голова.

«Процедури» від чотирилапого друга

Перший, хто приходить на допомогу, — його вірний друг, собака Білл.

«Хочете вірте, хочете ні, але собака у такий час постійно поруч, — розповідає пан Микола. — Хоч би де я був — у ліжку чи кріслі — він біля мене. Що робить? Спершу уважно дивиться в очі, ніби запитує дозволу, а потім починає лизати язиком болюче місце. Це скроні, частину голови. Відпочине — і знов те саме. Звідки тварина знає, що саме там болить, цього ніяк не можу зрозуміти. Робить це настільки старанно, що інколи біль справді стає меншим».

Не так давно чоловік телефонував до Київського міського шпиталю ветеранів. Обіцяли взяти на лікування. А ось з роботою ніяк не складається. Він має дві спортивні освіти, закінчив спочатку технікум фізкультури, а потім Київський інститут фізкультури і спорту, за фахом реабілітолог. До подій на Майдані працював у дитячому реабілітаційному центрі на Київщині. Про спортивні здобутки годі говорити, їх усі довелося б довго перераховувати. На жаль, усі його спроби хоча б десь, як він каже, зачепитися за роботу за фахом у рідному місті не дали бажаного результату.

— Наша біда в тому, що не вміємо шанувати і цінувати патріотів, які захищають країну, не думаючи про своє життя, здоров’я, — ділиться думками співрозмовник. — Через це багато людей психологічно зламується, як кажуть, з’їдає себе. От і виходить, що спершу патріотам важко на фронті, а потім — у тилу.

Він нагороджений орденом «За мужність» III ступеня, його запрошують на зустрічі у річниці подій на Майдані, а йому потрібна хоча б якась робота, щоб мати за що жити, купувати ліки...

Першу акцію організував у Парижі біля Ейфелевої вежі

Щоб не впадати у відчай, Микола Рудик майже кожного дня виходить на тренування. У будь-яку пору року його можна побачити у вінницькому Лісопарку. Впізнати дуже просто — поруч із ним завжди його вірний білий пухнастий друг Білл.

Завдяки підтриманню фізичної форми зумів взяти участь у марафоні Морської піхоти в США. Було це у 2017 році. Рудик першим прийшов до фінішу серед спортсменів у своїй категорії.

Чоловік каже, що країна зміниться тоді, коли ці зміни розпочнуться всередині, між людьми.

— Насамперед маємо тиснути на олігархів, — вважає співрозмовник. — Вони прикриваються благодійними фондами, а насправді, як ті п’явки, продовжують висмоктувати кров із суспільства. Вимагати від влади дбати про людей не на словах, а на ділі. Саму владу треба поважати, хоч би хто її очолював. Я не кажу любити, а поважати. Любити треба свою сім’ю, рідну землю, нашу Україну. Шанувати і цінувати її традиції, культуру, мову. Он як по-собачому «завили» у Кремлі після закриття їхніх пропагандистських каналів! Там добре розуміють, яка це зброя!

За словами співрозмовника, сусіди-білоруси приємно здивували його. Каже, у нього у Білорусі немало знайомих спортсменів. Більшість із них уже залишила країну. «Раніше вони писали мені у Фейсбуці російською мовою, — розповідає пан Микола. — Тепер, ніби хто підмінив їх. Усі повідомлення отримую білоруською!»

У перший день грудня 2014-го Микола Рудик перебував у Франції. Раніше деякий час проживав у цій країні. У 2014-му стажувався в одній із реабілітаційних клінік. По телебаченню побачив кадри про побиття студентів. Сюжет настільки вразив, що не знаходив собі місця. Одразу став телефонувати знайомим українцям.

— Ми дуже швидко зорганізувалися, знайшли український прапор і вийшли на акцію, — розповідає Микола. — Провели її біля одного із символів французької столиці — Ейфелевої вежі. Там завжди багато туристів, тому про події в Україні дізналися громадяни інших країнах. Тоді я вперше зустрів Василя Сліпака, який привернув увагу всіх присутніх своїм неповторним голосом. Коли ми разом виконували гімн України, туристи з місця не рушили, так їх зачарував голос Василя.

На цьому стажування Рудика у Франції закінчилося. Зібрав речі і першим літаком повернувся до Києва. Одразу пішов на Майдан. Виконував обов’язки заступника коменданта наметового містечка. Аж до тієї страшної для нього ночі...

Вінниця.

Фото автора.